Частина 21. Борги

Перед початком поєдинку раптово з’ясувалося, що в мене відсутня одна маленька, але життєво необхідна для проведення цього заходу, деталь. А саме, — сам меч.

Поки монархи, які знову занудьгували, взялися за чергову порцію принесеної їм риби, я вирушив на пошуки гострої залізяки.

Дід Дак, трохи винувато на мене поглянувши, на навідне запитання, чи все з ним гаразд і як у нього з його коханою принцесою, ранок минув? Трохи зніяковівши, все ж прокряхтів:

— Гм-м. Добре минув. Так люба?

— Ех, — зітхнула баба Лайла. — По частіше б так минало... Спасибі тобі онуку, що чоловіка мого недолугого, врятував. Ну і за вино заговорене, теж, окрема, бабська подяка.

— Лайло, Ви мене вибачте за трохи дивне запитання. А Ви й справді, як би це сказати-то... Принцеса? — не витримавши, поставив я запитання, яке ще з ранку мене мучило, і раптом неабияк збентежила бабцю.

— Ну, яка з мене зараз принцеса... Я просто буркотлива, стара бабуся... — посміхнулася вона мені. — Але ти не думай, милий, що я шкодую про щось. Зовсім ні. Адже ми дуже любили одне одного. І життя, душа в душу прожили. Лише за сином нашим, єдиним, іноді тужимо... — ледь не заплакала вона.

— Ну все. Все! Досить про минуле. — перебив її дід. — Сер Кіт, цей меч, що Ви на двобій, взяти хочете, аж надто в поганому стані. І я його Вам не дам, і не просіть! Він тільки заважати Вам буде, а не допомагати. Ось, самі подивіться. Та на ньому живого місця, вважай, не залишилося, після вчорашнього. Просто непридатна ні на що болванка. Сталь і справді, так собі.

— Так навіщо ти його тоді з собою тягаєш? — не зрозумів я Його. — Викинув би вже давно!

— Викинути лицарський меч, мого господаря? — втупився на мене круглими очима, Дак. — Ви хоч самі зрозуміли, що сказали? Я б його, звісно, до пристойного вигляду, хоч трохи, та привів. Але ніколи мені було, самі знаєте. То одне, то інше...

— А де ж мені клинок узяти? — я запитально глянув на мого інтенданта.

— Я Вам уже давав хороший, а Ви його у возі залишили! А всіх нас, разом з усім селом, якогось дідька сюди зігнали. Ну може тільки отця Джона не чіпали, він у церкві залишився. Все ще мучиться, бідолаха. Тільки мені й дозволили цей непотрібний шматок металу із собою взяти. Попередньо оцінивши його цілковиту непридатність, як хоч якоїсь зброї.

— Сер Кіт! — раптом вигукнув король Джозеф, — ми ще довго Вас чекати будемо? Там без нас Тамуерт, того гляди й візьмуть!

— Та я, меч, не можу собі знайти! — відповів я в серцях. — А мій лицарський, його величністю Генріхом, подарований, нікуди не годиться. Тупий мабуть, як і я!

— Ну, це Ви вже занадто до себе самокритичні. А щодо Генріха, можете не розповідати, ми й так усі це знаємо. Але давайте швидше, інакше, ми Вам просто поразку зарахуємо. І тоді ніяких додатків або замків! Синку, підійди-но до мене, на кілька слів. — поманив він свого сина, що вже явно зачекався.

— А Ви, Ваші Величності, меч мені якийсь, для такої високої дуелі придатний, не дасте? — остаточно знахабнівши, обернувся я до четвірки монархів. — Я Вам його, обов’язково поверну!

— Чому не дати, — встав король Норвольд, котрий вже прийшов до тями. Але й досі мав на своєму строкатому платті та довгому волоссі сліди сіна й піску.

— Вибачте, сер Кіт! — перебив його Джозеф, грізно на того глянувши. — Але у Вас має бути свій! І не який-небудь, а зі шляхетного роду лицарем, наданий. А то ще не приведи Господи, зламається, а вони в нас точно не для потішних поєдинків призначені, а для справ ратних! Так, Норвольде? — той, мабуть погоджуючись, знехотя закивав головою. — Чи готові Ви за них понад тисячу золотих, як заставу, зараз же надати? Ні? То-то ж...

— Ну ж бо! Що, ніхто не дасть?! — я в розпачі обвів усіх присутніх, а особливо понуро повісившого голову велетня в короні, який все ще стояв, сумним поглядом. Аррон хотів було мені відповісти, але батько його одразу ж зупинив і жестом показав, щоб той не смикався.

— Раз такі справи, то я думаю, ми можемо зарахувати цілком заслужену поразку серу Коту, як такому, що не з’явився на бій, за всіма правилами шляхетного, лицарського поєдинку. І вирушити нарешті до славної столиці Мерсії, поки наші передові загони там остаточно все не розграбували. — явно задоволений ситуацією, що склалася, потер руки, король Джозеф.

— Я! Я дам Вам свій меч! — з боку ворожих військ, під схвальний гул натовпу, вийшов сер Раян. — І більше того! Присягну на вірність, як моєму господареві!

— Але, сер Раяне! — вигукнув обурено Аррон. — Ви ж казали, що подумаєте над моєю великодушною пропозицією, приєднатися до мого війська! Я Вам навіть феод пообіцяв, і зброю залишив. Не пошкодувати б потім...

— Ну, так от я й подумав! — і бувалий воїн, схиливши переді мною голову, простягнув свій чудовий, начищений до блиску і наточений клинок. — Зробіть честь, сер Кіт! Візьміть на знак відданості Вашій милості!

— Ви впевнені? — я з нерозумінням на нього глянув. Хоч мені й потрібен був меч. Але в разі мого програшу, цього воїна, з і так важкою долею, явно чекала незавидна участь. А тут сам принц, непогану роботу, та ще й землі пропонував. Мало хто від такого відмовиться.

— Так! Ваша милість. Більш ніж! — я подивився йому в очі, і не побачивши там ні тіні сумніву, відразу взяв мою бойову зброю. І піднявши її над головою, почув гул натовпу, який спочатку невпевнено, а потім дедалі гучніше й гучніше скандував моє ім’я...

***

— Синку, — поманив принца, король Джозеф, — не здумай жаліти цього нахабного смерда! Щойно випаде нагода, зрубай йому голову. Порадуй старого...

— Неодмінно батьку, так і зроблю! — і Аррон, дуже недобро посміхаючись, підморгнув Ральфу, який все чув. І зістрибнувши з помосту, підняв меч для своєї першої атаки.

— Але сіре! — прошепотів Ральф Джозефу. — Сер Кіт не знає про наші зміни в планах на цей бій!

— Ну і що? — не зрозумів герцога сивий інтриган.

— Треба б негайно його попередити! — жахнувся Ральф.

— Навіщо ще це?! — обернувся він грізно, на юнака. — Тільки гаркни, щеня! Миттю голови позбудешся! Це я тобі, як твій Король, обіцяю! — але потім, різко змінивши гнів на милість, по-батьківські поплескав того по плечу. — Заспокойся, Ральфе. Розслабся, ти там на своїх закордонах, багато зайвого в голову свою юну напхав. А тут, усе простіше. Або ти його, або він. Тож стій там, і не відсвічуй, а просто порадій за свого майбутнього короля. Давай, синку! Давай!

***

Дід Дак, поки не почалася рубка, швидко підійшов до мене і прошепотів:

— Забудьте все, що раніше чули про принца. Мовляв, дівчині програв, і все в такому дусі. Він людина розумна, хитра і дуже небезпечна. І єдиний для Вас шанс не втратити тут голову, це миттєва контратака. Ви мене зрозуміли, сер Кіт? На рожен не лізти! Чекати свого часу, і щойно він припуститься помилки, — уперед! Я у Вас вірю. І баба моя теж. Бог на допомогу! — перехрестив він мене, і тут же повернувся до решти.

— Що, сер Кіт, дідусь видно, знову про принцесу згадував? Мовляв, і Ви мене на раз зробите, раз навіть тринадцятирічна дівчина змогла? — всміхнувся Аррон, тримаючи напоготові меч.

— Та ні, Ваша Високість. — цілком щиро, відповів я. — Сказав, що Ви дуже небезпечний і досвідчений суперник.

— Та невже?! — здивувався Аррон, глянувши на діда, який зосереджено дивився на мене. — Видно дружина, ну та, що принцеса, мізки йому на місце все ж вставила. Захищайтеся барон! Я маю намір атакувати Вас!

І принц, не заводячи справу в довгу шухляду, одразу ж пішов у свою блискавичну й підступну атаку.

Розмахнувшись праворуч, і зустрівши з мого боку миттєво поставлений блок, він тут же, ковзаючи по моєму мечу, спробував дістати мене тичком в обличчя, максимально використовуючи свою перевагу в довжині рук. Але і я, чітко відчуваючи кожен рух юнака, був готовий. На його крок у мене був заготовлений відступ. І порядком присівши, я лише проводив поглядом гостру сталь, що пронеслася наді мною.

Побачивши, що порядком промахнувся, і все ще контролюючи мій меч гардою, принц спробував заїхати по мені, ще й з ноги. Але через свій же різкий удар, та знову спіймавши замість обличчя підлітка повітря, і не маючи достатньої для такого високого маху ногою розтяжки, промайнувши в повітрі своїми золотими пряжками на черевиках, під загальний регіт упав потилицею на пісок. Я відразу глянув на короля Джозефа, який погрозив мені своїм кулаком. Я ж у відповідь, зсунув плечима, — мовляв, я то тут до чого? Він сам же й упав...

Миттєво вставши під смішки на ноги, Аррон сплюнув із рота річковий пісок, і вже не поспішаючи, почав кружляти навколо мене, чекаючи на потужну атаку у відповідь. Я ж, за порадою діда і зі зрозумілих причин, все ж сподівався на вдалу контратаку. Або ще одне таке безглузде падіння, можливо навіть із летальним, для молодика результатом.

Але принц більше, чомусь не падав. А потроху атакуючи і тут же відступаючи, чітко малював собі в голові всі нюанси, моєї, не дуже вже й гарної підготовки.

Загалом, ми зараз обмінювалися несильними ударами і стусанами один по одному. І я, поступово входячи у смак, і навіть відчуваючи свою невелику перевагу, дедалі частіше й частіше намагався його дістати, явно надмірно захоплюючись своїми затяжними атаками. І навіть окрики діда, мовляв, куди ти, окаянний! Або, — не лізь ти на роги! Мене чомусь не дуже збентежили. А принц, мабуть, тільки цього й чекав.

Аррон, робить уже звичайний випад, намагаючись завдати не сильного тичка в груди, я одразу ж його відбиваю, і ударом від себе, швидко кидаю меч у його чорняву, як і в мене, голову. Він же, у свою чергу, ухиляється від удару, перенісши вагу тіла і трохи присівши на задню ногу. Кінчик мого меча проноситься біля його очей. Він тут же робить відскок, ніби конкретно злякавшись.