Частина 20. Чотири королі

Перед боєм, я завбачливо роздягнувся до пояса. Не сказати, що з часів милування своєю худорлявою фігурою в дзеркалі королівської пральні, щось сильно змінилося. Зовсім ні. Просто було шкода шикарних шмоток, подарованих принцом Арроном, з його королівського плеча. Вони зараз хоч і були всі в невеликих дірках від гострих списів охорони принца, але нічого зручнішого і якіснішого, я ніколи раніше не носив, навіть у свій, порівняно просунутий час. А цей величезний кабан, міг без особливих зусиль, моє нове, шикарне вбрання, одним незграбним рухом перетворити на непривабливе лахміття.

Хоч я і залишався все тим же непоказним підлітком, але мені вже було зовсім не соромно за свою кістляву фігуру, що за місяць напружених дідових тренувань порядком обросла м’ясом, якого їй явно не вистачало.

М’язи красиво перетікали під білою шкірою, створюючи цілком собі привабливий рельєф. Яким буквально годину тому милувалася дівчина-циркачка, що все ще стояла з ножем біля горла. А чого-чого, а на чоловіків з об’ємною мускулатурою, у своєму цирковому житті, вона вже точно встигла надивитися.

— Гордися пацан! Тебе зараз приб’є сам король Норфолка! — допивши срібний келих із різнокольоровими камінчиками по колу, величезний бородатий борів розім’яв із хрускотом шию і рушив у мій бік. — Що б ти, малий, знав, я цими руками, легко розривав ведмежу пащу! — ревів він на мене не гірше за того самого ведмедя. — І якщо не будеш сильно смикатися, то помреш швидко і легко...

Я ж, пропустивши повз вуха його грізний рик, просто слухав величезне серце гіганта. І навіть почав мимоволі сумніватися, у кого все ж таки, сердце більше, у мого улюбленого Вікінга, чи в цього, здоровенного дядька. Та й як для такої туші, билося воно досить таки рівно і чітко. А його хода, хоч на перший погляд і здавалися незграбною, але я безпомилково оцінив, як він чітко ставить ногу на землю і, трохи присівши, перекочується з п’яти на носок і з одного кроку на інший. Немов переливаючи воду з однієї сполучної посудини в наступну, точно таку саму, сполучну посудину.

Воно-то зрозуміло, що просто так тут, королями не стають. І майже кожен монарх, перед тим як його нащадок зійде на трон, проганяє його через усі кола пекла виснажливих тренувань і гарячих сутичок, щоб підвищити шанси подальшого виживання його родової династії в цьому нещадному світі грубої сили і всепроникної, гострої сталі. Та що тут говорити. Якщо навіть цього Аррона, з пелюшок вважай, крім уроків фехтування, ще й різними отрутами пригощали.

Ось і ця гора плоті і крові, напевно, мала за спиною не одну кровопролитну війну і найкращу в його королівстві бойову підготовку. І те, що він не кинувся на мене стрімголов, а підходив таким цікавим кроком, який давав йому змогу будь-якої секунди так само тихо відступити, миттєво ввімкнувши задню передачу, багато про що свідчило. І насамперед про те, що легкої прогулянки для мене точно не передбачається.

Але я все ж, не сильно переживав, адже у мене була одна незаперечна перевага, — це моя швидкість і супер слух. Причому на друге, я зараз цілком покладався. І мав намір легко і невимушено ухилятися від його розмашистих кулаків, поступово доводячи цього важкого борова до виснаження, і, як результат, легкої мішені для моїх бойових можливостей, що помітно зросли за цей місяць. Утім, не дивлячись на всю мою самовпевненість, щось явно пішло не так...

Підійшовши до усміхненого підлітка на відстань витягнутої руки, він теж мені добродушно посміхнувся у відповідь і майже одразу відвернувся. Замилувавшись, мабуть, теплим весняним сонечком. Всім своїм виглядом показуючи свою байдужість до моєї непоказної персони. Але буквально за мить, лише злегка покрутивши торсом, тут же заїхав мені з долоні по вуху.

Я чесно кажучи, навіть до пуття не зрозумів, що й сталося. Ось він, дивиться кудись убік, може, листя на деревах рахує, або ворон, я ж уважно слухаю його серцебиття, вловлюючи при цьому найменшу напругу в його м’язах, щоб миттєво піти від можливої атаки. Аж раптом, він просто повертається в мій бік, але мене чомусь відносить метра на три, не менше. Ба більше, ця огрядна постать в одну мить опиняється поруч зі мною, і піднявши з землі за горло, одразу ж починає душити, щосили здавлюючи свої залізні пальці. Та так, що я не встиг навіть до пуття збагнути, що ж тут сталося, як у мене відразу ж потемніло в очах...

***

— Сер Кіт! — хтось з усіх сил лупив мене по обличчю. — Сер Кіт, прокиньтеся! — я розплющив очі. Це був Аррон.

— Що?! Що відбувається? — не зовсім зрозумів я, де взагалі знаходжуся.

— Сер Кіт! Накажіть Вашому ненормальному вікінгу, нехай негайно відпустить Вашого суперника!

— Який ще, вікінг? — не зовсім в’їхавши, що він від мене хоче, я запитально глянув на принца, який все ще розпливався перед очима.

— Ваш вікінг! Що нещодавно тут у чому мати народила розгулював. Усі бояться навіть близько, до нього підходити! Ви ж розумієте, що самі повинні здолати короля Норвольда. Інакше, я накажу перебити всіх Ваших, чомусь досі живих, людей!

Нарешті прийшовши до тями, я озирнувся. Позаду мене в оточенні латників, і з мечами біля горла, стояли, взявшись за руки, дід Дак з бабою Лайлою. А на королі Норфолка, обхопивши того рукою навколо шиї, і впираючись усім тілом в широку спину, висів, очевидно, вже прийшовший до тями після добової сплячки, мій дорогоцінний варяг-астроном, Міхалсон.

Потираючи своє горло, я нарешті піднявся, і з великими труднощами прохрипів:

— Міхалсоне, друже! Будь добрий, злізь ти з цього кабана, ... — але той, тільки сильніше стиснув захват, та так, що за кілька секунд королівство Норфолк, і зовсім могло залишитися без законного правителя.

— Оглобля! — раптом вирвалося в мене, трохи захриплим голосом. — А ну, швидко відпустив короля! Це тобі наказує твій господар! Чи ти знову батогів захотів? Так я тобі, ще й старі гріхи пригадаю!

Варяг, знехотя послабив хватку, відпустивши ледве живого монарха, і винувато опустивши голову, плюхнувся на коліна та міцно мене обійнявши, проговорив:

— Вибачте, сер Кіт! Вибачте за все! Можете батогів мені всипати, скільки Вашій душі завгодно! Я ж не проти... Тільки, не тримайте на мене зла!

— Ну гаразд, гаразд, Міхалсоне... — поплескав я його по плечу, — я тебе прощаю. Але сьогодні, більше не потрібно мене рятувати. Я сам якось, та впораюся...

— Ви впевнені? — подивився він на мене, заплаканими від щастя, очима.

— Я постараюся... Ну все, все! Іди, і що б не сталося, просто постій там з усіма тихенько, осторонь. Добре?

— Гаразд, сер Кіт. Але й Ви мене теж не підведіть, наваляйте цьому жирному борову!

Почекавши, поки варяг приєднається до мого інтенданта, і від їхнього горла все ж приберуть гостру сталь, я одразу став на коліно перед королем Норфолка, який здивовано відкрив рота.

— Найнижче прошу вибачити мого невихованого слугу, Ваша Величносте! Він не знав про нашу дуель, ось і поліз захищати свого барона. Більше такого не повториться! Можемо навіть повернутися до того моменту, де Ви обхопили мою шию, якщо Вам так буде завгодно. Я думаю, так буде справедливо! — рот у Норвольда, ще більше відкрився від подиву.

— Хлопче, ти хто?! Це ж особистий охоронець-варяг короля Генріха, а він тебе господарем називає, та ще й вибачення просить! На скільки я знаю, будь-хто з королів, вважав би за щастя, такого воїна, у себе в охороні мати. А як він знатно мені врізав! Та ще й мало не придушив! Просто красень! — розвів руками Норвольд. А потім, обернувся до своїх друзів монархів, і трохи злякано, прокричав: — Та це ж, справжній сер Кіт!

— І що? — не зрозумів його претензій, король Фордчел. — Аррон, тобі дурню, разів п’ять, так і сказав, що справжній. Ти битися-то, будеш? Або я відразу можу твого коня забрати?

— Ну, справжній, не справжній, а у страху, як то кажуть, — очі великі! — хмикнув король Джозеф. — Давай, дотисни хлопця, якщо він вже сам на цьому наполягає. І будеш переможцем, переможця чемпіона. Погано, чи що? А то, якщо хоча б десята частка того, що про нього базікають, правда, порішить іще, не приведи господи, мого синка-ідіота. А в тебе, мій друже, непогано з ним справлятися виходило.

— А сам, не хочеш його придушити? А Джозеф? — чомусь раптом, явно втратив упевненість у своїх чималих силах, мій суперник. А я тобі на своєму коні, тиждень дам за це покататися? Та ще й сотню золотих на додачу?

— Ну ні. Мене і моя кобилка, цілком влаштовує. Давай Норвольд, не бійся, малий, сам тобі в руки проситься, так сер Кіт?

— Так, Ваша Величносте. — підтвердив я. — Продовжимо там, де й закінчили.

— Ну ось! Не бійся ти! Брешуть чутки про неймовірну силу сера Кота! Він від твого несильного удару, більше ніж на три ярди відлетів! Так що, випадково він виграв у принца Троя. Буває. Спіткнеться людина на рівному місці, і їй тут же прилетить. — заспокоював величезного дядька, сивий чоловік у короні. Який незрозуміло чому, раптом не на жарт рознервувався,

Мені щоправда, у всьому цьому, було не зрозуміло одне... Чому це ніхто не кинувся рятувати його від Міхалсона, крім, мабуть, принца Аррона. А всі сиділи, і спокійно дивилися, як той його душить? Боялися підходити? Та годі! Тільки пальцем поворухни, хоч один із них, усі тут же б кинулися. От же щуряче плем’я! Та вони всі, не інакше як на його королівство, око поклали! От і чекали слушної нагоди, щоб від дядька позбутися...