Частина 19. Ранкова гімнастика

Я негайно рвонув на на виручку моєму інтендантові, маючи намір без усякого чесного поєдинку на мечах, відірвати принцу голову голими руками. Але ліс списів, що миттю виросли переді мною, проткнувши нове вбрання гострими голками, боляче встромилися в моє тіло. А двадцятка лучників, що з’явилася невідомо звідки, майже впритул націливши свої стріли на решту, відразу зменшила наш бойовий запал.

— А тепер Дак, ось тобі твій другий урок. Як там було, вже точно не пам’ятаю... Із грязі в князі? Ой, це явно не про тебе, так, старий дурень? Це тобі, за герцога Фронгфершрифта! Тепер ти цю назву на все життя, точно запам’ятаєш!

— Фрон-френ... Тьху! Хрінь якась! Сподіваюся, мій юний барон все ж таки надере тобі твою королівську дупу! Руби вже, а то тільки базікати даремно і вмієш! Ну хіба й ще, від дівчат сопливих, люлів відхоплювати...

— Як ти мене дістав! — зовсім рознервувався Аррон, і нарешті заніс свій меч. Я ж, ще болючіше встромивши в себе наконечники списів, при цьому посунувшись лише на третину кроку вперед, і взагалі заплющив очі.

***

— Ваша Високість! Зачекайте! — раптом розірвав гробову тишу голос сера Ральфа. — Дивіться!

— Та що ж таке-то, сьогодні! — роздратовано закричав Аррон, знову пройшовшись своїм неймовірно гострим клинком, буквально в сантиметрі над сивою головою діда. — Зрубаю я врешті-решт, хоча б чиюсь голову?! Ральфе, що ще такого невідкладного трапилося, що не може хоч трохи почекати?

— Дивіться, Ваша високість! Три золотих у багнюці лежать, видно із суми випали, а охорона їх у землю притоптала. Треба-б діда відпускати. Нехай у баби своєї на руках здохне, якщо дійде, звісно. Вона ж у нього принцеса, як не як! — всі дружно заіржали. Крім Аррона.

— Ти нічого не плутаєш? Може, ще разок перерахуєте? — вилупившись скляними від гніву очима на друга дитинства, принц перебирав своїми жовваками.

— Ні, Ваша високість! Хочете, особисто перерахуйте. Там усе по десятках і сотнях монет розкладено, це не дуже довго. Та й на вагах ми перевірили. А я і так, три рази перерахував. Чи Ви вже й найкращому другові не вірите? — Уже з явним докором, втупився на нього Ральф.

— Гаразд,.. Валіть усі звідси! І що б до обіду, всі передохли! Крім Вас, сер Кіт. Ви ж, із шинку до самого поєдинку, щоб і носа не показували. Це, сподіваюся, Вам зрозуміло! — я мило посміхнувся, вклонився, і махнув розбійникам, які чекали на мене, щоб ті допомогли нести знесилених за безсонну ніч горе-отруйників, ну і мене за одне. Бо отрута, підсипана отцем Джоном, на мій молодий організм, подіяла набагато швидше, ніж я думав...

***

— Вівіан, сонечко... — ніжно воркотав я, насилу сідаючи за стіл до циркачки, яка вже одягнулася і знову намагалася наклюкатися до поросячого вереску. — Йдемо зі мною нагору. У мене для тебе, розмова є, наболіла...

— Я без цього, — вказала вона на келих із вином, — з місця не зрушу. Можеш навіть мене спалити, як ти це любиш... От скажи! Братів, — спалив. Чоловіка, — спалив. Я то тобі, навіщо? Теж спалити, зрештою, хочеш? — завела вона свою стару шарманку.

— Твій чоловік, між іншим, мудак останній був, і свиня до того ж. Він Рослого, своїми руками, просто так убив! І Кевіна, теж хотів на той світ відправити. Не кажучи вже про мене. А ти сидиш, і за цим гадом убиваєшся!

— Ні-ні... Він хороший був. — втупившись у кухоль, гладила вона ще не до кінця допите пійло. — Ласкавий. Ніжні слова говорив... Усе тільки для мене. Сукня, замок. А ти, котяра противний, на нього наговорюєш!

— Баронеса, сер Кіт, правду каже! — піднявши ноги до живота, важко вдихав і видихав від нестерпного болю в одному місці, молодий граф.

Все ж таки лікарка, мабуть, трохи перестаралася, всипавши ударну дозу цієї гидоти. У принципі, все як і замовляли. Що б і не вбити, але й мечем у такому стані не стояння, точно не помахаєш. Хоч стан у мене був ще цілком терпимий, на відміну від інших змовників. Може ще й у дідуся, що випив трохи більше за мене, сьогодні теж, свято якраз, намічається. Тим більше, що він свою дружину не сукою, і навіть не бабою, а не інакше як принцесою, величати став.

— Рідкісна скотина, цей барон був. — кривляючись від спалаху чергової порції болю, процідив Кевін. — Крім своїх дивних звіряток, нікого й не любив!

— А ось це, вже точно не правда! — раптом встала зі свого місця, Вівіан. — Він мене любив! Мене так ніхто не любив! І вже, напевно, не полюбить... А ти його, котяра ненаситний, убив! — вона раптом, знову впала на своє місце.

— Та не чіпав я твого барона! Ну, майже не чіпав...

Якщо вже зовсім на чистоту, то один раз усе ж таки, прирізати гада довелося. Але це йому навіть на користь пішло! Адже мене мучити він все ж таки перестав... Та й як йому вдалося, на важіль цей натиснути і покривало скинути? — запитав я сам у себе, зі здриганням згадуючи ту страшну ніч. — У мене, скільки я не старався, навіть пилинку здути не виходило. А тут, цілий важіль... Та ну його!

— Звірятка його жахливі, його ж і прибили, чи не так, графе Кевіне? — поглянув я в очі бідного зброєносця, шукаючи в них крім болю, хоч трішечки підтримки.

— Ну, якщо брати загалом, — то так. — підтвердив мій зброєносець. — На момент пожежі, Ваш чоловік, леді Вівіан, уже був мертвий. І цього разу, вбив його не сер Кіт. А страшний, чорний звір. Я Вам у цьому, можу навіть заприсягтися пам’яттю мого покійного батька, сера Едвіна Говарда!

— Знаю я, цього чорноволосого звірюку! — дівчина раптом знову витріщилася на мене. — Начебто тихий, а в ліжку гірший за звіра! Ходімо, поки тебе цей придуркуватий принц на черговому поєдинку не грохнув! Ти мені ще не до кінця, боржок повернув! — вона знову підірвалася і, схопивши мене за руку, потягнула за собою на верх.

— Сер Кіт, Вас рятувати, бува, не потрібно? — згорнувшись калачиком, лежачий під сходами та охаючий на всю Віллі, крикнув мені навздогін.

— Ні Віллі! Краще я так помру, ніж від меча принца Аррона! Жбан, будь добрий, організуй мені ще раз ванну, але побільше! Перед смертю, попірнати хочу, а то знову весь у крові цій проклятій. І ще, випери моє нове вбрання та просуши. А також жерти, і головне, пити мені принеси. Та побільше!..

***

Не встиг я отямитися, як уже лежав абсолютно голий, на підлозі тієї ж самої кімнати з вибитими віконницями. А Вівіан, залишивши на собі тільки шовкову сорочку, одразу ж сіла зверху...

Не приховую, я тільки про це й думав, після того як випив цієї дивної бурди.

— Коті, чому ти мовчки лежиш і не торкаєшся до мене? — раптом заговорила Вівіан. — Невже я тобі не подобаюся? Тоді навіщо ти до мене, скільки часу залицявся? Чи ти думаєш, я цього не розуміла? Адже ти ж, залицявся? — дівчина зняла свою сукню, яка й так просвічувалася, і поклала мої руки на її знову, порядком набряклі груди. — Давай, не соромся. Візьми їх у свої долоні. Стисни як слід, не бійся, не розчавиш...

Я одразу ж виконав наказ. І взяв не тільки неймовірно приємні на дотик груди красуні, а й усю ініціативу у свої руки. І ми з чималою вигадкою, зайнялися божевільною гімнастикою, більше все ж таки схожою на акробатику. Яку переривали диким стогоном і пристрасними криками дівчини, що лунали ледве не на весь заїжджий двір. Від якого лякалися і навіть ставали дибки коні, які все прибували, прибували, і прибували... А також вельми високопоставлені монархи, та їх чималі, почесні свити...

***

— Ти навіть не звір! Ти... Ти ненаситне чудовисько! — викрикнула Вівіан закусивши губу від задоволення.

— Ага, чудовисько... Хто б казав! Може, давай уже нарешті перекусимо, а то я і зі сходів спуститися не зможу. Хіба що шкереберть. Усе, що можна і не можна, зараз просто не ворушиться...

— А ось і не правда! — посміхнулася циркачка, — дуже навіть ворушиться! Ну, поворуши! Ось, ось, ось так... А-а... З придихом видала вона. Ще...

— Слухай, я серйозно... Давай якось уже закінчувати.

— Як закінчувати? Ось так, — рушила вона тазом у бік, а потім різко провернулася по осі й уся, напружившись немов струна, трохи підвелася надомною. — Або так! — і вона знову плюхнулася на мене.

— Хух... Тільки й зміг я вимовити, глибоко вдихаючи і видихаючи. При цьому відчуваючи, як затремтіла всім своїм тілом Вівіан, нарешті опустилася поряд зі мною на підлогу.

Я глянув у її нескінченно щасливі очі, і мені стало якось спокійно і добре.