Частина 18. Три золотих.

— Жбан! — прокричав я, змилений від божевільних перегонів, щойно злізши з коня та вбігши у напівтемний трактир. — Ти де?! Хитра твоя пика.

— Тут я, сер Кіт! — виліз із-за прилавка, мій дорогоцінний ресторатор. — Пробка від барильця, щоб її, під стіл закотилася.

— Іди сюди! Розмова для тебе є! Термінова! — я озирнувся. У шинку було незвично порожньо. — Слухай, а де це всі? І де Варяг мій подівся? Учора начебто, під сходами дрімав.

— Так, люди Ваші, разом із отцем Джоном, ще вчора його кудись із собою потягли. А куди, — мені не сказали. А я й не питав. Та й на хріна мені це знати... А людей немає, бо рано ще. Десь за пів години зі своїх барлогів точно повилазять.

— Гаразд, води дай! А то в горлі пересохло. — Ошелешений дивним прохання трактирник, не по доброму на мене глянув.

— Може, все ж таки пива? А то, прати потім після Вас...

— Ну, тоді давай пива! — я залпом вдув, відразу виставлений мені цілий глечик. — І ще... Давай-но, позич мені хутчіш, сотню золотих!

— Скільки?! — присів на табурет, від озвученої суми, чоловік. — Сер Кіт, якщо потрібно ще одному величезному сому черево розпороти, Ви так і скажіть. Я ж не проти! Можу навіть і не тільки сому! За такі гроші, я тут пів села життя позбавлю не замислившись!

— Блін! Жбан, ну не скупися ти, ресторатор клятий! Я все тобі віддам. Може навіть із відсотками! Ну ж бо, бабки жени, та пошвидше!

— Точно віддасте? — свердлив мене він своїм їдким, досвідченим поглядом, намагаючись знайти там хоч щось, крім цілковитої безнадії. — З відсотками, як і обіцяли?

— Ну, може й не віддам... Я не знаю. Але скоро ти ці гроші, за три-чотири місяці, легко піднімати будеш! І в цьому старому сараї, всі іржаві вхідні ручки, на срібні зміниш! Ще й зуби з чистого золота вставиш, та щоранку вмиватися з милом будеш, причому в позолоченій діжці. — навалював я на вентилятор, уже геть не уявляючи, що йому ще такого позолотити, або вставити, аби він швидше віддав потрібне мені бабло.

— Ручки мені срібні ні до чого! Їм ноги швидко прироблять! Та й милом, навіть раз на десять років помитися, не кожен високородний може. А от коли з податками, щось вирішити, а пане бароне? Звільнили б мене від дані, може й знайшлася б потрібна сума в борг...

— Отже, потрібна сума все ж таки є? — я дуже грізно глянув на знахабнілого трактирника. — Але тобі, сучий потрох, моїх обіцянок солодкого життя, виявляється недостатньо? А якщо я тобі зараз, кишки випущу, і на кулак їх намотаю? — почав я помітно нервувати, уявляючи, як принц закінчує зі своїм ситним сніданком, і переходить до кровопускаючих процедур.

— Воля Ваша! Але срібла Ви тоді, вже точно не отримаєте! — Жбан, жодного разу не злякавшись підлітка, який грізно витріщився на нього, як і раніше, взявся старанно протирати, і так вже блискучу стійку.

"Ні! Ну що за мудак! — промайнуло в мене в голові. — Я йому вчора такий заробіток забезпечив, а воно ще й носа крутить! Гаразд, виродку, я тобі пригадаю... Але бабки-то, зараз потрібні! Проте й просто так, дарувати цьому скупердяю, вважай, золоту жилу, я теж не збирався.

— А я тобі хотів, після всієї цієї катавасії, посаду хорошу запропонувати. Грошову. Але якщо тобі це не цікаво, тоді гаразд! Запропоную комусь іншому. Хто буде більш зговірливим. І ще один трактир навпроти поставлю, набагато більший за цей брудний сарай! З пічним опаленням, скляними вікнами... Триповерховий, знову ж таки. Бо народу тут буде, після того як Брікшворд знову своїм нормальним життям заживе, ну просто не проштовхнуться! А тебе, скупердяя такого, разом з усім селом, високим частоколом відгороджу, і варту виставлю, щоб проїжджому люду очі не муляли. Тільки місцевих селян, та батюшку нашого і будеш отоварювати. — я розвернувся і попрямував до виходу, збираючись пошукати бабу Лайлу, з моєю сотнею з гаком, золотих. Або чого там у діда, після двох тижнів залишилося. Аж раптом, тремтячий голос Жбана, зупинив мене вже біля самих дверей:

— Сер Кіт, а що за посада-то така, грошова? — я знехотя розвернувся.

— А тобі навіщо? Раз ти своєму господареві відмовою, замість подяки, за ще вчора зароблене чимале добро, відплатив. Запропоную-но я цю посаду... Шипу! А коваля, головою села зроблю. Він після тієї невеликої прочуханки, бачиш, який шовковий став. Не те що ти! Адже я тебе невдячного, вважай, від розправи врятував. Та й де б ти був, якби не я? Напевно на дні річки, ту ж саму рибу і годував...

— Сер Кіт! Не потрібно Пальця на старосту! Він і так мені упир, проходу не давав! А тепер, узагалі все до фартинга, вигрібати буде! Ви думаєте, я не розумію, що я тільки завдяки Вам, живий ще. Та й поки Ви тут, справи й справді в гору пішли, я б сказав, — полетіли!

— Так якого хріна, ти тоді хитра твоя морда, мені ще й умови ставиш?! А мені, між іншим, кожна секунда важлива! Чи ти думаєш, я ці гроші для себе прошу? Мені людей із біди виручати потрібно! Я ж бачу! Ти не погана людина. Так, хитрий як лисиця, але тобі можна довіряти і великі справи вирішувати. Чи я помиляюся?

— Я не знаю... — раптом повісив голову Жбан. — Я все життя, мало не цілодобово працюю. А подяки, з гулькин ніс. І довіряти, — я теж нікому не довіряю. Єдина людина, яка хоч якось була зі мною чесною, це Ви. Сказали, що з того світу повернетеся, і повернулися. Але й Ви мене зрозумійте, Ви в мене все, що є, просите! І навіть те, що візьмете, віддати не обіцяєте! Не кажучи вже про відсотки...

— Ні Жбан. Не обіцяю. Я навіть не знаю, скільки там у Дака золота залишилося, і чи протримаюся я до вечора. Але якщо протягну... Ми з тобою тут, таких справ наворотимо!.. Все-все! Давай гроші. Ніколи мені з тобою сюсюкатися!

— Але в Мене немає сто золотих! — зам’явся трактирник. Тільки вісімдесят фунтів є!

— Жбан! Не виводь мене! — я знову грізно на нього глянув.

— Сер Кіт! Але це правда! — розвів він руками. — Я тільки-тільки, вином на повну затарився. Та й ціни цього року майже вдвічі зросли...

— Гаразд, давай вісімдесят! Тільки по-швидкому!

Аж раптом двері відчинилися, і в корчму ввалився натовп працівників, які вже закінчили облагороджувати територію та споруджувати урочистий поміст. І відразу ж із криками:

— Трактирнику, а ну ж бо, пива всім нам налий! Та, по швидкому! — всі дружно вилупилися на розгубленого сомельє.

Жбан тут же перевів погляд на мене. Мовляв, що йому робити? Я йому відразу пригрозив кулаком. — Мовляв, давай бігом бабки!

— Гей! А куди це ти пішов, поверни свою худу дупу за стійку і зараз же налий усім випити! — не вгамовувався робітничий люд.

— Іди Жбан! Не слухай! Я перший у тебе, своє замовлення зробив. — прокричав я, знову в нерішучості зупинившимуся трактирникові.

— А ти що ще за хрін із гори? — дихаючи вічним перегаром мені в обличчя, уперед півсотні роботяг, вийшов кремезний мужичок, і дуже недобро так на мене глянув. — І куди це ти трактирника відправив, коли в нас горлянки після вчорашнього горять?

— Так і в мене в горлі теж пересохло, от і послав його по парне молочко. Корову подоїти, чи козу. Ви ж, сподіваюся, не проти?

— Чого! — заволали мужики. — Яку ще корову!

— Ну, ту що з вим’ям. У корови вим’я. А у бика... Вимені немає. Зате в нього є те, чого немає у вас. Тож сіли всі тихенько, і не відсвічуйте! — абсолютно спокійним тоном, вказав я цьому зброду на їхнє місце.

— Чого?! — знову пронеслося дружним хором.

— Дядьку, ти що, крім того що без причандал, так ще й глухий? Сидіть усі мовчки і чекайте своєї черги. Я ж перший замовлення зробив? Так куди ви всі, без черги лізете?

Оторопілі чоловіки відразу обступили мене щільним кільцем.

— Слухай, недоростку, а чого це ти тут розкомандувався? Чесним людям із ранку випити не даєш? — і він тут же дав мені смачного запотиличника. Який я нічого не кажучи, спокійно проковтнув. Та дивився лише в один бік. Де ж там пропав, цей вкрай знахабнілий Жбан. Але він як на зло, все не йшов і не йшов.

— Ти дивись! Голова не відвалилася! — заіржав мужичок. — А якщо так. — І відразу вдарив кулаком під дих. Причому, добре так заїхав, по робітничо-селянські. Але м’язи преса, накачані за місяць нестерпних дідових тренувань , на моє здивування, все ж таки не пробив, хоча й довелося трохи зігнутися.

— Ні! Ну ти подивися! — знову вигукнув мужичок. — А малий-то, і справді не боязкого десятка. Навіть не закашлявся. Молодець! — здивувався кремезний. — Це ти від молока, такий міцний? А дрібний? Може й нам замість пива цього проклятого, чогось міцнішого сьорбнути? — робітники дружно заіржали.

— Ну нарешті! — ледь не підстрибнув я від радості.