Частина 17. Змовники

Місячне світло, що падало з потрощеного варягом вікна, опромінювало прекрасну фігуру колишньої циркачки.

Чудово складене, витончене тіло гімнастки раптом затремтіло, і забилося в агонії, наче спійманий у величезні лапи горобець, а з її закинутої назад голови вирвався такий ніжний, і водночас пристрасний придих.

— А-а-а-а...

Завмерши майже на хвилину, дівчина і не думала зупинятися, а видихнувши, продовжила свої спершу спокійні, а потім дедалі шаленіші рухи. Лише зрідка зупиняючись на чергові, стискання до втрати кровообігу, своїх неймовірнио сильних ніг, і все те-ж придихання.

Я ж у цей час не міг навіть поворухнутися. Це точно була не отрута, а все та ж, проклята, чорна кров. І ту страшну гадюку я теж упізнав. Це її заразу, що присмоктувалася до мене в лісі, раз по раз проганяв від мене Гвалт. Тож я тепер взагалі нічого не розумів.

І яким чином, це шипляче, дивне створіння, яке, судячи з усього, є ще й моєю матір’ю з тих страшних снів, має намір мене врятувати? Бо те, що вкусивши в шию, вона зовсім не збиралася мене вбивати, це було зрозуміло. Та й вижив я в тому лісі, мабуть, лише завдяки їй. Але навіщо мене зараз було паралізувати, — я зрозуміти не міг. І що тепер завадить принцу мене добити і сказати, що так і було? Мовляв, до того злякався сер Кіт, що від свого ж страху перед його високістю, ганебно помер. А так, бодай якийсь, хоч і мізерний шанс, але був. Та тепер і зовсім нічого.

— Ум... — знову завадила мені зібратися з думками, у який раз затріпотіла дівчина.

«А мені, між іншим, завтра на ристалище йти! Ти про це, не подумала?! — подумки прокричав я їй. — Скільки, можна-то!» — я навіть пробував залізти їй у голову. Не допомогло... Поки нарешті, мене не попустило...

Дивна річ, але після десь трьох-чотирьох годин цієї досить приємної, треба визнати, але доволі виснажливої гімнастики, коли вона, нарешті знесилившись, звалилася просто на мене, одразу ж вирубившись, і перші сонячні промені освітили її привабливі сідниці. Я все ж зміг поворухнутися і навіть прийяти її з мого, в кінець виснаженого, молодого організму.

***

Вставши з ліжка, я подивився через майже вибиті варягом віконниці. На вулиці, незважаючи на таку ранню годину, на всю копошився народ. Тягали дошки і будували незрозумілу споруду. Можливо, що це був ешафот. Щоб наприкінці, після того як мене заріжуть, можна було ще й повісити. Ну, або щось інше. Хто їх, цих середньовічних монархів, знає, що у них у буйній голові коїться.

Мене, до речі, поклали спати в колишній кімнаті вікінга. Як я сюди потрапив, я не пам’ятав зовсім...

Кинувши черговий погляд на трохи засопівшу, чудово складену фігуру Вівіан, я мимоволі знову нею замилувався, начебто і не дивився цілу ніч на її принади.

— Так, чоловіче! Візьми себе в руки! Досить увесь час витріщатися, ніби тобі чотирнадцять років від роду! Зберися, і вкрий нарешті, цю класну дупу!

Але як би там не було, своєю невгамовною пристрастю, Вівіан поставила майже мертвого мене, знову на ноги. За що їй, звісно, окреме, велике спасибі.

— Сер Кіт! — постукали у двері. — Ви вже прокинулися? Це Жбан! Можна увійти?

— Ну, а тебе це чого, нелегка принесла? — запитав я сам себе, шукаючи поглядом свій, хоч і новий, але знову порядком забруднений кров’ю поранених, одяг. — Та ось же він! Під шкіряними штанами Вівіан, посеред кімнати лежить. Так, а що з дівкою-то робити?

— Ві! Вівіан! — спробував я її розбудити. Але куди там. Відрубилася зараза, конкретно, що загалом і не дивно, після такої божевільної ночі.

Накинувши на неї вовняну ковдру і поклавши під неї її одяг, я одягнувся і відчинив двері.

— Ще раз прошу вибачення, пане. Але тут така справа... Прийшов гонець від принца. Приніс одяг, сказав що для Вашої милості. А то не гоже в таких лахміттях, його майбутньому суперникові, перед високими гостями ходити.

— Якими ще гостями? — не зрозумів я.

— Та я звідки знаю? — розвів руками трактирник. — Високими. Там уже й поміст для них споруджувати почали. А Вас, Ваша милість, принц наполегливо просив, як слід відмити. І навіть ось, мило передав...

Жбан, тремтячими руками розгорнув загорнутий у шовкову тканину з гербовою печаткою згорток. Понюхав невеликий шматочок, видихнув і загорнув назад.

— Це мило набагато дорожче за золото! Ви б це, по економніше там. Можемо непогано на ньому заробити. Воду, до речі, я вже нагрів, тож ходімо! Бо в принца там ще питання якісь є. Сказав, що для Вас, мій господарю, — життєво важливі. Але приходити слід, тільки після миття, і в новому одязі...

***

— А де це архарівці мої поділися, невже дрімають? — після доволі освіжаючої ванни, та ще й з милом, я приміряв нове вбрання, напрочуд добре скроєне точно під мене. Нічого надприродного, простенько і зі смаком, але мені дуже подобалося! Крім, мабуть, уже зовсім зайвих рюшечок на рукавах. Але особливо мені сподобалися чобітки. Хоч і не такі шикарні, як у принца, або герцога, але теж дуже зручні. Та й пояс, мав досить пристойний вигляд. Знову ж таки, хоч і без надмірностей, але симпатичний золотий візерунок теж був.

— Які ще арахарівці, Ваша милість? — не зрозумів мене трактирник, який щосили чаклував над моїм сніданком. Що складався з півдесятка яєць зі шкварками та цибулею.

— Дак і компанія? — уточнив я запитання.

— А, ці! Так вони ще ввечері, випросивши навіщось невеликий бурдюк колекційного вина, і забравши єдину наявну в мене срібну чашу, виграну моїми в шахи в заїжджого купця, кудись одразу ж пішли. Може навіть і до церкви, за Вас, як слід помолиться. А то отець Джон, увесь час хрестився і причитав. Мовляв, пробач нас грішних, за наші вчинки й думки нерозважливі, бо не відаємо ми недалекі, що творимо... А ось Ваша милість, і Ваш сніданок справжнього чемпіона! Як і замовляли! Не поспішайте, потрібно гарненько підкріпиться, а то не відомо ще коли поїсти вдасться. І до речі, обмилок, якщо не секрет, Ви де приховали? Якщо Вас усе ж таки на той світ відправлять, не пропадати ж добру...

***

На заїжджому дворі, не було де яблуку впасти, від робітників, що набігли ще до світанку. Немов працьовиті мурахи, вони вже звели невисокий, але досить довгий поміст і навіть встигли задрапірувати його тканиною. Я й уявити боюся, що це за гості до нас завітають. Напевно всіх родичів своїх запросив подивитися, як він із бідним бароном Котом гратися буде. До речі, двір теж тепер не впізнати. Про вчорашню кровопролитну битву практично нічого вже не нагадувало. Річковим піском тут усе посипали, та сіном притрусили. Оперативненько, нічого не скажеш...