Частина 15. Усе по чесному

— Сер Кіт! Та у Вас, просто чудовий смак! Якби не моє безмежне кохання до Маргарет і тяжкість монарших кайданів, що не дозволяють мені сильно розгулятися. Я і сам би на таку запав. Та й Маргарет, Вашу дорогоцінну обранку, не полінувалася, і у всіх фарбах описала. Навіть дивно, що вона скільки про Вас знає. Якби не таке зневажливе, я б навіть сказав вороже до Вас ставлення, я б усерйоз подумав, що вона в Вас конкретно закохалася. Тим паче, що Ви майже одного з нею віку. Але син бідного чоботаря і принцеса? Це вже перебір! Не знаходите? А ось новоспечений барон і циркачка, хоч і не зовсім за канонами жанру, але дуже навіть мила історія. — він підійшов до дівчини, яка на нього з ненавистю дивилася, і, витягнувши кляп, одразу ж про це пошкодував. Так як Вівіан, кинувшись немов загнаний звір, миттєво вкусила його за руку.

***

Швидко відсмикнувши прокушену до крові долоню, він на секунду підніс її до своїх губ. Але вже за мить, вона тут же попрямувала у напрямку до Вівіан, і з гучним хлопком опустилася на її прекрасне личко. Другий удар, був уже кулаком під дих. І дівчина, закашлявшись, одразу сплюнула кров із розбитої губи, просто на озлобленого вельможу. Поки той витирався, латник огрів Вівіан по спині, та так, що та одразу ж гепнулася обличчям у багнюку, але майже одразу ж знову спробувала встати. Однак удар з ноги в живіт від залізної людини, повернув її струнке тіло в початкове положення.

Я прекрасно розумів, що цей ображений, сам на себе юнак, спеціально намагався спровокувати мене до більш активних дій. Причому, спрямованих саме в його бік. Але й просто стояти і дивитися, як б’ють одного з моїх людей, я точно не збирався.

Черговий удар величезного мужика в панцирах, все ж не досяг свого місця призначення. І відбита моєю промайнулою ногою важка лапа розвернула неповороткого мужика майже на сто вісімдесят градусів, і він примудрився заїхати закутою в залізо рукою прямо в самовдоволене обличчя принца, що якраз насолоджувався екзекуцією.

Очманілий від скоєного латник тут же плюхнувся перед височайшою персоною ниць і почав благати про пощаду. Другий латник, не розуміючи до пуття, що тут щойно сталося, вирішив не відступати від початкового плану з побиття полоненої лучниці. І все ж уклав дівчину поспати, не сильним стусаном по потилиці.

Відкривши забрало, він запитально подивився на Аррона, мовляв, що ж йому робити далі? А далі, вже я, трохи підрівняв його надто кривий ніс, своєю правою п’ятою. Заодно позбавивши того від сильного хропіння, яке так докучало його бойовим товаришам. Так що з мужика, як мінімум золотий, за надані йому лікарські послуги.

Забрало, що одразу ж закрилося після мого удару ногою, вже не дуже допомогло латнику, котрий упав у багнюку. Зате інший воїн, побачивши винуватця його невідворотної смертної кари за напад на сюзерена, одразу ж рвонув виправляти допущену раніше помилку, вирішивши всією своєю вагою, знести з ніг нахабного хлопця.

До пуття не розуміючи, що мені робити, і не маючи можливості використовувати руки проти цього закутого в метал танка через стрілу, яка все ще стирчала у шиї, я на секунду сторопів. Адже свій новий, чудовий меч, я завбачливо залишив у возі, щоб мати максимально миролюбний вигляд. І все, на що я зараз був здатний, це зробити крок убік, і дуже акуратно присісти, щоб ні в якому разі не потурбувати цю прокляту стрілу. При цьому постаравшись відійти з лінії атаки, а заодно і підставити цій консервній банці, підніжку.

Від долі, як то кажуть, не втечеш. І латник, який спіткнувся об мою ногу, дуже невдало приземлився на свій же шолом, який, упершись у шийні хребці, немов суху гілку, обламав тому життя. Хрускіт зламаних кісток дуже негативно позначився на настрої принца. І весело мутузити Вівіан, він, на щастя, більше не став.

Я ж до дівчини навіть не підійшов. Прекрасно розуміючи, чим усе це може закінчитися. Ще одна близька для мене людина, і черговий важіль тиску на молодого барона. Та й ці стусани й ляпаси для середньовічної гімнастки, яка щодня й так ходила по краю, не надто велике випробування. Особливо порівняно з двома сотнями лучників, що нерухомо стояли позаду нас у повній бойовій готовності.

— Ваша Високість, вибачте за мою зухвалість! — я відразу впав на коліно перед Арроном, який намагався зупинити кров із роздертої латником щоки. — Якщо Вам так хочеться наваляти моїй лучниці, я Вам більше перешкоджати не буду. Зрештою, у кожного свої способи розслабитися. Мій інтендант Дак, теж жіночу стать, чомусь недолюблює. Справді Дак?! — раптом прокричав я. — Усі баби хто?

— Суки вони! Хто ж іще... — пролунало з боку барикад. — Ай! Лайла! Ти чого це, стара? Навіщо, у хворе плече-то...

— Ось бачите! І я, Вашу досить щедру ділову пропозицію, щоправда, за цінами цього року, з вдячністю приймаю.

Але Вівіан, яка нарешті піднялася, одразу ж зіпсувала нашу з принцом ідилію, і з криками:

— Аж ти ж, тварюка! — знову кинулася на принца з кулаками. Але довгий батіг, клацнувши, одразу ж збив дівчину з ніг, буквально за сантиметр від і так прикрашеного доволі глибоким порізом, обличчя спадкоємця престолу. Це був той самий, широкоплечий, вузькоокий чоловік із кривим мечем. Що нещодавно намагався вбити мене своєю щербатою саблею, заради чарівного плаща. Який тепер, хоч і трохи волочачись землею, але все ж таки був надітий на його приземкувату фігуру.

— Дякую, Махмуд. — спокійно сказав принц. — Притримай цю бестію, поки ми з сером Котом остаточно не домовимося. Махмуд усміхнувся, змахнувши з плеча минулорічний листочок, який приклеївся до ще не засохлої на плащі крові.

— Сер Кіт. Виходить, я Вам навіть подякувати тепер повинен! — нахилився він до стоячого на коліні підлітка.

— За що це? Невже за провіант? Так, ні за що. — розвів я руками. — Можу ще й риби, на доріжку накинути, пожувати. Але тільки за окрему плату. З рибою, у нас самих, велика проблема.

— За того, хто посмів ударити мене, стража! Я вже й сам хотів йому кадик вирвати. А Ви позбавили мене цього невдячного заняття. — він присів і пильно подивився в мої очі. — Або ж, це можна трактувати як напад на мою охорону, з метою... А яка у Вас була мета? Ая-яй! Невже мене вбити?

— Ну що Ви, Ваша Високосте! І в думках такого не було! — згадав я нещодавню розмову з Даком. — Якщо хочете, можу навіть до Вашого походу, з усім моїм, хоч і невеликим, але цілком боєздатним військом, долучиться. Адже Ви, напевно, в курсі, як мені Генріх, за виграний поєдинок, два тижні тому віддячив. Живого місця на тілі, гад, не залишив. Тож, за мною боржок. І новий, більш лояльний до мене король, зовсім не завадить!

— Ви що, до мене у васали набиваєтеся? — здивувався принц.

— Ну так, яка мені різниця? Адже ви все одно збираєтеся нашим королем стати, то чого тягнути-то!

Принц трохи подумавши, підвівся, заодно піднявши мене за плечі і трохи пом’явшись, тихо проговорив:

— Сер Кіт, за інших обставин, я б із великим задоволенням прийняв Вашу похвальну пропозицію і без усього цього сьогоднішнього цирку. Але тут така справа, розумієте... У мене після того злощасного поєдинку з Маргарет сильно постраждала моя, і так, не дуже добра репутація. І наша з Вами зустріч, напевно, була послана зверху, щоб усе це виправити! І очистити моє ім’я від клейма слимака і боягуза. Ви мене розумієте?

— Чесно кажучи, не дуже. — щиро відповів я.

— Одне слово. Мені потрібно з Вами побитися... Причому в абсолютно чесному, публічному поєдинку!

— Але навіщо? — не зрозумів я. — Та й не можна нам, нібито. Ви ж королівської крові, а там, наскільки я пам’ятаю, є свої обмеження.

— Є, звісно. Але якби Ви все ж на мене напали. Їх би вже не було. Але я тут подумав, добре що Ви стрималася. А то привід, так собі. Захист честі дівчини від принца душогуба? Не дуже гідно, чи не так... Але ми зробимо по-іншому. Так само, як і Ви з принцом Троєм.

— Це як? — не зовсім зрозумів я.

— Поспоримо. На велику суму. Ви і я. Хто виграє, того й гроші. І я навіть погоджуся з Вами, і куплю припаси за нинішніми розцінками.