Частина 14. Вагомий аргумент

Нападники підбирали поранених і погрожуючи селянам, що засіли на возах кулаками, матюкаючись і презирливо спльовуючи в наш бік, а наостанок і взагалі закидавши вози брудом, відійшли з засіяного трупами та важкопораненими воїнами (що не надто від них відрізнялися) гостинного двору.

Я ж, не спускав очей з того місця, де ще недавно лежав мій дорогоцінний Варяг. Але скільки я не протирав очі, намагаючись розгледіти, можливо вже неживу, величезну фігуру в наполовину освітленому вже сідаючим сонцем, дворі, але так її там і не виявив.

Зате я з подивом відзначив, що ворог майже повністю очистив заїжджий двір, котрий своїми розмірами більше нагадував міську площу. І судячи з розмірів, напевно, приносив чималий прибуток попереднім власникам. Тепер же, весь капітал, що тут обертався, минаючи мою кишеню, осідав у гаманцях хитрого Жбана і місцевої, вкрай знахабнілої, сільської верхівки. Яка, своєю чергою, добряче стригла мого заповзятливого ресторатора. Не просто ж так, він усіх їх, утопити збирався. Та й місцеві селяни були тільки за, за таке радикальне вирішення проблеми.

Треба б після всієї цієї катавасії повний аудит всього і вся провести. А то, розслабилисятут тут без мене, розумієш! І на тиждень, без нагляду залишити не можна...

***

А тим часом, усі без винятку воїни остаточно ретирувалися. Залишивши лише двох брудних, добряче сьорбнувших вина купців, наодинці з нашою чесною компанією.

Але і ці молоді люди, майже одночасно відкинувши вже порожні кухлі, піднялися зі своїх, порядком насиджених місць, потягнулися для розминки, і одразу ж рушили у напрямку до наших возів, скидаючи на шляху, своє добряче поношене лахміття.

Зупинившись за метрів двадцять від нас, і виблискуючи шикарним, хоч і за середньовічними мірками, доволі скромним, обтягуючим костюмом, юнак зліва раптом дістав з-за пояса й надягнув невеличку, майже непомітну в кучерявому попелясто-чорному волоссі, золоту корону. Яка тут же надала йому бракуючого для цього суворого одягу потрібного акценту, підкресливши тим самим високий статус її власника.

А ось його напарник, хоч і не мав притаманних монархові атрибутів, але одягнений був не в приклад розкішніше. Тут Вам і розшита золотом туніка з довгим рукавом і хутряними вставками, і шикарний пояс, на якому висить не менш багато оздоблений меч, і такі самі прекрасно зроблені ножни, а також шкіряні чоботи із золотими застібками, відповідно до його статусу. Загалом, у цих фірмових шмотках, не соромно було і до Генріха, на званий бенкет показатися. Та що там, бенкет! Навіть посвататися до його дорогоцінної Маргарет, теж цілком, можна було ризикнути.

І при побіжному погляді, незважаючи на золоту корону, яку мав хлопець зліва, все ж таки не до кінця було зрозуміло, хто з цих двох на цей момент був за рангом вищим. А заразом і командував ворожою, досить невихованою, треба сказати, ватагою. А хто, просто бідний родич, який заскочив погрітися на вогник. Поки скромно, але зі смаком вбраний юнак, не заговорив першим.

***

— Мене звати, принц Аррон! І мені від вас, голодранців, нічого не потрібно! — прокричав він дуже голосно, намагаючись перекричати стогнучого біля нього пораненого латника, який періодично волав від нестерпного болю. Помітивши це, розшитий золотом суб’єкт негайно блиснув своєю багато оздобленою сталлю і доволі професійно відправив нещасного дядька на той світ.

«Мда... — подумав я. — Не дивлячись на свій солоденький вигляд, хлопець явно був не промах...»

— Спасибі, сер Ральф. — щиро подякував принц своєму трохи бухому товаришеві, що дещо похитувався. Той ввічливо вклонився. А те, що це був саме товариш, сумніватися не доводилося. Судячи з того, як вони між собою весь цей час спілкувалися. — Так от! Мені нічого від Вас не потрібно, хіба тільки, сущу дрібницю!

— Що за дрібницю? — першим, раптом запитав дід Дак.

— Половину всієї вашої худоби і припасів. І я, навіть готовий за це заплатити! Не все, звісно. Але на життя, я думаю, вистачить.

— І скільки це, на життя? — запитав, висунувши з воза свою довгу, жираф’ячу шию, Шип.

Принц про щось поговоривши зі своїм трохи перебравшим напарником і прикинувши в голові, видав свій заключний вердикт.

— Десяту частину від ринкової вартості, згідно з формуляром за минулий рік, можу дати. І то, на знак подяки за повне і негайне смирення перед своїм майбутнім королем, моїми покірними підданими.

— Минулого року, все вдвічі дешевше було! — Загаласували незадоволено, селяни. — Це вже не десятина, а вдвічі менше! Ні-ні, замало буде...

— Тихо! — гаркнув на них Шип. — Ваша Високість, торік усе дешевше вдвічі було! А цього року, неврожай. Ціни зросли. Та Ви й самі про це прекрасно знаєте.

— Знаю. — погодився принц. — Але я ж не тільки половину худоби і врожаю вам залишу. У вас залишиться дещо цінніше!

— І що ж це таке? — не зрозумів Шип. — У нас, нічого дорожчого за худобу й немає...

— Як що? — тепер уже своєю чергою, вдавано здивувався Аррон. — Невже не знаєте?

— Вибачте, Ваша Високосте, але ми не знаємо, що ще такого, у нас забрати можна?

Принц посміхнувся. Важко зітхнув. І суворо глянувши на селян, які уважно його слухали, прокричав:

— Життя! Життя ваше і дітей ваших, дружин, батьків! Я все заберу! А потім, коли спалю тут усе вщент, худоба вся, теж із нами піде. Причому, абсолютно безкоштовно.

Ошелешені жителі села, в повному сум’ятті опустили очі в дерев’яну підлогу возу, засіяну ще не встиглими охолонути трупами, і дружно намагалися розгледіти в них себе, і своїх близьких.

І на цьому страшному тлі, половина врожаю, що залишився до осені, вже не здавалася такою вже великою проблемою. Як і половина худоби. З голоду влітку точно не помруть. А решта, як-небудь, та прикладеться. І тільки-но вони хотіли здатися на милість переможцю, як скрипучий, немов колесо у воза, голос, вивів усіх із заціпеніння.

— Ну ось! — вигукнув дід Дак. — То нічого не потрібно, то вже якусь незрозумілу, дрібницю просите... Та ще й за торішніми цінами. Ви вже визначтеся, трішки Вам потрібно, чи взагалі нічого. А то, як із принцесою вийде. Дівці трішки всунути хотіли, а ні чого й не вийшло, так Ваша Високість?! — народ трохи прийшовши до тями, щиро заіржав. Мабуть, тільки я був не в курсі місцевих новин. — Я про меч кажу, а не про те що ви, брудні збоченці подумали... — буркнув на них дід Дак.

— Так, як ти смієш, чернь! Вийди сюди, і я швидко тобі цю сталь у твій поганий рот всуну! Та так, що з іншого боку вилізе! — вскипів сер Ральф.

— А сам ти сюди, піднятися не хочеш? Ні? Ну тоді, гаразд... — дідусь раптом смикнув за вожді, і віз, що трохи від’їхав, відкрив прохід для важко злізлого з нього інтенданта.

Я вже хотів якось його зупинити, але дивлячись на спокійне, я б навіть сказав, кам’яне обличчя баби Лайли, просто тихо спостерігав за тим, що відбувається. Але все ж таки гукнув інтенданта, який уже зрівнявся зі мною.

— Дак! Це небезпечний малий! Будьте обережні! — дідусь посміхнувся, і діставши подарований мені королем під час посвяти в лицарі, все той же нікчемний, на його професійну думку, меч, підійшов до двійки колишніх купців і за сумісництвом, відданих мені фанатів. Але наразі, просто бухих засранців, які вирішили віджати моє законне, подароване Генріхом добро. Та ще й оформити це не як звичайний розбій, а вигідну угоду. За яку в майбутньому, хрін що ти їм пред’явиш. Зупинившись перед вельможами, дідусь ввічливо вклонився.

— Я так розумію, тебе Дак звуть. І ти тут головний, серед цього селянського непотребу? — першим заговорив принц Аррон. — Чи все ж таки твій малолітній господар, сер Кіт? Що незрозуміло як, в один день із бруду, одразу в лікарі принца Троя і барони Брікшворда, нещодавно виліз? Та ще й звання Корконра примудрився відхопити. Ну так, не довго його в той самий бруд, назад заштовхати! — дивлячись у добряче втомлені за сьогодні очі старого, незрозуміло, жартував чи лякав, молодий чоловік. Бо обидва вельможі тут же дружно заіржали.