Частина 13. Врятувати або померти.

Раз по раз встромляючись у нічим не захищену, живу плоть, крива сталь залишала на сірому полотні лляної сорочки численні бурі плями крові, що стрімко розросталися у своїх розмірах. А загнаний з неймовірною силою, гострий наконечник невеличкого списа, одразу ж проткнув величезне, добряче проспиртоване за тиждень безпробудного пияцтва, серце...

Воїни, які брали участь у страшній екзекуції, відтяли вже мляві, але не полишивші міцно стискати свої бойові сокири, неймовірно сильні руки. І щойно мило усміхнена, неголена голова велетня відокремилася від порубаного, ще нещодавно могутнього тіла мого найкращого друга, я не витримав і тут же впав у чергову, недитячу непритомність...

***

Шокований пережитим, я не поспішав знову розплющувати очі. Навіть коли зрозумів, що стою і важко дихаю, тримаючи при цьому в долоні чиюсь досить важку руку. Хоч мені було й цікаво, що тут таке відбувається, але найбільше на світі я боявся знову побачити ту страшну картину...

Як раптом, мене наче струмом шибануло.

«Не може цього бути!» — я знову почув звіриний рик, уже покійного, розрубаного на шматки Варяга!

Цей нащадок найбільшого і найлютішого звіра на всьому білому світі, як ні в чому не бувало, так само бадьоро продовжував розмахувати бойовими сокирами, висікаючи на обличчях ворогів криваві руни своїх несамовитих предків, а переді мною лежав ледве дихаючий, щойно підібраний нами, Тай.

— А-а! — заволав я від безвиході, згадавши скільки часу я витратив на вмовляння моїх же підлеглих, щоб врятувати цього зухвалого розбійника. І відпустивши нарешті липку від крові руку, і нікому, нічого не пояснюючи, відразу плюхнувся в порядком втоптану багнюку і, ледве пробравшись між ніг своїх же воїнів, що тримали оборону, абияк протиснувся між дубовими столами, та потроху пробирався до поки ще живого велетня. Попутно встромляючи гострі ножички в ступні, гомілки, та інші частини тіла, що заважали моєму просуванню, .

— Та, що ж таке-то! — прокряхтів дід Дак. — От же ж, невгамовний... І куди тебе до дідька, знову, понесло-то? Сто кривих голок у твою худу дупу! І чого це йому спокійно-то не сидиться?.. — не встигнувши як слід перевести подих від нещодавньої вилазки за напівживим розбійником, Дак насилу, прокричав своїм командирським голосом:

— За мною, недолугі! — і розштовхавши захисників, та водночас поносячи на чому світ стоїть, винну у всіх на світі бідах, жіночу стать, відсунув дубовий стіл і перший кинувся на живу стіну.

Очманілі від чергової, самовбивчої команди, напівживі розбійнички дружно витріщилися на сера Раяна, який все ще важко дихав. Але той тільки й зумів, що голосно видихнути, перевівши хоч трохи подих, а потім із несамовитим криком, ломанутися слідом за аж надто моторним, як для своїх років, інтендантом.

***

Я поспішав. На щастя, ніхто особливо не звертав уваги на повзаючого під ногами, у досить незручному головному уборі з неабияк пом’ятим пером, хлопця. Та й поранених воїнів, які намагалися вигребти з-під своїх же товаришів, що топталися по них, теж напрочуд вистачало. І хоч по моїх ребрах ґрунтовно пройшлися, і навіть кілька разів дуже боляче заїхали з ноги по носі, це не рахуючи добряче відтиснутих рук і ніг, але і я в боргу теж не залишився. За допомогою гострої сталі розчищаючи собі шлях, я попутно мстився за кожен новий синець або подряпину на моєму, і без того бідному тілі.

Загалом, з горем наполовину, я все ж таки доповз до Варяга, який тільки-но звалився в повній відключці. І насилу вирвавши у смертельно пораненого буйним вікінгом латника, який вже пускав криваві бульбашки, явно не потрібний йому на тому світі, меч, встромивши при цьому свій невеличкий ножичок у його міцно стиснуте зап’ястя, рвонув на допомогу товаришеві.

Влетівши в перекаті в помітно поріділе коло, я ледве встиг парирувати криву шаблю одноокого чоловіка, що стікав кров’ю, та одним швидким рухом чиркнув тому по горлу. І хоч переважна маса, побачивши, як звалився їхній грізний суперник, одразу ж переключилася на розбійників, які пробивалися з боєм, з десяток поранених чоловіків, ледве тримаючись на ногах, все ж вирішили поквитатися за пролиту варягом кров.

Розкрутившись немов дзиґа, я в дикому танці, ледве встигав відбивати їхні криві мечі та піки. Попутно позбавляючи життя найнастирливіших воїнів. Але щойно я пустив кров трьом, і так ледве живим чоловікам, що, вважай, самі кинулися на мій меч, щоб позбавити себе нестерпних страждань, то з рештою калік, я розібрався напрочуд швидко. Точніше, вони самі тут же розбіглися від гучного окрику, незнайомою мені мовою, явно не останнього тут, воїна. Який без зайвих слів одразу ж кинувся на мене в атаку.

Швидко окинувши поглядом Вікінга, який мирно спав, немов мале дитя, я одразу ж перевів погляд на суворого дядька, який рвонув на мене.

***

Свистяча сталь пролетіла над головою, зачепивши лише колись пишне перо, і зробивши невеличкий зигзаг убік, через несподіваний промах, уже поверталася назад, з твердим наміром, як мінімум, мене розполовинити. Але на возню з цим, досить різким басурманом, у мене зараз явно не було часу. І навіть на парирування або відхід від його потужного удару. Тому що точно такий самий латник зі списом, що з’явився з нізвідки, як і в моєму страшному видінні, вже щосили наносив свій смертельний удар прямо у величезне серце Міхалсона.

Скрегочучи зубами і майже не сподіваючись на свій чарівний плащ, який, попри всі його незаперечні переваги, навряд чи витримає цей ріжучий удар, явно непростого, широкоплечого мужика. І не бачачи іншого виходу, я все ж вирішив ризикнути і, поставивши на кін своє життя, спробувати врятувати друга від вірної загибелі.

Рубанувши мечем немов битою, я несподівано для себе вибив з ведмежих лап величезного латника спис, що вже майже встромився в серце. Та своїм гострим лезом залишив лише невелику, криваву зарубку на могутніх грудях.