Частина 12. Крізь сльози.

Дивне відчуття... Як і тоді, в момент падіння в бурхливу, весняну річку. Порожнеча... Темрява... І раптом. Крізь блискучі від передчуття невідворотної біди виступивші сльози, я дивлюся в найпрекрасніші на всьому білому світі очі...

Я бачив усе. Кожен удар, що розганяє повітря, ледь помітне в поривах весняного вітру дихання, найменшу напругу в м’язах...

***

Легко ухиляючись від розмашистого, усіяного кільцями, розбійницького кулака в скроню, одночасно блокуючи руками, підступний удар ногою в пах. Продовжуючи рух, перекручуюся разом із захопленою ногою настирливого каратиста і, піднімаючи її над собою, підставляю під град потужних ударів, що летять у мою скромну персону. Але перекручуюся не просто так, а з різким стусаном ноги в пах величезному, кучерявому дитині на ім’я Тай, який вже приготувався стрибнути на мене.

Відпустивши нарешті неабияк побиту ногу чоловіка, що звалився на дупу, тікаю від чергового масованого бомбардування, перекидом назад.

Опинившись позаду бандита, що наїхав на мене в корчмі, луплю з ноги під його і так уже зігнуті від удару в пах коліна, а на зворотному русі, зустрічаю сильно кульгаючого та лаючогося на чому світ стоїть каратиста, ударом прямої ноги в голову і вкотре відправляю невгамовного сенсея, трохи позасмагати. І тут же, практично не зупиняючись, укладаю на землю за допомогою вертухи чоловіків, які навіщось вишикувалися в чергу за своїми черговими плюхами.

Одного б’ю п’ятою точно в щелепу, а бороданя, який встиг зреагувати та пішов у глухий захист, тим самим ударом із розвороту в область печінки. З третім типом, який виринув із-за спини, взагалі роблю щось неймовірне, а саме, перехопивши його кулак біля мого вуха, яке змістилося з лінії удару, вивертаю кисть на больовий і, крутнувшись усім тілом, перевертаю хоч і невеличкого, але доволі плечистого дядька у повітрі, і із задоволенням чую приглушений його криком плюх усім тілом у весняну багнюку. Двоє інших мерзотників, що кинулися було на мене, побачивши новий розклад, завбачливо відскакують від ще однієї, випущеної в їхньому напрямку, вертухи.

Сяк-так відбивши атаку, тут же повертаюся до Тая, який став на коліна та намагається віддихатися після підступного стусана в пах.

***

Купці в повному захваті від моєї гімнастики, знову піднімаються зі своїх козирних місць і, вигукуючи слова схвалення на мою адресу, одразу ж зникають з поля зору, адже є справи важливіші, ніж захоплені вислови вже відданих мені фанатів.

Незважаючи на всі мої старання, майже вся бандитська бригада знову в зборі...

— Так... Міцні мужики попалися... Особливо цей, що вкотре піднявся, незламний сенсей. Це тобі, не сільську гопоту ганяти. Видно, що люди серйозні. А це, ще й лучники до справи не приступали. Не кажучи вже про озброєного мечем ватажка розбійників... Дідусь казав, що він тут найкрутіший боєць. Але це поки що... Адже судячи з тятиви, що раптом натягнулася на даху корчми, усім нам тут скоро точно доведеться не солодко...

Я попросив Вівіан, щоб вона стріляла за готовністю. Щоправда, забув уточнити, за якою... Ну, а що ви хочете від барона-початківця? Та й навряд чи вона в такому стані хоч щось зрозуміла. Добре хоч на дах, примудрилася залізти... Ну гаразд, щось я знову відволікся від мого нудьгуючого підопічного.

Знявши з очей пов’язку, одразу ж переходжу на задушливий.

— Ну що, опудало? Хоч тепер-то, прояснилося в тебе перед очима? Розгледів ти нарешті, свого справжнього барона?

— Гей хлопче, ти що задумав? Ти ж його зараз задушиш! — весь натовп втупився на мій неймовірно міцний, після дідових тренувань, хват.

— Дивись Тай, як усі раптом за тебе переживати почали. А де ви раніше були, коли на криву доріжку, людину підбивали? Чого тоді, за його здоров’я не турбувалися? Давайте! Підходьте ближче, і надоуміть уже нарешті нерозумне дитя, яке посміло назватися вашим бароном. Інакше я миттю, йому шию зверну! А потім і вами займуся. Чи ви, виродки, все ще не зрозуміли, з ким зв’язалися? Я ж просто з вами, дурнями, граюся поки що. Шкодую... Дак, навіщось просив вас не калічити, ось і намагаюся, сильно по голові не стукати. Але мені, якщо чесно, це порядком уже набридло! І цей ідіот, який посмів мені перечити, зараз уже напевно шкодує про те, що взагалі на світ народився. Так, Тай? Але пізно. Раніше потрібно було думати. Перед тим як кришити батон, на свого юного господаря! — і я сильніше, натиснув на сонні артерії.

— Сер Кіт! Не потрібно його вбивати. Тай визнав свої помилки, і щиро кається! — боячись, що я одним різким рухом скручу кучеряву шию, все ж заступився за свого стурбований ватажок. — А то мені й справді доведеться дати команду по Вас із луків стріляти! — лучники, що стояли по боках, одразу ж, для переконливості натягнули тятиву.

— Думаєте кається? — не послаблюючи хват, уточнив я в Раяна. Дивлячись як у Тая закотилися очі і зійшли нанівець спроби звільнитися.

— Щиро! Сер Кіт. — запевнив мене сер Раян.

— Це правильно! Що кається... — і я, все ж таки дотиснувши кучерявого двійника Віллі до втрати свідомості, випустив з рук змарніле тіло. Що стояло на колінах, а потім відразу ж плюхнулося мордою в багнюку. А сам рвонув на застиглих від жаху чоловіків, одночасно втікаючи від двох лучників, які почали стріляти по мені без будь-якої команди.

Та й не тільки вони, почали це робити. Вівіан, почувши знайомий звук і остаточно прокинувшись, раптом згадала, якого дідька вона взагалі сюди вилізла, і знову натягнула вже відпущену було тятиву. Примудрившись однією точно випущеною стрілою, прикінчити ворожого лучника. А заодно, гострим наконечником, що виліз із нього, смертельно поранити, розрізавши артерію на горлі, латника, що сидів за ним. Мило посміхнувшись страшній картині, вона потягнулася за наступною свистячою смертю.

***

Ухиляючись від стріл, що летіли ледь не одна в одну, я з розгону роблю підсічку першому, хто потрапив під мою роздачу, чоловікові, водночас рятуючи його від ворожої стріли, що цілила йому прямо в голову. Ще двох ідіотів, що витріщилися на мене, підстрибнувши і розставивши широкі рукави плаща, позбавляю від досить болючих уколів, як мінімум, десятка, відскакуючих від плаща стріл. Решта починають розуміти, що щось не так, та намагаються кинутися в розсипну.

— Назад! Придурки! — кричу я їм. Супроводжуваний очікуваним градом древок, що летять їм навперейми.

— Хто жити хоче, притисніться до сера Раяна, як до батька рідного! Їх там сотні! Вам тут без мене, ну ніяк не вижити! — і я для наочності, тут же ловлю пару поодиноких стріл, руками.

Чоловіки побачивши, як на підтвердження моїх слів, одного з лучників, обтикали немов їжака, а другий, з двома держаками, що стирчали з плеча, дивом врятувався за моїм плащем, одразу ж приклеїлися до свого ватажка, на найміцніший у світі суперклей. Я ж, відловлюючи своїм чарівним плащем, поки ще нечасті постріли, намагаюся потроху просуватися в бік корчми.

Але вороги, помітивши мої наміри, тут же вибухнули черговим роєм свистячих черенків.

— Сер Раян, сподіваюся Ви не проти? — я вийняв меч ватажка, який прибрав з навершя руку. — Не бійтеся! Слухайтеся мене, і все буде добре. Напевно... — заспокоїв я, як міг, переляканих дядьків, які залишилися без жодного захисту посеред величезного двору. — Головне, не висовуйтеся! — Крикнув я на розгублених розбійничків, серед яких був і Тай, що вже прийшов до тями. — потроху будемо просуватися до трактиру. — але черговий град стріл дав ясно зрозуміти, що нам не дозволять зробити й кроку.

Стріл було не просто багато, а страшенно багато. Розставивши поли плаща, і сяк-так сховавши голову, я вперся ногою в встромлений у землю меч. Страждаючи від нестерпного болю, я навіщось намагався врятувати заблукалих по життю людей, що тхнули ядреним перегаром і ще більш смердючим потом. Хоча сам міг спокійнісінько добігти до величезного сараю, благополучно забувши про збіговисько цих негідників. Над їхніми млявими тілами, ніхто точно не заплаче. Але ж ні, я як упертий віслюк, навіщось продовжував стояти і дивитися на дев’ять страшних рил, що присіли навпочіпки і вилупилися на мене, немов на якесь чудо-юдо.

Сер Раян, побачивши як я, здригаючись від кожного точного удару, з великими зусиллями залишаюся на місці, докладаючи при цьому нелюдських зусиль, а від болю в мене до невпізнанності перекосилася обличчя та виступили сльози, за допомогою ще трьох чоловіків, одразу ж вперся мені в груди, а дядьки підтримали тремтятячі від напруження руки.

Спасибі велике, звичайно, за турботу, але терпіти це знущання над і так розтерзаним тілом не було більше жодних сил. І я розвернувшись, з диким криком вийняв меч із багнюки, і потроху просуваючись уперед, махав ним, немов пропелером, не пропускаючи в наш бік жодного свистячого снаряда.