Частина 11. Щедрі купці

— Ваша Високосте, не відчиняють нам ворота до Брікшворда. Кажуть, що новий барон у них. А старий, мовляв, зовсім згорів...

— Хто згорів? — привставши на чудовому жеребці, молодий монарх здивовано вилупився на гінця. І перевівши погляд на шипований гострими голками вхід до цитаделі, прокричав.

— Барон Кронг, досить жартувати! Впустіть Ви вже Вашого Принца, зробіть милість! Усі ми й так прекрасного знаємо, що Ви бездушна, безсмертна скотина! Як Ви можете згоріти-то! Якщо я особисто Вас перед Королем, мечем наскрізь протикав! А Вам, хоч би що!

— Принц Аррон? Це Ви тут, у нашу скромну оселю ломитеся? — із-за зубчастого укриття виглянула вимазана сажею, після важкої роботи з пошуку залишків колишньої розкоші в дотла вигорілому донжоні, пика сентенара.

— Сер Олдрін?! — підіїхавши ближче і закинувши голову догори, здивовано вигукнув по-скромному вбраний хлопець років сімнадцяти. З ледве помітною короною на кучерявому, попелясто-чорному волоссі. — Дуже радий Вас знову бачити! Не пощадив Вас час, як я бачу... Але не могли б Ви нам відчинити? А то Ваші підлеглі, з перепою якусь нісенітницю несуть. Мовляв, Кронг узяв, та й згорів!

— Ви мабуть помилилися, Ваша милісте! Я давно вже не лицар. Ваш батько, дай бог йому довгих літ життя, мене від лицарського ордену, років п’ять як відлучив, і титули, які наші предки споконвіку носили, анулював. А все моє майно, зауважу чимале, у свою скарбницю, через той же продажний суд, конфіскував... Тож тепер, я простий слуга у свого господаря. А мій старий барон і справді, разом зі своїми милими звірятами, в інший світ відправився! Ви ж дим від згарища бачили, сподіваюся?

— Те що Ви клинчаки до моєї матінки підбивали, а Король про це провідав, — це повністю Ваша вина! Повірте! Якби я тоді слізно не просив свого батька залишити в живих мого улюбленого вчителя фехтування, то не спілкуватися нам зараз, хоч і через цю високу стіну. Ви б мені хоч подякували за це! А то зникли, ні слова не сказавши...

— Спасибі звісно, тільки нічого в нас із Королевою не було, і бути не могло! Це просто чийсь, жалюгідний наклеп. А він, не розібравшись, викинув мене, який служив йому все життя вірою і правдою, без єдиного фартинга за душею, ледве живого й абсолютно голого, на брудну вулицю помирати.

— Дядьку! Я Вам щиро співчуваю! Але Ви ж знаєте нашого Повелителя, і його досить запальний характер. Та й наставник, який Вас замінив, граф Рунфельдорф, Вам і в підмітки не годиться. Я і зараз насилу його ім’я вимовляю. Не кажучи вже про те, щоб завчити ту нісенітницю, що він мені постійно втовкмачував. Відкрийте ворота, і я Вам клятвено обіцяю повернути колишнє, щойно стану Королем!

— Чув я, як він Вас навчив... Навіть дівчину тринадцятирічну, здолати не зуміли, так Принц? — Аррон зло примружив очі. — Що, зовсім, за своїми пустими гулянками, забули наші з Вами уроки? Але це пів біди! Що ж Ви ще й ганьбитеся-то так! Я Вас подібним чином із дамами, спілкуватися точно, не вчив! Та й сумніваюся я, що новий викладач змушував принцесу нехорошими словами ображати. Видно все ж таки, від свого батька, Ви не далеко пішли...

— Відкрий ворота, старий дурню! — раптом рознервувався його Високість. — Це наказує тобі твій майбутній Король! А то наступного разу живим вже точно не підеш! І що б ти знав, це я батькові на тебе наскаржився! А то дістав уже командувати, родич хрінов! І заняттями цими одноманітними, з ранку до ночі, — в кінець замучив!

— Та Ви не переживайте так, Ваша високість! — заспокоїв почервонілого від злості юнака, сентенар. — Я про це, і так прекрасно обізнаний! Але я на Вас зовсім не ображаюсь. Чого на зухвалого хлопчиська ображатися. Тим більше, що Ви зараз змужніли-то як! І брат Вам, як майбутньому Королю, цілим походом командувати довірив. От тільки... Не моєму майбутньому Королю!

— Це ще чому? Не твоєму? — здивувався принц.

— Так, сказали ж Вам, що новий барон у нас. І король, якому ми всі служимо, теж виходить, новий... Адже ми клятву барону приносили, не Вам. А як відомо, господар мого господаря, вже точно не мій господар. І Ви нас вибачте, але наш новий барон, нас більш ніж, влаштовує. Та і йшли б Ви звідси, подобру-здорову, а ще краще, повернулися у своє розпрекрасне королівство, інакше...

— Що, інакше? Що ти нам, із парою таких самих п’яниць, як і ти, зробиш! Зі мною півтори тисячі війська! І ще півтисячі на підході. Ну що, обгадився? Так, дядьку? І якщо в тебе, як ти кажеш, новий барон, нехай вийде, та перетре зі мною про життя. Нам-то ділити, точно нічого. А мені багато не потрібно. Корм коням, та провізією для походу запастися. Кронг обіцяв усе це влаштувати. І як ти кажеш, нового барона звуть?

— Я нічого не казав. Але якщо Вам усе ж таки цікаво, то скажу. Але й Ви розкажіть, зробіть милість. Маргарет Вам тоді, все ж таки гарненько наваляла? Та так, що Ви й про етикет забули? Невже штани спустила, і по голій дупі, навчальною деревиною настукала? Інакше я Вас зрозуміти не можу! Як можна було скільки гидоти майбутній королеві наговорити. Але якщо все ж таки, по голій дупі такого дитину відшльопала, то тоді так, будь-хто б образився. Так, справа була, а принце?

Аррон ще раз блиснув злим, і дуже недобрим поглядом на близького родича, але одразу ж обернувся до вершника, що під’їхав до нього. І вислухавши донесення спантеличеного гінця, несподівано змінився в обличчі.

— Ну ось дядьку! У мене все ж випала можливість із Вашим бароном ближче познайомиться. І без Вашої протекції! Але й Ви, після гарного прочухана від свого старшого брата, хоч трохи, але порозумнішали! І мислити стали, явно швидше. А не так як із Розою. І вибрали собі нового, більш перспективного господаря. Самого, сера Кота!

— Сера Кота?! — пронеслося здивовано, по свиті принца. — Того самого?! — не змовкав гомін, дедалі більше посилюючись. Та так, що Аррону навіть довелося обернутися, і з грізним виглядом втупиться на своїх підданих. Почекавши поки всі не замовкли, він продовжив.

— Це він, нашого чорнокнижника живцем спалив? Треба ж... Ось чому барон, у напівтемряві весь час мешкав. А я думав, він таким чином більшого страху на всіх наганяє. А воно о як. Не кожен би до такого додумався... Не приховую, дуже хотів із ним і раніше познайомиться. І раптом, така чудова можливість! Та й фуражу в цьому селі заможному, я думаю, нам точно з лишком вистачить. Бував я вже в цих місцях проїздом, бачив як народ живе. А Ви не переживайте. З ним то ми сподіваюся, швидко порозуміємося. Генріх його ледь не прибив у їхню останню зустріч. Мені Маргарет багато чого про нього розповіла... Як і те, наприклад, що наш новоспечений барон уперше меч трохи більше ніж місяць тому в руки взяв, та й поклав на місце. Слушно вважаючи за краще, поки що, з гострими предметами справу не мати...

Принц розвернувся, і під’їхавши до своїх людей, скомандував:

— Фортецю оточити! Нікого не впускати і не випускати. Приготувати спорядження до штурму. Я сподіваюся, що ми швидко цю цитадель розколупаємо. Не вистачало ще в тилу, ворожу ватагу, добірних зрадників мати. Якщо її новий господар виявиться таким же незговірливим, як і дядько Олдрін. Махмуде! Твоя сотня стрільців готова? Візьми мою особисту охорону і йди за мною, сентенар. А ми з герцогом Ральфом, прокотимося в місцеву таверну повечеряти. Кажуть сьогодні, там неймовірно смачного сома, до столу подають!

***

— Чого, вельмишановні купці бажають? — із підлабузливою посмішкою, трактирник підійшов до парочки торгашів, які щойно відвідали його скромний заклад.

— Ми, риби бажаємо. Якщо можна, то сома. Заплатимо вдвічі, за цю рідкісну рибу. — зробив вибір один із дорогих гостей.

— Сома?! — ледь не захлинувся від радості трактирник. — За подвійну плату?!

— Ну гаразд, заплатимо втричі, — дивлячись на сяюче від щастя обличчя господаря закладу, і неправильно витлумачивши мовчання готового вже доплачувати відвідувачам, аби тільки доїли залишки приготованої ним риби, Жбана, купець. — Але тільки принесіть нам подвійну порцію. Ми з ранку вважай, нічого й не їли. І найкращого вина! Цього, сподіваюся, вистачить. — Неабияк зголоднілі гості висипали на стіл понад півсотні стерлінгів.