Частина 10. Вірю, не вірю...

— Ви нас великодушно вибачте, сер Кіт! Тим паче що Великодушним, Вас сама Свята Церква охрестила. Чи це не Вас? — десяток обдурених хитрим дідом бувалих воїнів-розбійничків, що викликалися для екзекуції вкрай знахабнілого юнака, який, завдяки щасливому випадку, мав однакове з легендарним героєм ім’я, із посмішкою дивилися на ледве тримаючогося на ногах чотирнадцятирічного підлітка, який весь час дивився кудись угору, та ще й хитався в такт поривам вітру, і, напевно, молився про порятунок своєї дрібної, і вже точно негідної цього самого імені, душі. — Але нам, все ж таки доведеться Вас добре провчити! — ватажок з такої нагоди навіть засукав рукава і зірвав кропиву, що пробивалася біля ґанку трактиру. — Напевно Ви нас після такого зі служби виженете, але краще вже в лісі дрібних купців обдирати, ніж за маминим синочком, що за першої ж небезпеки в штани напудить, трупи своїх товаришів ховати.

Я на ці образливі промови нічого не відповів. І не те, що-б я не хотів. Можливо, навіть щось би й ляпнув у відповідь. Але саме зараз, розсудливо мовчав. Бо не чув жодного кривого слова. А просто спав...

Стоячи в очікуванні поєдинку, я вирішив трохи подрімати, щоб хоч щось розрізняти перед залитими вином очима.

Бухати в моєму ніжному віці мало не до втрати свідомості, та ще й два дні поспіль, — було явно зайвим. А битися в такому стані з прірвою бувалого в жорстоких колотнечах, добре навченого люду, і поготів поганою ідеєю. Що несподівано виникла в голові, такого ж п’яного в дим, як і я, пристарілого інтенданта.

Адже навіть Варяг, котрий відсипався на другому поверсі, і то навряд чи б зміг поодинці, та ще й голими руками, здолати цю досвідчену в таких справах ватагу. Хіба що впавши в стан несамовитої люті. Не кажучи вже про підлітка, що ледве стояв на ногах, добряче нализавшись міцного монастирського вина. Утім, я вже далеко не той худорлявий слабак, який що є сили тікав від місцевої шпани по міській бруківці. Місяць посиленого харчування і щоденних, на межі можливого і неможливого, фізичних навантажень, все ж зробили свою справу. І додали ваги в м’язах, і впевненості у своїх діях, ледве живому хлопчині. І я вже не відчував себе настільки жалюгідним, як раніше. А скоріше навпаки. Мої нові можливості, де в зовсім вже критичних ситуаціях я міг легко викрутитися за допомогою гострої сталі з набору колишнього ватажка злодійської гільдії, надавали мені ще більшої впевненості у своїх силах. Ще б навчитися ці смертельні ножики метати, а не просто жбурляти немов гнилі помідори, то ціни б їм не було.

Тож, якщо не кулаками, то гострим залізом, я точно б розв’язав ситуацію, з вірю, не вірю, на мою користь. Та й хоч якось жаліти колишніх розбійничків, які в разі моєї поразки, знову б повернулися до свого гнилого ремесла, в мої плани точно не входило. Навіть не зважаючи на прохання мого дбайливого інтенданта. Вони б напевно, нікого не пожаліли...

***

На задвірках неймовірно просторого заїжджого двору не було вільного місця від ротозеїв, котрі прочули про чергові розбірки нового барона.

Жбан досить бадьоро приймав у відвідувачів ставки на мою неминучу, ганебну поразку.

— Робіть ставки на знатну прочуханку, сера Кота! — заохочував він. — Встигніть гарненько заробити! — вигукував трактирник. — За один стерлінг, поставлений на програш нашого юного барона, Ви виграєте десять!

— Жбан! Ти що, розориться вирішив? — під дикий регіт, вигукнув Тай. — Браття, а давайте скинемося скільки в кого є, та й виграємо цей гадюшник, разом із чималим запасом вина і його білявими доньками? — колишнім розбійникам, які знову втратили мету в житті, ця ідея явно припала до душі, і вони одразу ж навалили пристойну гору срібла, зароблену піратським ремеслом. Два заїжджих, щойно прибулих, і явно не бідних купця, теж підтримали цю ініціативу, кинувши в загальну купу близько двох фунтів стерлінгів. Тому як справа-то, явно виграшна! І молодому барону, що явно трохи перебрав, тут точно нічого не світить, хіба що показова порка, тією ж самою, кропивою.

— Лучники, відійдіть кроків на двадцять від барона, а Ви, сер Раян, віддали б свій меч комусь, від гріха подалі. У Вас он, і так, страшна кропива є. Вистачить із Вас і її. — дід Дак, трохи протверезівши, знову всіх строїв за своїм звичаєм.

— Дак, невже Ви серйозно вважаєте, що мені для самозахисту від дрібного молокососа, котрий в кінець зарвався, ще й меч знадобиться оголити?! — здивовано вигукнув Раян. — Не переживайте! Цієї неймовірно небезпечної, зеленої рослини, з лишком вистачить, щоб як слід захиститься від нашого грізного барона! — його товариші дружно заіржали.

— Обіцяю меч за жодних обставин не діставати. Ну, хіба що для принесення клятви вірності своєму новому господарю, серу Коту! — з явним глузуванням, вигукнув чоловік.

Дідуся це анітрохи не збентежило. І він по-батьківські поплескав мене по плечу.

— Сер Кіт, Ви готові, як і належить Королівському лицареві, відповісти на ці образи? Пане бароне!.. — побачивши як у мене кудись закотилися очі, Дак усе зрозумів. І під чергову порцію іржання, кілька разів, підбадьорливо ляснув мене по обличчю.

Так дрімати, для мене було не вперше. Ще на військовій кафедрі в універі, після чергового важкого тренування, я частенько відсипався таким чином, чергуючи «на тумбочці».

— Пане інтендант! За час мого чергування, на ввіреній мені Генріхом Третім території, пригод не сталося! Черговий по селу, Корконр його Королівської Величності, сер Кіт! — відбарабанив я спросонок завчену колись фразу.

— Це добре, що не трапилося... — відкашлявшись, прокоментував дід. — Але битися-то Ви, будете? Чи скасуємо поєдинок, на радість нахабним, бандитським пикам? — остаточно проморгавшись, я прийшов до тями.

— А як же! — досить бадьоро, вигукнув я. — Чекаю, не дочекаюся! Але, трохи пізніше... — від величезної кількості випитого вина мені нестерпно захотілося відлити... Повідомивши про це на вухо дідові, і під чергові смішки моїх підлеглих, я, похитуючись, рвонув до найближчих густих чагарників, які за сумісництвом слугували ще й громадським туалетом.

— Так... — тяжко видихнув дід. — Щось я з десятком, здається, сильно погарячкував... Мабуть, і трьох суперників зараз буде забагато... Стільки часу без тренувань...

***

— Сер Раяне, дозвольте я перший малому, щилбанів надаю? — вийшов уперед Тай. — А потім і Ви, зі своєю кропивою приєднаєтеся, коли я з нього штани спущу.

— Гаразд. Дивись тільки, не скаліч хлопця. Надто вже він сміливий. Але, нерозумний... Дід ще й лучників зі стрілами, навіщось придумав. Начебто вони знадобляться... А Ви, що такі спокійні, пане графе? — звернувся він до ледве живого, сильно побитого юнака, який сидів на ґанку, чекаючи на поєдинок. — Невже, такому майстерному зброєносцю, і не шкода свого юного господаря?

— Чому це не шкода, шкода... — зітхнув Кевін. — Вас, ідіотів, шкода. Відмовилися б ви, поки не пізно. А то сер Кіт через свій, трохи нетверезий стан може дещо не розрахувати, і, незважаючи на наполегливе прохання його інтенданта, нікого не калічити, та й поламати комусь, що не слід. Обличчя там, підрівняти, або голову відкрутити...

— Це так. Він може... — зітхнув Віллі.

— А мені він, великий палець зламав! — поскаржився місцевий коваль, який прибіг подивитися на бійку. Як доказ піднявши забинтовану руку. — А мого братика і двох свояків, після безневинного зауваження, одним ударом, вважай, на той світ мало не відправив, ледве відкачали... — троє здорових мужиків ствердно закивали головами.

— Графе, Ви це серйозно? Чи всім селом над нами поглузувати вирішили? — здивувався словам зброєносця, Раян.

— По мені видно, що я сміюся? А Віллі, я ж навіть не посміхаюся? — звернувся він до кучерявого велетня, що стояв поруч.

— Та ні, Ваша світлосте, Ви дуже похмуро виглядаєте. — підтвердив Віллі.

— А все чому? — запитав граф.

— І чому ж? — здивовано перепитав Раян.

— Хороший Ви сер Раян, боєць. Прикро такого втрачати... — і граф, якомога жалісливіше подивився на приголомшену від почутого, розбійницьку ватагу.

— І де ж це, сер Кіт запропастився? — наслухавшись страшилок про його могутнього господаря, не витримав дід Дак. — Сер Кіт! Ви де?! Будьте ласкаві. Вийдіть уже до нас нарешті. Поки Ваші суперники, передчасно не розбіглися хто-куди!

— Видно, обгадився Ваш барон! — прогнавши від себе хвилю невпевненості, що раптом накотилася від почутого, вигукнув Тай. — Сам себе злякався, і тут же наклав в штани!

— Та тут я, тут... — Тай був майже правий. — довелося таки трохи затриматися...

— Ну раз усі в зборі, і ніхто з власної волі відступити не бажає. То тоді, мабуть, почнемо. — підняв було руку дід, щоб розпочати нарешті поєдинок. Але я знову, став шепотіти йому на вухо.

— Ех, молодь!.. — у серцях вигукнув Дак. — Ну раз зав’язки від штанів у кущах забули, то звісно! Сходіть візьміть... Тільки не потрібно більше по заростях цих лазити. Так Ви ще й портки загубите і до завтрашнього ранку шукати їх будете. — прокоментував, вимушену затримку, дід. — Візьміть у Жбана чим підперезатися. Але я Вас дуже прошу! Не засніть Ви там, поруч із Гвалтом, зробіть милість!

Супроводжуваний глузуванням братії, що зібралася, я кинувся в будинок.

Знайшовши привезений із собою мішок, одразу ж витрусив звідти, врятований сентенаром із палаючого донжона, чорний плащ і еластичний пояс Шипа.

— Сер Кіт? Вам що, пояс для штанів потрібен, візьміть мій! Тільки наваляйте Ви вже цим клятим розбійникам. А то я чого доброго, і справи своєї позбудуся...