Частина 9. Рибний день

Не встиг я як слід злякатися, як сталева лапа Кронга, вчепившись в горло, відірвала мене від підлоги.

— Сер Кіт! Так звідки у Вас уміння-то такі, скажіть на милість? Поділіться секретом. А то мені вже порядком набридло, всіх про це питати. — задихаючись, я спробував вибратися з його неймовірно сильного хвата. Але куди там! Я безрезультатно дриґав ногами, намагаючись розтиснути його сталеві пальці.

— Значить, не поділитеся... Вам же гірше. — він підійшов до столу і, опустивши мене на землю, різко натиснув на важіль, що стирчав. Мотузки на столі натягнулися, і нестерпний біль прокотився по всьому тілу. — Ну ж бо! Говори противний хлопчисько! Чи накажеш мені тебе навпіл розірвати?

Помітивши, що я непритомнію, Кронг відпустив важіль і трохи послабив хват, усе ще чекаючи відповіді. Але замість непотрібних слів, я миттю засадив блискучі ножики в його руку, що намертво прикипіла до мого горла.

Шокований барон тут же мене відпустив, заволавши мов навіжений, відчайдушно намагаючись витягнути металеві ножі.

Але на цьому я не заспокоївся, а різко стрибнув на застиглого з чорною голкою в зубах справжнього Кронга. Встромивши новоявлені клинки йому в груди.

Якщо в мене вийшло оживити сентернара, подумав я, то чому б схожим артефактом не прикінчити і цього середньовічного феодала. Доставивши гостру сталь прямо в його чорне серце. Як і вчив мене мій не зрозуміло де заблукавший інтендант.

Тіло барона осіло, з грудей засочилася чорна кров, і посунувшись, розпласталося на кам’яній підлозі, перед вкрай здивованими охоронцями.

***

Прокинувшись у своєму багатостраждальному тілі, я так-сяк розрізав натягнуті, наче струна, мотузки, поки охорона з ліхтарями обступила тіло свого, стовідсотково мертвого господаря. Лише ошелешений Мутний, залишився стояти біля столу, не вірячи в те, що відбувається.

— Ай-я-яй. Джоне... — обійняв я вінтенара, приставивши гострий ножик до його горла. — Ти справді, неймовірно каламутний тип. — прошепотів я йому на вухо, сидячи на краю столу для тортур, усе ще наполовину паралізований.

— Сер Кіт?.. — зковтнувши клубок, що підкотився до горла, якось притих сержант, — я такий радий, що Ви живі!

— Та що ти кажеш? — притиснув я сильніше гострий метал. — Щось я не відчуваю, твоєї дикої радості.

— Чесне слово, сер Кіт! Дуже радий! — я впився другим ножичком, йому під ребро, відчувши що він потягнувся до свого пояса.

— Руку від меча прибери. І сентенара розв’яжи. — скомандував я.

— Сер Кіт, Ви просто мої думки читаєте! Я якраз це і хотів зробити. — усміхнувся Джон. — Ножем мотузки перерізати.

У цей момент сталося щось дуже дивне. Навіть більш дивне, ніж було до цього. Хоча здавалося, куди вже більше... Я знову почув, як забилося величезне серце, вже кілька хвилин як, мертвого барона!

Відчувши, що я відволікся, Мутний відразу ж вирвався із моїх ослаблих обіймів і, відскочивши подалі, випустив мотузку, за яку тримав сентенара.

***

— Де цей малий негідник! — ревів барон на весь зал. — Я з нього душу витрушу! А залишки, своїй улюбленій Крихітці згодую!

Усі вільні від утримання Тхора воїни, в терміновому порядку, тут же підбігли з ліхтарями до абсолютно порожнього столу.

Я ж часу не гаяв, а швиденько звільнивши сентенара, відповз разом із ним, за одну із колон з іржавою решіткою.

— Сер Кіт, а що у Вас із ногами? — здивовано запитав сотник.

Я мало не захлинувся від люті. Сам гад отруїв, ще й питає!

— Налиту тобою отруту, там блокую! Ще в лісі навчився на автоматі це робити, щоб хоч трохи, пожерти можна було! — відповів я з презирством.

— Не потрібно цього робити! — мало не вигукнув сентенар. — вона Вам сили неабиякої додасть! Просто розслабтеся, і самі відчуйте.

— Це точно? — перепитав я.

— Точніше не буває... Але тільки врахуйте, крім сили, ви ще й злішими станете, і нелюдянішими, чи що... Тож обережніше там.

— А з Кронгом що сталося, чого це він раптом ожив? Я ж його ніби як зарізав?

— Як що? — не зрозумів сентенар. — Душ чистих наковтався, от і оживає щоразу...

— Зрозуміло. — згадав я про безформний згусток, вибитий із душі Рослого. — І як його вбити-то, такого?

— Як убити, я не знаю. Скільки не вбивали, живий поки що. Він тільки при мені, душ двадцять, загубив. Тож, самі думайте. Ви ж його вже краще за мене знаєте...

— Може він боїться чогось? Яке в нього слабке місце? — але відповісти сентенар не встиг. Наш нехитрий схрон все ж таки було виявлено.

— Ось ти де, мерзотник! — не звертаючи уваги на сотника, Кронг знову схопив мене за вухо і витягнув із-за колони. Ну це він даремно. Видно, все ще не дійшло, з ким має справу. Ну та нічого, я йому зараз поясню! На пальцях...

Зробивши так, як порадив мені сотник, я дав чорній крові розійтися по всьому тілу. І відразу відчув, не поганий такий, прилив сил.

Різким рухом руки, заганяю кінчиками пальців парочку своїх кривих голок, барону під пахву. З усмішкою дивлячись на перекошене від болю обличчя, підбиваю руку, що тримає моє бідне вухо, і неймовірної сили ударом, точно в сонячне сплетіння, відправляю величезного дядька трохи політати у бік Тхора.

Неймовірно зраділа тварюка одразу ж намагається всіма кінцівками дотягнутися до свого кривдника. Але охоронці, що її стримують, не дають цій тварині остаточно відірвати нерухомому барону голову.

Я одразу ж вирішую виправити це прикре упущення, і як слід двинувши ногою по найближчому до мене воїну, збиваю ним чоловіків, які все ще намагаються щосили утримати невдоволеного монстра.

Відчувши, як ослабли натягнуті ланцюги, тхір одразу ж стрибає на охоронців, які з останніх сил його тримали, залишаючи від них лише криваві розводи на запліснявілих від вогкості стінах.

Одночасно з розриванням довгими пазурами людської плоті, ця тварюка, крутнувшись, неймовірної сили ударом величезного чорного хвоста, припечатує Кронга який знову ожив, та намагався піднятися, об ковану решітку. Де і так проткнутий у десятках місць страшними чорними голками барон нанизується на стирчащий з огорожі гак.