Частина 8. Задушевна розмова.

Ще в лісі, весь закутаний у ковдру з сирого листя і моху, я з’ясував, що витекла з тварюки кров, окрім повного заціпеніння, наділяла мене дивними, навіть на фоні палаючого в долоні вогню і кривих голок, здібностями.

Які спочатку я й узагалі прийняв за кінець цього недовгого, але досить насиченого життя...

***

Прокинувшись чомусь на східцевому майданчику, а не всередині своєї кімнати, я відразу прислухався. Тисячі сердець, що б’ються, гучною луною підривали простір навколо мене. Мій і так непоганий слух, зараз уловлював найменші коливання на пів милі навколо!

Чергова какофонія звуків мало не розірвала мені мозок. Якщо він, звісно, був у тієї примарної істоти, що я зараз із себе представляв.

Дивне створіння, яке за належної підготовки легко проходило крізь стіни, але тим не менш мало руки, ноги, і майже нічим від людини не відрізнялося.

Перебуваючи окремо від свого тіла, я не міг змахнути з нього навіть маленьку піщинку, не кажучи про щось більше. А бродив по замку немов привид, — все бачачи, чуючи, і навіть відчуваючи, злегка торкаючись кінчиками пальців навколишніх предметів. Але мене при цьому ніхто не бачив і не чув...

Я ще раз прислухався до мішанини численних звуків, що оточували мене, звузивши місце пошуку нижніми поверхами величезного донжона.

Більшість істот, яких я чув, були навіть не людьми, а дрібною живністю, що удосталь водилася тут. Але двоє, з майже трьох десятків людських сердець, що перебували в одному місці, мене дуже зацікавили.

Не гаючи ні секунди, я попрямував у їхній бік.

Спускаючись сходами різної висоти, я щосили намагався не впасти в цій напівтемряві, — привид-привидом, але ходив я, як звичайна людина, ніжками. І біль від зіткнень із перешкодами, теж відчував, цілком реальний. А щоб пройти крізь стіну, або іншу, нездоланну перешкоду, мені доводилося робити це дуже і дуже повільно, намагаючись остаточно в ній не застрягти. Благо, у мене в лісі вистачало часу, як слід потренуватися у раптово виявленому вмінні.

Кілька разів оступившись на абсолютно не пристосованих для пересування сходинках, я нарешті дістався до необхідного приміщення, спокійно пройшовши через нічого не підозрюючих вартових, та щільно замкнені двері.

***

Грати, ланцюги з кайданами та всюдисуща гниль із грибами, але особливо зловісний вигляд мав дивний стіл із важелями, що стирчали на метр угору, та чиїмось тілом під брудним покривалом, освітлені вже знайомими мені, заскленими ліхтарями.

Два десятки добре озброєних воїнів стояли напоготові, поки барон Кронг особисто катував прикутого за зап’ястя до стелі, вже порядком пом’ятого юнака. А поруч висів, і зовсім побитий до невпізнання, напівголий чоловік.

Але я відразу зрозумів, хто ці люди. Адже заради них я і спустився в цей страшний підвал. Який за інших обставин, краще було б обійти десятою, якщо не сотою дорогою.

Від люті, що накотилася на мене, я зовсім забув, що зараз із себе уявляю, і, як слід розбігшись, стрибнув на Кронга, намагаючись виставленим уперед коліном зламати цьому садистові хребет.

Але пролетівши крізь статну постать, я приземлився не на спину барона, який захоплено бив свого бранця, а на прогнилу від вогкості солому, щедро розкидану турботливими тюремниками по кам’яній підлозі.

Ця невдача мене анітрохи не збентежила. І я повторив спробу, але вже за допомогою своїх кулаків, взявшись бити самовдоволеного вельможу.

Тільки все марно. Мої руки проходили через тіло Кронга, як крізь дим, не залишаючи на ньому жодної подряпини.

Відвівши душу, але так жодного разу і не врізавши по нахабній баронській пиці, я нарешті заспокоївся і послухав, що ж такого важливого він намагається випитати у мого гордого зброєносця...

***

— Ну ж бо, графе! Ми з Вами чи не єдині тут цивілізовані люди. І я не можу збагнути, чому Ви, спадкоємець таких величезних статків, і покриваєте цього вискочку! Цю нікчему! Негідну, у всіх сенсах, істоту! Більше того. Ви! Колишній чемпіон, і добровільно пішли в прислугу до сина чоботаря. Поясніть, зробіть милість! Невже, все через безглузду випадковість, що дозволила жебраку-шмаркачу здолати Вашого юного кривдника? Або ж були вагоміші обставини, що передували Вашому необдуманому вчинку?

— А не пішли б ви, бароне, у свою ж, неймовірно шляхетну дупу... — прошипів, сплюнувши кров, Кевін.

— Фу! Як грубо! — скривився Кронг, — ось бачите друзі, до чого призводить спілкування з голодранцями. І це, головний спадкоємець великого роду, племінник, самого сера Томаса Говарда! Ех, і куди котиться світ? Ну да ладно. Графу дозволено. Чи не так? А ось жебраку-будівельнику, — ні.

Барон перейшов до наступного невисокого в’язня, якого з такої нагоди терміново підняли на звенячих ланцюгах.

— Гей! Нещастя! Жити-то, хочеш? — звернувся він до ледве скосившого на нього, хоч і запливше кров’ю, але поки що бачивше вельможу око, Рослого. — Ти ж не граф. За тебе викуп, точно ніхто не заплатить. Чи твої голозаді артільщики, що зараз у спішному порядку споруджують облогові драбини для нашої невеличкої, але переможної війни, все ж таки викуплять свого безцінного лідера, за скажімо, 20 золотих?

Почувши суму, бідний будівельник і зовсім знітився, опустивши сильно побиту голову.

— Я так і думав. Але я можу скостити до п’ятнадцяти. — Рослий відчужено, знову похитав головою.

— За десять?

— П’ять?

— Ні! Ну це вже нікуди не годиться! — раптом вигукнув барон. — Та я сам тобі десять фунтів відсиплю, і одразу ж відпущу, якщо ти мені розповіси, звідки в сера Кота взялися ці дивні здібності? І де він так навчився грати в шахи?

— Ваша милість! Але я-то, звідки знаю! — ледь не плачучи, Рослий благально подивився на барона. — Я звичайний будівельник! Це Вам у його інтенданта, пана Дака, потрібно питати, або у циркачки.

— Якої ще, циркачки? — не зрозумів Кронг?

— У Вівіан, лучниці нашої. А я, крім того, що сер Кіт стріли на льоту ловить, і боєць він неймовірно вправний, — більше нічого й не знаю...

— Ти що, смерд! Зовсім береги поплутав?! — рознервувався барон. — Хочеш щоб я, нащадок стародавнього роду, і катував свою законну красуню-дружину?

Від почутого, я мало не провалився крізь кам’яну підлогу, прямо в винний льох, що знаходиться під в’язницею.

Нічого собі, Вівіан зорієнтувалася... Бароне, а як же негідне благородних предків походження? Хоча... Яке там походження, з таким-то, гарненьким личком...

— Може ти ще й із пристрастю, їй допит влаштувати запропонуєш? — навис він над бідним колобком. Якого з такої нагоди, і зовсім спустили на підлогу. — Краще я з тобою трохи потішуся, раз ти нічого не вартий...

— Приведіть мені Кроху! — у всіх присутніх, серця раптом забилися набагато сильніше.

— Ну ж бо, чого чекаємо?! — гаркнув він на переляканих охоронців.

— Бароне, може без неї цього разу обійдемося. — це посмів заперечити мій добрий знайомий, винуватець мого теперішнього примарного стану, дуже турботливий товариш по чарці, а заодно й отруювач, сентенар.

— Вона минулого разу ланцюг порвала, і трьох підлеглих на той світ відправила. Тхора місцевого, цілком достатньо буде.

— Думаєш, він підійде для цієї справи? — невпевнено перепитав Кронг.