Частина 7. Честь Корконра

— А зі мною, не хочете зіграти, а сер Кіт? — стоячи за спиною у графа немов тінь, запропонував барон Кронг. — тільки я, — чорними!

— Не хочу! — щиро відповів я.

— Від чого ж? — не зрозумів господар гулянки.

— Боюся, що всі фігури на дошці тут же почорніють... — констатував я, мабуть, очевидний для всіх факт.

— Це точно... — підтримав мене граф Глен, що зосереджено витріщився на цнотливо-нетронуту дошку. Ретельно роздумуючи над своїм першим ходом. — І клітинки теж... А я, о-ось так!..

Після пари ходів стало очевидно, що шахіст із графського синочка, досить посередній. І навіть не користуючись здібностями, які я мав у дитинстві, я обробляв під горіх вкрай спантеличеного молодого чоловіка. Що барон одразу й помітив.

— Кронг! Та не заважайте Ви мені! — вкотре обурився Глен, стоячому за спиною барону, котрий весь час давав йому поради. — Я через Вас щойно втратив коня! Добре хоч, тільки в шахи... Ось. І тури позбувся! Якщо Вам так сильно хочеться, сідайте самі й грайте! А я подивлюся, як Ви з цього становища виплутаєтеся... — і засмучений велетень, одразу ж покинув крісло.

— Ви ж, сподіваюся, не проти заміни? А сер Кіт? — уже сівши в крісло замість Глена, який відразу припав до келиха, навіть не запитав, а радше констатував, барон. І я тут же почув дивний голос у моїй голові.

— Нікчема... Ти не гідний навіть торкатися цих чудових фігур. Не те що, грати в них! Схили свою голову перед шляхетним лицарем зі стародавнього роду Кронґів! Підкоряйся! Бий конем, цього пішака!

«Це нормально, взагалі? — подумав я про себе. — Не встиг гад, примоститься, як тут же мухлювати почав. Ну тоді і я тебе, трохи помучаю!» — і тут же у відповідь, напрочуд легко вліз у його голову зі схожими промовами:

— Кронг! Жалюгідний ти тарган! Ти на кого батон кришиш?! Чорна твоя душа. На єдинородного сина короля?! Який володіє смертельними знаннями, що тільки тринадцяти волхвам відомі? Бійся алфіра у вигляді полум’я! — вирішив я остаточно, залякати мого суперника, недавно баченими мультиками.

«Брудне, смердюче дрантя! Що ти таке несеш? Які волхви?! Які алфіри з королями?! — не здавався барон. — І як ти смієш блокувати мої накази? Та ще й огризатися при цьому? Це не можливо! Ти ж звичайний, негідний смерд!»

«Бійся древа знань! — не здавався я. — Сума квадратів катетів дорівнює квадрату гіпотенузи! — вирішив я ввести в шок і тремтіння, цього негідника, єдиним страшним заклинанням, що пам’ятав зі школи. — Де діда подів, скотина?»

— Так! Барон Кронг, сер Кіт! Ви довго в витріщалки грати будете? Жодного ходу не зробили. Все, все... Давайте барон, я вже якось, та закінчу! — і величезний Глен, дуже ввічливо попросив ошелешеного Кронга поступитися йому місцем, щоб добити партію, що затягнулася.

— Але я... — заперечив було барон.

— Не знаєте як далі ходити, то не варто було й сідати! З усією моєю повагою, але далі я сам.

І сівши, бадьоро продовжив зливати свою, і так нікудишню гру.

— А я, ось... Ось сюди! Бачите сер Кіт, шах! — задоволено посміхаючись під переможні крики своїх підлеглих, і все-таки доцідивши кубок, Глен, невідомо навіщо, віддав мені ферзя...

Барон, який схопився за голову, махнув на подальший розгром графа рукою. І побажавши всім доброї ночі, порадив Глену добряче виспатися, щоб із ганьбою не програти синові чоботаря, ще й на кулаках.

Після відходу барона, я досить швидко закінчив нашу партію на мою користь.

— Молодець! — потиснув мені руку Глен, наприкінці трохи стиснувши долоню. Але на диво, не дуже сильно.

— І розум гострий, і слова правильні. Сідайте до нас за стіл, сер Кіт. Барона тут немає. І ніхто, я сподіваюся, заперечувати не буде? — грізно окинувши присутніх своїм суворим поглядом, і переконавшись, що самогубців немає, сам узяв мене на руки і, відсунувши ногою парочку заснулих лицарів, посадив мене на лавку.

***

— Знайомитеся. Це барони Грей, той що дрімає, Свен, і наш Маршал на час походу, барон Ланкастер. — я кивком привітав присутніх.

— А праворуч від Вас, молодший син герцога Хевелока, Метті. Більшість кораблів у тридцяти двох королівствах, побудовані саме на верфях його батька. — за столом сидів майже мій одноліток, який гаряче потиснув мені руку.

— Я так радий! — щиро світився променистою посмішкою Метті. — Ми всі дуже горді, що можемо сидіти за одним столом, з настільки прославленим бійцем! — продовжував трясти мені руку малий, усе ще не вірячи в те, що відбувається.

— А я ось, ні! — грізно заявив, щойно розбуджений барон Свен, пристойних розмірів мордоворот. Що вилупився своїм тупим, напівсонним поглядом. — Глен, ти мені хоч і товариш, але тут я згоден із Кронгом. Якщо кожен злиденний голодранець буде в шляхетні пани лізти, то ми скоро самі, до цих смердючих голодранців і прирівняємося! А сидіти за одним столом з відрижкою брудної шльондри і п’яного чоботаря, я собі, і тим паче тобі, високошляхетному графу, не дозволю!

— Що ти сказав? — раптом підвівся Глен. — Ти мені, щось не дозволиш?

— Так, не дозволю! Щоб чернь безрідна, до нас у рівню набивалася! — з-за столу, виліз і барон Свен. Але краще б він цього не робив... Його харя височіла над здоровенним Гленом, майже на пів голови.

Я почув, як у Глена заскрипіли від злості жовна, і він тут же опустив свою лапищу на свій меч.

— Барон Свен! Ви абсолютно праві! — вигукнув я, відчуваючи, що нічим хорошим це не закінчиться, ввівши мордоворота в замішання. — Крім, мабуть, одного...

— І чого ж? — зацікавився ошелешений барон.

— Нагніться, будь ласка, я Вам на вухо шепну. А то від випитого, Ви вже вибачте, встати не можу. — Свен недовірливо на мене подивився. — Не бійтеся! Це інтимні подробиці, про мою матір. Мені просто соромно це вголос вимовляти. А Вам вони, неодмінно сподобаються!

— Хм. — хмикнув барон. — Я тебе малий, і не боюся. — і височенний боров нахилив свою, напрочуд гладко поголену пику, до моєї персони, що губилася на його тлі.

— Моя мати, не брудна шльондра! — закричав я йому просто у вухо, перелякавши половину присутніх. А потім, що є сили, врізав найпотужніший аперкот, який прилетів точно в щелепу, цьому Свину, або Свену. Кому як, буде завгодно. По якій, навіть при всьому бажанні, було неможливо промахнутися.

Аперкот наношу з такою силою, як ніколи в житті, мабуть, не наносив. Навіть у минулому житті, будучи в такому ж тілі, як і благородний Свен.

До того пробрали ці промови... Та в мене під час удару, навіть ноги вийшло підключити! І не просто встати, а по максимуму їх задіяти. Вклавшись як слід, у цей неймовірно потужний удар! Від якого я і сам дещо приголомшився.

Щоправда потім, я знову шльопнувся на лавку, нічогісінько нижче пояса не відчуваючи...

А барон Свен, на очах ошелешених лицарів, клацнувши відкритою від здивування щелепою, миттєво полетів кудись до зали, лише блиснувши в повітрі своїми крутими, гостроносими чобітками.

Навколо настала зловісна тиша...