Частина 6. Парі

Розплющивши очі, я був ошелешений. Темна кімната з дивним бароном зникла, а просто переді мною лежав кістяк із майже обгризеною тушею кабана, та абсолютно цілими, печеними яблуками...

Я був на бенкеті.

За двома довгими столами сиділо близько сотні, явно зголоднілих, величезних чоловіків, які посилено поглинали їжу. До їхнього числа входив і сам барон, що самотньо сидів на чолі цього чавкаючого застілля.

Я озирнувся навколо, попутно шукаючи поглядом своїх друзів. Але нікого з них тут не було. При цьому в приміщенні панувала напівтемрява. Три засклені ліхтарі, підвішені під стелею, не могли забезпечити світлом весь величезний зал. Але щоб не промахнуться з їжею, яка швидко зникала в роті, цього було цілком достатньо.

Біля мене сиділи вже знайомий мені сентенар, а по іншу руку його підлеглий, вінтенар Мутний. Які не соромлячись, наминали залишки приготованої дичини.

— Отямилися, сер Кіт? — так само по-батьківськи поплескавши мене по плечу, поцікавився сентенар. — Зморило Вас, у теплій водичці-то! Воно й не дивно. Стільки за цей день пережити...

— Не дивно! — підтвердив Мутний, накладаючи мені залишки м’яса. — Я б не пережив! Мені б і одного Кривого, з головою вистачило! Не те що, сотню стріл...

— Їжте, сер Кіт. Ми люди прості. І в нас тут не прийнято обличчям торгувати. Все одно, ніхто не купить.

— Не купить... — знову підтвердив Мутний. — Але по цьому самому обличчю, настукати можуть. Причому, абсолютно безкоштовно! Кривий би точно настукав. Туди йому виродку й дорога...

— А я-то, як тут опинився? — запитав я у присутніх. — Нічого не пам’ятаю...

— Це я Вас приніс. — пояснив мені моє раптове телепортування сентенар. — Після того як Дженніфер Вас одягнула, одразу й доставив. У цілості й неушкодженості. І сер Кіт, не вважайте за грубість, але Вам би відгодуватися не завадило. А то важите, не більше плаща Вашого. Я його випрати наказав. На ньому крові засохлої, побільше ніж шкіри цієї дивовижної. Ніколи не бачив, щоб простий плащ і так від стріл захищав. Хоча... От пам’ятаю, років десять тому, брали ми одну цитадель...

«Ага, зморило...» — пропустивши крізь вуха нестихаючі балачки добре піддатого сотника, я подивився на подряпані об грубі гілки, руки. А потім, на знайомого мені за недавніми подіями, барона. Але прислухавшись до його серцебиття, трохи заспокоївся. Серце в нього билося так само, як і в усіх людей, які тут перебували.

«Може дійсно, заснув?» — подумав я. А то аж надто неправдоподібні мультики мені привиділися. З джедаями і неживими баронами... Ну, маячня ж! Але з іншого боку... Барона-то я впізнав! Он він, на чолі столу сидить, і за трьох, гад, жере! Начебто їжу цю, перший раз у житті бачить...

— Сер Кіт, Ви їжте! — знову нагадав мені, навіщо ми тут зібралися, турботливий сентенар. — Тут такими стравами не щодня балують. — І я, важко зітхнувши, дослухався до поради послужливого сотника, взявшись наминати їжу, навідь швидше за дивного барона...

***

Вино за нашим столом, де сиділи воїни, що вибилися в начальство, і наближені до знаті, яка жерла за сусіднім столом, нам ніхто не розливав і не підливав. На відміну від шляхетних лицарів, де все ж спостерігалися втомлено бродячі слуги. Але розпливаючись в усмішці, сентенар все не замовкав, розповідаючи мені про те, що в його молодості небо було набагато блакитнішим, а дерева — значно зеленішими, та постійно стежив, щоб чудове вино надовго не покидало мою чашу. За що йому, звісно, величезне спасибі. Однак, хотілося б усе ж таки знати, куди це подівся дід Дак та інші...

Але незважаючи на явну дружню обстановку, я прекрасно розумів, що зарано ще піднімати такі злободенні питання. Все одно, ніхто мені нічого не скаже. І я вирішив прислухатися, про що ж говорять присутні...

І треба ж! Голосно цокаючи і стукаючи посудом, уся тусовка чомусь перекидалася вульгарностями й образами на адресу Генріха і його норовливої доньки. Поки нарешті барон Кронг не піднявся і не запропонував тост, одночасно проливаючи світло на події, що відбулися зовсім недавно.

Усі присутні тут же перестали жувати, і почали уважно слухати господаря банкету...

— Як загнаний у кут звір, не побоїться кинутися на своїх кривдників, що перевершують числом, змушуючи тих сильно пошкодувати про свою надмірну самовпевненість, а ображений до глибини душі воїн, мріє лише про одне, про помсту! Так і наш король Джозеф, прийняв рішення атакувати столицю королівства Мерсії і змусити цього кровожерливого виродка, Генріха Третього, який взяв завдаток і клятвено! — Барон зробив паузу, щоб до всіх дійшло. — Обіцяв видати заміж свою єдину, нехай і доволі зухвалу, але неймовірно вродливу доньку за його старшого сина, принца Аррона. Однак в останній момент безпричинно відмовив йому. Завдавши тим самим невиправну образу королю і всьому нашому королівству. Але ми змусимо цього клятвопорушника виконати своє ж, дане ним слово! І викупити своє нікчемне життя, в два! Ні. Утричі більшою сумою. Відновивши тим самим справедливість! Так вип’ємо ж за швидку перемогу, і нашого могутнього лідера, майбутнього Короля Мерсії і королівства Кент, принца Аррона!

— За Кент! — пронеслося залом. За Аррона пити, чомусь ніхто не побажав.

«Ось тобі раз... Ще один наречений. Я ж казав, що сама не залишиться. Он їх скільки. Ну да ладно. Пора б уже й про долю моїх підопічних запитати. Сподіваюся, вони не військовополонені. Раз тут вже, черговою війною запахло.

І тільки-но я трохи підвівся, щоб поставити хвилююче мене запитання, як мене зупинила важка лапа сентенара, який так само посміхався.

— Пийте сер Кіт, пийте! За Кент, обов’язково потрібно випити! — підлив мені в чашу чергову порцію вина, міцно збитий воїн.

— За Кент! — сказав я, щоб не образити цих людей. А то хто їх знає, ображених. Ще образяться... А мені, в принципі, все одно за що пити. Хоч за Кент, хоч за Кемел. Вино-то, і справді не погане.

— Ви уявляєте, сер Кіт. — захмелілий Мутний, по панібратськи поклав мені руку на плече. — Десять тисяч золотих, на заручини взяв. І до дідька нареченого послав...

— Та ти що?! — удавано здивувався я. — Не може бути!

— Може. — продовжив Мутний. — Щойно Трой поїхав, несолоно скуштувавши. Наш Аррончик, по королівству прошерстив, бабки швидко зібрав, татуся у віз і, миттю перед ясні очі Маргарет і постав. І все в них нібито начебто й зрослося. Навіть у церкві заручитися збиралися. А та візьми, і в найостанніший момент, та й передумай... Ні, ну зрозуміло що не сама! Хто це в церкві, і від воріт поворот дає? Не інакше, як її жадібний татусь, так, над нашим королівством познущатися вирішив. Мовляв, невелике воно у Вас, порівняно з моїм-то! І хрін ви мені що зробите. Та й бабки я вам теж не поверну. Сам, мовляв, витратився добряче. Стіл весільний замовив, усі справи. А те що наречена в останній момент передумала, сам наречений винен. Що ж він, не зміг, її, дівчисько! І на потішних мечах здолати. А потім ще й нагрубив трохи... А донечка його, все мовчки вислухавши і у відповідь нічого не сказавши, проявила чудеса покірності й цнотливості! Чого тільки в поганому настрої не ляпнеш... Щоправда, наступного дня, у церкві, і при всьому чесному народі, взяла, та й повернула боржок. Висловила все, що вона про нашого спадкоємця трону думає! Єпископ за непристойні слова, та ще й у святому місці сказані, навіть від церкви її відлучити хотів. Однак Генріх і там, якось питання порішав... Але тут і їжакові зрозуміло, що десятиною справа не обійшлася. Ось вони з Джозефом, на ножах і розійшлися...

— Так... — тільки й зміг видавити я.

«На мечах і я б її не здолав. Так, чого ображатися-то! Ще й грубити при цьому... Сам винен!»

— Ось такий у Вас сюзерен, сер Кіт... Каламутний... А вони мене мутним називають! А я Джон, між іншим!

— Ти, — Мутний! — вліз сентенар. — У нас тут куди не плюнь, у якогось Джона та потрапиш! Ось і доводиться клички давати...

— Ну Вас! — відмахнувся Каламутний Джон. І знову звернувся до мене. — Ви ж сер Кіт, нещодавно в сери вибилися? Правда?

— Звідки знаєш? — запитав я.

— Ну так, ми все про Вас знаємо! Ви наш народний герой, як ніяк. Син чоботаря, і раптом Корконр! Я й сам у підмайстрах ходив, але щоб у барони...

— А Ви то, як тут опинилися? — вирішив я з’ясувати все до кінця, поки є таке чудове, проспиртоване джерело інформації.

— Мутний! Не лізь до сера Кота зі своїми каламутними історіями! — у наказовому порядку, сентенар остудив запал оповідача. — А Ви, сер Кіт, закушуйте, а то ще не відомо коли, поїсти доведеться...

— Це ще чому? — не зрозумів я.

— Так підмішали... — не встиг договорити Каламутний, як барон піднявся, що б, мабуть, проголосити черговий тост.

— Друзі! А в нас сьогодні дуже несподіваний гість! — усі знову уважно подивилися на барона. — Ні, ми його, звісно, вже два дні чекали, але все ж таки! Сам, сер Кіт! Встаньте будь ласка, якщо Вам не важко, привітайте гостей! Ну ж бо, не соромтеся!

Я й не соромився. Просто ноги, мабуть від довгого сидіння на цій дерев’яній лавці, якось несподівано затекли. І зовсім мене не слухалися. Але я за допомогою Мутного, все ж сяк-так підвівся і кивком привітав здивовано витріщившийся на мене натовп. А потім, знову шльопнувся на своє насиджене місце.

— Щось я не зрозумів, бароне? Ви нас розігруєте? — з-за столу піднявся той самий, розфуфирений син графа, що з удару примудрився вирубати коня.

— Який ще, сер Кіт? Чи це не той відважний воїн, що принца Троя нещодавно добряче віддубасив?

— Так, граф Глен, той самий. Власною персоною. — відповів йому Барон.

— Ви, напевно, жартуєте! Це нещастя, не може бути легендарним сером Котом! Та в мене в графстві, його ім’ям дітей лякають! А він що виходить, і сам ще дитина? Це якийсь самозванець!

— Та ні, я перевірив. Документи в порядку. Генріх особисто, його в лицарі посвятив. І замок цей, з усіма нами на додачу, йому подарував! — усміхнувся барон. Чим викликав дикий регіт майже у всіх присутніх.

Їхнє відверте іржання я палко підтримав добродушною, безневинною посмішкою. Мовляв, я тут абсолютно ні до чого.