Частина 5. Безцінний дар

З розмірами фортеці я все ж трохи погарячкував. Столиця була значно більшою. Доки ми йшли в бік квадратної будівлі, що височіла над кріпосними стінами, не було видно ні душі. Та й будиночків, де б мешкали місцеві жителі, було не так вже й багато. А там де вони все ж були, було порожньо.

І найголовніше, дорогою я не помітив жодного палаючого смолоскипа або ліхтаря.

Підходячи до центральної споруди замку, що височіла над стінами і баштами, я побачив непогано екіпірованих воїнів, озброєних переважно піками та алебардами, які абияк вишикувалися та збилися в купки.

Причому, тільки перед головною цитаделлю, їх було чоловік триста, не менше. А за нею, ще як мінімум, сотні дві. І вони явно, до чогось готувалися.

Кінні лицарі, що гарцювали попереду піших, віддавали команди кожен своїй групі, явно наспіх зібраних бійців. Причому, у великих загонах цим займалися їхні зброєносці, які голосно дублювали сказане.

Попереду цієї, досить різношерстої компанії, на здоровому, чорному коні, сидів доволі похмурий чоловік, який, дивлячись на безуспішні спроби хоч якось скоординувати дії розрізнених груп, незадоволено хитав головою.

Але вся ця метушня, йому, очевидно, неабияк набридла, і він щось сказав кінному, у гострому шоломі з прикріпленим до нього вовчим хвостом, що стояв поруч. Потім зробив максимально грізне обличчя, і став стежити за ходом виконання поставлених задач.

Хвіст, ствердно кивнувши, заволав чергову команду.

— Усім, лягти на землю! — пронеслося над присутніми.

Уся тусовка сумно озирнулася на крикуна. Але з місця не зрушила.

— Усім! Лягти! На землю! — ще раз прокричав кінний, який під’їхав ближче до розрізнених групок. — Виконувати!

Лицарі, трохи подумавши, почали кричати на своїх підлеглих, щоб ті, незважаючи на явну безглуздість команди, все-таки прийняли упор лежачи.

І ось, коли основна маса піших все-таки сяк-так вляглася, а кінні повернулися до вовчого хвоста з мовчазним запитанням, мовляв, що далі й на кой ляд такі тупі команди?

Той під’їхав до найбільшої групи, і прокричав що є сил.

— Я сказав, усі! — звертаючись, саме до розфуфиреного чувака на коні.

— А не пішов би ти лісом! Тьху! — смачно плюнувши в обличчя глашатаю, чоловік вийняв меч і щосили врізав навершям у морду коня, що стояв поруч. Кінь впав. Та заодно придавив собою, крикуна з вовчим хвостом. А й так похмурий чоловік на здоровому коні, взагалі став похмурішим за грозову хмару. Заодно закривши своє обличчя рукою, щоб не бачити цього неподобства, що тут відбувалося. Від неспроможності що-небудь змінити, він закачав приречено головою. Але ніяких подальших дій не здійснював.

— Так... Дисципліни — нуль! — прошепотів я сам собі. Але сентенар, що стояв поруч, мене почув.

— І не кажіть, сер Кіт! — зітхнув він. — Син графа Арно. Що ти йому зробиш? Ходімо, нас там вже чекають!

— Дід Дак би зробив... — подумав я про себе, і увійшов у супроводі десятка лучників у донжон.

***

— Як же добре! Я знову лежу в дерев’яній ванні з теплою водою, дивлюся на скляний ліхтар і не можу повірити в те, що відбувається. Мене все ж таки, не відразу повели до цього дивного барона. А дали час на помивку.

І хоча перед цим я вже неабияк викупався, і навіть рибу встиг половити. Але відмити мене, і справді б не завадило. Бо смерділо цією самою рибою добряче. Та й перемазане кров’ю обличчя, балів мені не додавало. Не кажучи вже про те лахміття, що було на мені вдягнене.

Сентенар завів мене в єдину освітлену кімнату і віддав розпорядження якнайшвидше привести юнака до ладу.

Та я й сам був не проти. Тим паче, що цього разу мені допомагала відмитися не тітка досить вгодованої зовнішності, а дуже навіть симпатична брюнетка. Вона мене скрізь терла мочалкою, майоріючи широким декольте і періодично сяючи його вмістом, примовляла:

— Який симпатичний, бідний хлопчик! І хто це тебе нещасного, мучив-то так! — дивлячись на мої неабияк побиті стрілами руки, а також на синє від зашморгу горло і шрам, який ще не загоївся, вона періодично плескала руками, виявляючи все нові синці та рани.

— Це не Кривий, часом, свої лапи розпустив? Дістав, мерзотник, усіх підряд лупити! От я йому, бичкові-переростку, одне місце до сідла-то пришпилю! — і вона взявши качалку, вліпила по дерев’яній діжці з такою силою і злістю, що я мимоволі заморгав під час кожного її удару по віртуальних причиндалах покійного Кривого.

Після ванни, мене одягнули в новий одяг. Кравець прямо на місці все підшив, абияк підігнавши мій новий, зшитий явно на виріст, костюм. І про зручне взуття, замість майже босих ніг, він теж не забув.

Щоправда, невідомо куди зниклий чорний плащик, навіяв мені смутні сумніви.

Кравець же, швидко закінчивши з моїм туалетом, ввічливо запропонував пройти з ним до барона Кронга.

— А як же, бенкет? — не зрозумів я, згадавши, що мені обіцяли досить ситну вечерю. Причому, на мою ж честь. Аж надто я за день зголоднів. Та й у такому напівнепритомному стані, про що взагалі можна було розмовляти з такою непередбачуваною людиною, як цей барон. Якого всі навколо називали безсмертним, і ставили на рівні з тією ж самою смертю.

— Барон наказав, одразу до нього. Та й не всі лицарі ще з тренування повернулися...

Помітивши на столі невелике яблуко, я миттю вчепився в нього зубами.

— Бідненький... — ще раз пожаліла мене добродушна брюнетка. — Тримай пиріжок. — витягнула вона з кишені, трохи надкушений продукт. Двічі мене просити було не потрібно, і я, подякувавши милій дівчині, одразу ж почав старанно жувати.

— Ходімо! — з добре помітним презирством до моєї непоказної особи, похитавши головою і взявши ліхтар, повів за собою чоловік.

Піднімаючись гвинтовими сходами на третій поверх, я кілька разів мало не розбив собі лоба. Ці кляті сходинки були абсолютно різних розмірів! Спеціально було так зроблено чи ні, я не знаю. Але те, що незнаюча людина могла легко зламати собі шию, — це факт!

Щоправда, у дядька з ліхтарем подібної проблеми не спостерігалося, і він легко й точно вгадував із висотою цих самих сходинок.

Підійшовши нарешті до відчинених дверей, кравець постукав, і почувши у відповідь дивне гарчання, відійшов від проходу, жестом пропускаючи мене вперед.

Мені туди йти зовсім не хотілося. Але кравець, разом із єдиним баченим мною в цьому замку ліхтарем, моментально, кудись випарувався. Залишивши мене наодинці з широко розкритою невідомістю...

***

Я заглянув всередину. У напівтемряві, на тлі невеликого вікна, ясно читався стрункий силует високого, підтягнутого чоловіка. Увійшовши всередину, я про всяк випадок прислухався. Особливо мене турбувало страшне гарчання за дверима.

Але дивна річ, усі мої розвинені почуття говорили тільки одне. У кімнаті нікого не було!

Як це взагалі може бути?! Он-же! Біля вікна, точно стоїть чоловік!

Може, зі слухом чого? Стрілами відбили, або води під час миття у вуха набігло. Я повернувся до дверей, і тут же, ясно як божий день, почув кроки, що віддаляються, і трохи нерівне серцебиття кравця.

Повернувшись до барона, який стояв не рухаючись, я знову дуже уважно прислухався...

Неприємно пищачий комар пронісся повз мене, немов швидкісний поїзд.

У дальньому кутку кімнати, павук все ж вирішив прикінчити ще вдень спійману в свої тенета, знесилену муху. А внизу, сотні сердець билися з думкою про швидкий відпочинок.

Але в кімнаті, крім мене і пари не надто здорових щурів, нікого, у разі живого, точно не було! Я зробив крок у напрямку до застиглої постаті, і відразу почув з боків, грізне гарчання. Фігура біля вікна заворушилася. І не повертаючись до мене, абсолютно не виразним, приглушеним голосом вимовила.

— Сідайте, сер Кіт. У ногах, — правди немає. Її, якщо ви помітили, — взагалі немає... — не встиг я озирнутися, де він побачив хоч якісь меблі в абсолютно порожній кімнаті, як той самий голос, але вже просто над вухом прошепотів. — Позаду Вас-с, дуже зручне крісло.

Від несподіванки я одразу ж зробив крок назад, і мої ноги, підкосившись, всілися прямо на якісь тверді й дико незручні, кострубаті меблі.

Переді мною стояв барон, який абсолютно незрозуміло як опинився біля мене.

— Зручно? — поцікавився цей, до неймовірності дивний суб’єкт.

Але мої спроби відповісти, закінчувалися нічим. Це була навіть не німота, де я хоч щось міг мукати. А повний вакуум... Усі звуки просто зникали, так і не доходячи до адресата.