Частина 4. Мовчазна сотня.

Так-сяк діставшись до такого бажаного мною села і замилувавшись місцевими краєвидами, я мимоволі перейшов на крок. А подивитися було на що!

Центральна вулиця хоч і була схожа на ту широченну трасу дорогою до столиці, де мешкав Мартін, але люди тут жили на порядок краще за міських роботяг.

Симпатичні дерев’яні будиночки з доглянутими двориками і яблуневими садами, були оточені невеликою, але рівною огорожею з завитими по ній квітами. Весела малеча, що бігала, та пасла чималу кількість різноманітної, рогатої худоби, мукаючі, добре відгодовані корови, коні на ріллі і дзвінкий дитячий сміх, — все говорило про порівняно непоганий рівень життя місцевих мешканців. Я вже й не знаю, хто в цьому винен, місцеве самоврядування, чи самі, явно працьовиті селяни, але я безумовно не відмовився б жити в цьому квітучому райончику!

Від серця трохи відлягло.

Але згадавши, що місцеві мешканці зовсім не ангели у плоті, а скоріше навпаки. І заради невеликої вигоди готові перебити всю свою правлячу верхівку, включно з духовним наставником, я перестав милуватися місцевою архітектурою і квітучою природою, зціпив сильніше зуби і побіг у бік зловісно темніючого силуету величезного замку. Який на тлі криваво-червоного сонця, що заходило за темні зубці кам’яних стін, вже не здавався таким вже й казковим.

***

Пройшовши піднімний міст над заповненим водою ровом, я підійшов до відчинених навстіж міських воріт, наїжачених гострими металевими голками.

Озирнувся. Нікого. Ні на стінах, ні у воротах, ніякої охорони не спостерігалося.

Але про всяк випадок, прислухався як слід...

І треба ж, на стінах були люди! Багато людей! Мене вони зустрічали, чи когось іще, — я не знав. Але від їхнього нервового серцебиття у мене відразу запаморочилося в голові.

Підійшовши до проходу в замок, я з острахом зазирнув у вхідний тунель в товстезній стіні. Може те, від чого вони всі дружно ховалися, було саме там. Але й у внутрішньому дворику нікого видно не було.

Цікаво... Кого це вони чекають, що так сильно налякані? У всякому разі, точно не мене!

— Е-ей! Є хто вдома?! — прокричав я у відкритий отвір.

«Може і мені на стіну варто сховатися, поки не пізно...»

— А я тут, як би, прийшов! — ні звуку. Тільки дзвінка луна від мого хлоп’ячого голосу, відбившись від кам’яних стін, повернулася в мій бік зловісним, — прийшов-шов... — Увійти-то, можна?!

— Можна... Можна... — знову відповіло мені дивне, шипляче відлуння.

— Ну тоді, гаразд. Я запитав, якщо що...

Пройшовши масивний арочний портал, я з побоюванням увійшов у досить просторий дворик. На протилежному кінці якого, мій шлях перегороджували масивні, залізні грати.

— Ау! Я вже, нібито, тут! — але як на зло, знову ніхто не відгукнувся! Проте дивна річ. За кожного мого вимовленого слова їхні серця ледь не вискакували з грудей! Причому було їх на одній зі стін, чоловік сто, не менше.

«Та вони ж мене бояться! Може даремно я сюди приперся, на ніч глядячи? Ще переплутають із кимось, і завалять не розібравшись...»

— Дивіться! Я без зброї! — розставивши руки в сторони, я покрутився, одночасно піднімаючи поли плаща і показуючи відсутність на поясі будь-чого, включно із самим поясом.

Знову ніхто не відповів.

«А ось це вже справді дивно... Може треба зазначити, хто прийшов. Чи не треба? А то тут недавно, я вже зазначив...»

— Гей, народ! Може хто вийде, і поговоримо вже нарешті?! Чи вам зовсім не цікаво, хто прийшов?! Мене звати сер Кіт, я ваш новий ба... — але не встиг я представитися, як одному з присутніх усе ж стало цікаво...

Він трохи змістився. Видихнув. І я чітко почув, як клацнула тятива...

***

— Кривий! Перевір! — по сходах, дзвенячи залізом, зі стіни спустився відмінно екіпірований воїн. Одягнена поверх стьобанки кольчуга, а також шолом, органічно доповнювали його богатирську фігуру.

Тримаючи на витягнутих руках дворучний меч, він боязко обійшов навколо підлітка, котрий не подавав жодних ознак життя.

Стріла, що стирчала зі спини розпластаного візитера, явно давала зрозуміти, що більше він небезпеки не становить.

— Готовий! — заволав Кривий, опускаючи свій гострий клинок.

Сотня сердець, що бились в різнобій, одразу ж підвелися зі своїх затишних місць за кам’яною кладкою, подивитися на занадто балакучого володаря дзвінкого, майже дитячого голосу.

— Це так само точно, що і красуня Дженніфер учора тебе відшила? — не вгамовувався грубуватий голос зі стіни.

— Зі спини стріла стирчить і малий не ворушиться! — докладно описав поточний стан справ, посланець.

— Ну, це ми й так бачимо... Ти краще в нього мечем ткни! — але помітивши, як напружився здоровенний чолов’яга, тут же запропонував простіший варіант.

— Якщо мечем дуже боязно, то хоч помочися на нього, чи що! Ти ж учора монастирського вина більше за всіх нас разом узятих, випив. Тож ти його вважай, — святою водою окропиш... — з різних боків почулися смішки. — От і дізнаємося, скільки в ньому демонів ховається, раз він одним ударом чотирьох виносить... А то хрін їх, цих заговорених розбере... Нашого звірюгу-барона, і меч-то ніякий не бере. Не те що, стріла. А сеча, та зі святих місць, вона явно надійніша буде! — сміх посилився.

— Тихо! — гримнуло над двориком. — Почекай поки відливати, нехай твої люди тебе прикриють, якщо що. А ну! Бігом, до свого вінтенара.

— Але сентенар! — пролунав розгублений голос. — Заговорений, ще ж дитя зовсім! От з однієї стріли й винесло йому душу. Кривий і сам упорається! Знатний боєць! Чим ми йому допоможемо-то, штани хіба що потримати, поки він його свяченою водою окроплятиме?! — навколо знову засміялися.

— Мутний! Дохлих щурів тобі в глотку! Що за препирання, я питаю?! Так, страшно... Мені теж страшно. Ось я і жартую, щоб бойовий дух підняти. Бо посада в мене така. А ти навіщо жартуєш? Щоб вниз не йти? Не можу ж я всю сотню, не розібравшись, на вірну загибель відправляти. Тому що ти у нас, жартівник виявляється!

— Так начебто, кінець заговореному? Навіщо йти? — не здавався Мутний.

— Може так і є. А може й ні. Наказано спочатку на одній точній стрілі перевірити. А потім уже на сотні. Якщо виживе. І про хід перевірки, доповісти.

— Давайте відразу на сотні й перевіримо? Яка різниця!

— Воно-то, можна і на сотні... Але хто мене, разом із тим, кому спала на думку ця чудова ідея, не послухатися наказу господаря, з кам’яної бруківки зішкрябувати буде? Тож не бійся сержант, і просто добийте хлопця. Сподіваюся, він усе ж таки не безсмертний...

— Мутний! Ти такий каламутний! — похитав головою командир першої двадцятки лучників. — Цьому ненормальному шинкареві, сп’яну незрозуміло що привиділося, а всі йому й повірили! Щоб це нещастя, та одним ударом чотирьох порішило! Зокрема й місцевого коваля? Не може цього бути! Дивіться, воїни недороблені! Як могутній і відважний Кривий, цього страшного монстра з одного удару на дві абсолютно рівні частини розрубає!

Здоровий чолов’яга прицілився, шукаючи оком де ж у хлопця середина, підняв меч і що є сил замахнувшись, рубанув по нерухомій мішені. Але після дзвінкого удару меча об кам’яну бруківку, так і залишився сидіти на одному коліні, на відміну від юнака, який трохи змістився.

— Кривий, ти чого там застиг? Може спочатку, все-таки помочитися треба було? Давай, вставай! Не лякай народ!

Але Кривий не встав, а похитнувшись, упав на спину, широко розкинувши руки, разом зі стрілою, що стирчала з шиї...

***

У могильній тиші, що настала, я нарешті піднявся, і злегка обтрусившись, вирішив усе ж таки представиться.

— Мене звуть сер Кіт! Я ваш новий господар і барон цього замку! — прокричав я якомога грізніше. Хоча з моїм дзвінким голоском, це вийшло якось не дуже переконливо. Я б навіть сказав, трохи смішно.

Але ніхто чомусь не сміявся.

— У нас уже є барон! — пролунав трохи здавлений голос, що належав чоловікові, який нещодавно сперечався з сентенаром.

— Мутний! Ти такий каламутний! — повторив я слова Кривого. — Іди сюди, будеш новим вінтенаром!

— А звідки ти знаєш, як мене звати? — здивувався лучник.

— Мутний, ти все ж таки повний дурень! — відповів замість мене їхній командир. — Забрав він душу Кривого і всі його знання... По одній стрілі! По демону! Стріляй!

***