Частина 3. Небезпечна риболовля

Не встиг святенник плюхнутися на коліна, закликаючи всіх без винятку грішників покаятися, а я опустити руки, як натовп, що налетів немов сарана, за одну мить нас скрутив, і разом із отцем Джоном, що проклинав на чому світ стоїть свою колишню паству, зв’язав, і поніс у бік села.

— Народ! — закричав наш провокатор. — А куди це ви їх потягли?

— Так, спалювати! — невпевнено відповіли йому в натовпі.

— Ви хоч уявляєте, скільки ми на них дров переведемо? Особливо, на отця Джона? Втопимо, — і кінці у воду! А на цьому дні, нічого більше трьох хвилин не залежується! І особливо, надто балакучі демони!

— Це так... — загуділи роботяги. — Не залежується! Ми й на човнах тут плавати боїмося! Не те що пірнати...

— Ну ось! А ви спалювати... Хмиз взимку, самим знадобиться...

«Ти дивись, який економний чолов'яга попався... Я б його щонайменше завгоспом призначив. Або у відділ постачання. Але видно не судилося... Та й є в мене вже завгосп. Цілий інтендант. Щоправда, незрозуміло де його носить, коли він так потрібен!»

— Бісівське кодло! — що є сил кричав отець Джон. — Усім вам, єретикам окаянним, по казану з киплячою смолою на тому світі приготовлено! А тобі Жбан, тьху! — плюнув він на заводилу. — Ще й кілок палаючий, в одне місце припасений! І не один! Та їжаків пекельних у глотку! І... — не встиг він договорити, як чоловік, який явно відчув себе головним, одягнений, мабуть, трохи краще за інших землеробів, засунув щільний клубок сухих, колючих бур’янів, йому в рот.

— А ти чого мовчиш, а демон? — задоволено потираючи поколоті колючками руки, раптом звернувся він до мене.

— Ти ж сам сказав, що я німий як риба. От і тренуюся. Може й домовимося з підводними мешканцями. Та й цукерки з колючок, щось я не дуже люблю. Все більше пиріжки з м’ясом... Людським! Ам! — клацнув я зубами в бік говоруна. Від несподіванки, він аж відстрибнув. Але потім усміхнувся. Підійшов до мене і прошепотів на вухо.

— Сер Кіт, Ви думаєте, я не знаю, хто Ви? Я коли побачив, як ви з Пальцем розправилися, одразу зрозумів, що це Ви! І б’єтеся Ви, треба визнати, і справді знатно! Та й шрам Ваш свіжий, я на шиї помітив. Ну хіба може в демона бути шрам? Ні, звісно. Це через нього Ви раптом розмовляти почали? Не відповідайте. Зрозуміло, що через нього. Але Ви не переживайте. Потонути, — не так уже й страшно. Це Вам не на палаючому багатті пекельні муки випробовувати! Ви б мені за це, хоч подякували, чи що? Адже я трактирник місцевий, і в людях, дещо розбираюся. І за інших обставин, ми б із Вами непогано порозумілися. Але я вже п’ятий рік до ради старійшин потрапити не можу. Скільки цих виродків вином не поїв, — не беруть... А тут, такий чудовий шанс підвернувся! Та я, напевно, ще й головним тут можу стати! На відміну від Вас...

— Оце так! — щиро здивувався я. — Ну тоді знімаю капелюха! Навіть я повірив у твої полум’яні промови. Але старійшини-то скоро прокинуться, що ти тоді робитимеш?

— Жбан! Такі камені підійдуть? — ледве несучи удвох величезну каменюку, селяни упустили її на ногу, пов’язаного по руках і ногах отця Джона, який стояв поруч зі мною на мосту. Бідний монах. Його і так вилізлі від колючого гостинця з орбіт очі, тепер взагалі закотилися в невідомому напрямку.

— Те що треба! — схвалив чоловік.

Потім знову повернувся до мене, і пригладивши свою невеличку, але гостру борідку, зло блиснувши своїм хитрим прищуром, промовив:

— А нічого не буду робити. Слідом за Вами, на корм рибам відправимо. А їхнє господарство між собою поділимо. У Шипа воно чимале!

— Це точно! — підтвердив мужичок, що прив’язував до мого багатостраждального горла камінь.

— Бо забрав ти їхні душі невинні! А якщо душі немає, то вони вже й не люди виходить. Демони! Значить в розхід. Та й дістали вони всіх, гірше за господарів поводяться! Ну все! Не переводь мотузку на хлопця! Краще ченця нашого, міцніше прив’яжи. А то ще спливе від надлишку жиру, і пута не допоможуть.

— А якщо я повернуся і тобі по голові настукаю? — видав я, зовсім вже неймовірний варіант. — Що ти тоді заспіваєш?

— Сер Кіт. Якщо Ви зумієте з цієї патової ситуації вигребти, я найвідданішим Вашим слугою буду! І все село на Вашу честь, цілий тиждень вином поїти буду! І життя Ваше дорогоцінне, так тому і бути, потім ще разочок врятую! Бо це, — ну просто не можливо! Кидай!

***

Мене тут же зірвало з місця. І слідом за летячим каменем, я плюхнувся у швидку воду.

Моя каменюка хоч і не була такою величезною, як у батька Джона, але зі своїм завданням чудово впоралася, миттєво потягнувши мене за шию на дно.

Міцно зв’язані за спиною руки не давали й найменшого шансу звільнити пута на шиї. Але я все ж встиг ґрунтовно підготуватися до такого повороту подій.

Крім того, що я як слід прокачав свої легені киснем, я ще на мосту перерізав мотузки на руках моїм маленьким ножичком, що так до речі з’явився на кінчиках пальців.

І зараз, не втрачаючи ні секунди, неймовірно гострим лезом я досить швидко розібрався з мотузкою на ногах. І лише потім, щоб мене не віднесло течією, звільнився від петлі на шиї.

Остаточно позбувшись пут, я, тримаючись однією рукою за зрізану мотузку з каменем, озирнувся, вишукуючи монаха, який став на мій захист. У досить прозорій воді я без зусиль відшукав прив’язаний за ноги, пристойних розмірів буйок. Перемагаючи не дуже сильну на цій глибині течію, я щосили поплив до отця Джона, який все ще смикався, намагаючись позбутися свого важкого якоря.

Підпливши до нього, я приклав палець до губ, закликаючи того не ворушитися, поки я буду різати його пута. Він схвально кивнув. Досить швидко звільнивши руки, я перейшов до мотузки на ногах. Через кілька секунд, вона теж упала на дно. Показавши жестом, що він може спливати, я одразу побачив у його широко розплющених від страху очах непідробний жах. Але не встиг я обернутися, як потужний удар відкинув мене в бік.

Мене закрутило, навколо замиготіли повітряні бульбашки, і я примудрився ковтнути води. Але свідомості, на відміну від мого товариша по нещастю, не втратив.

Розставивши руки і перевернувшись догори животом, монах йшов на дно. Я тут же почав гребти йому на допомогу. Але величезна тінь, миттєво проковтнула отця Джона. І швидко розвернувшись, рушила в мій бік.

Це була неймовірних розмірів риба. Від страху, що нахлинув, я на мить заціпенів.

Але все ж зібравши всю волю в кулак, одразу ж створив величезну, брудну пляму, замість рідини, що горіла на кінчиках пальців. Прикриваючись якою, щосили рвонув убік, ухиляючись від летячої на мене туші.

Проводжаючи поглядом величезну пащу, що пронеслася в десяти сантиметрах від мене, я швидко обмірковував, що ж мені робити далі...

Два невеликих, але неймовірно гострих ножі в моїх руках, одразу ж встромилися в спину цього величезного монстра, тягнучи мене за собою.

Риба, дуже схожа на величезних розмірів сома, попливла назад, у бік мосту. Течія ставала сильнішою, а цей велетень старанніше замахав хвостом.

Почавши відчувати брак кисню, я вже хотів усе кинути. Але кинути людину, яка, вважай, віддала за мене життя, мені не дозволили залишки совісті.

Проте риба, мабуть, відчувши мої сумніви, щосили крутнулася навколо своєї осі, і я, не витримавши неймовірного навантаження на свої дитячі пальці, зісковзнув із невеликих рукояток, що набрали слизу, який покрив цього монстра. Тут же загнані в слизьку шкіру, нові ножі, знову з’явилися у мене в руках. Я ще міцніше вхопився за їхні руків’я та вирішив попросити допомоги у єдиного, хто міг допомогти мені й батькові Джону в цій ситуації...

«Нехай він і не особливо гарний слуга твій, — подумки просив я, — але у нього вже точно, дуже хоробре серце! Раз за свої переконання готовий був віддати, судячи з фігури, цілком собі непогане життя. А це, хоч чогось, але варте! Прошу, допоможи йому вижити! І якщо йому судилося незабаром померти, нехай це буде смерть від надмірно випитого вина, або від величезної любові до їжі. Але тільки не так... Амінь!» — врубив я свою електростанцію на максимум і, відштовхнувшись від туші, що почала битися в конвульсіях, сплив з іншого боку мосту.

***

— Жбан! Ну що робити будемо? Позбулися б решти нахлібників, та пішли б собі з миром? — селяни з надією поглядали то на трактирника, то на річку. — У нас там і так, худобу не нагодовано, і коні на ріллі залишилися. Того й гляди, вовки потягнуть. Та й не спливе вже демон!

— Не спливе... — промовив сам про себе чоловік. І зовсім вже тихо. — А сам обіцяв по голові настукати. Не тримає слова барон... А я йому майже повірив...

— І не кажи... — важко дихаючи, підійшов я ззаду трактирника. — Але раз обіцяв...

— Сер Кіт?! — здивований Жбан роззявив рота.

— Ні. Демон! — сяк-так відновивши дихання, вигукнув я, привертаючи увагу натовпу.

— А як Ви?.. — запнувся переляканий мужик.

— Вибрався? З рибками місцевими домовився себе, на такого пройдисвіта як ти, обміняти! Тож, може, і з олухами цими, теж домовитися вийде! А?! Недолугі? — обвів я грізним поглядом ошелешених селян. І тут же заїхав хитрому трактирникові такий потужний аперкот, що той миттю перелетів за кам’яну огорожу мосту. Але якимось дивом примудрився зачепиться ногою за підготовлений для місцевої верхівки зашморг, з прив’язаним на іншому кінці каменем. Та не полетів слідом за шапкою, що впала з нього, вводу, а залишився бовтатися вниз головою на одній нозі.

— Для тупих і безголових ідіотів, ще раз повторюю! — закричав я на ошелешених селян своїм дзвінким голоском. — Я, — ваш новий господар, барон міста Брікшворд, сер Кіт! Хто проти мого, даного Королем Генріхом Третім, баронства, може підійти і мені про це прямо заявити!

Проти, цього разу, чомусь ніхто не був. І я трохи заспокоївшись, запитав:

— Народ! Ви риби хочете?

— Риби? — облизався худорлявий дідусь, що стояв поруч.

— Ну так, риби? — не зрозумів я запитання.