Частина 2. Гаряча зустріч

— Глист! Брате! Ти живий? — найздоровіший із шістки, схилився над нерухомо лежачим недомірком.

— Ах ти ж! — і велетень, не почувши відповіді від складеного надвоє плюгавого чоловіка, відразу ж рвонув на мене.

Легко ухиляюся від його розмашистого удару, здатного зрубати невелике, але міцне дерево. Зробивши крок убік і трохи присівши, луплю на зустріч, у так любиму мною печінку. Схожим ударом мені вдалося зупинити барона Зена. Цей дядько хоч і більший за покійного, але до стійкості начальника охорони принца Троя йому дуже далеко. Від больового шоку його починає плющити, немов від удару струмом. Він падає на землю, і мало не стаючи на місток, одразу ж завмирає від контрольного удару в голову.

Не чекаючи схожих дій від трьох чоловіків, що вилупилися на мене, починаю крутити мою улюблену вертуху, більше схожу на косу. Зрубуючи замість колючого бур’яну, противні, бородаті пики.

Розворот — удар, розворот — удар. Намагаюся бити точно в щелепу, вкладаючись усім своїм, не дуже здоровим тілом.

Третій мужик не дочекавшись, поки і йому прилетить дивна, невидима за довгим плащем, невловима смерть, що легко позбавляє життя його товаришів, відбігає, ховаючись за остовпілим ватажком.

— Шип! Це ж демон! — кричить мужик. — Він два рази крутнувся, і на тобі, — два трупи! Ну не міг такий шмаркач, Пальця одним ударом прибити! Біжимо звідси! — але посмикав за рукав, шокованого побаченим, остовпілого від неймовірної картини худого глиста, і махнувши на того рукою, побіг у бік села.

***

— Ау, придурку! — звернувся я до незворушно стоячого Шипа. — Чого застиг?

— Хто? Я? — вичавив із себе чоловік.

— Ну, не я ж! Довго я на тебе чекатиму? — відмахнувши від себе місцеву, настирливу фауну, я поманив його рукою. Самому на нього стрибати з такою ногою, не було жодного сенсу. Аж надто він жвавий виявився.

— А ти, це! — раптом невпевнено почав Шип.

— Що, це? Давай бийся! Або Гвалта в село віднеси... — трохи відвівши душу, запропонував я цілком прийнятний для мене варіант.

— У село? — Шип сумно подивився на величезну бородату тушу, а потім оцінив відстань до будиночків, що маячили на пагорбі.

— Чи злякався?

— Нічого я не злякався... Тільки ти це, малий! Плащ свій заговорений зніми. Потім і поговоримо по душах... — я мало не засміявся.

«Це ж треба! Цей ідіот собі уявив, що я плащем людей вирубую! Ну так, він на мене був завеликий, та ще й із широченними рукавами. І ні ударів руками, і тим більше ногами, видно майже не було. Просто помахи чорним, шкіряним покривалом.»

— Так краще? — кинув я йому під ноги своє куленепробивне вбрання.

Шип нічого не сказав і тут же радісно натягнув на себе чорну шкуру. Вона йому була в самий раз. Будучи однієї комплекції з Ізвергілем, він хіба що не сутулився як злодійкуватий небіжчик.

Усе ж гарна штука, самонавіювання! Дядько і до цього був не з боязкого десятка. Але одягнувши на себе чорний плащ, він так увірував у свою версію подій, що одразу ж рвонув у розмашисту атаку.

І треба сказати, бадьоро так, рвонув!

Його спритна лапа пронеслася буквально в міліметрі від мого носа.

А за нею і друга кісточка промайнула якраз над головою.

— А чоловік-то, неймовірно спритний! — подумав я про себе, ухиляючись від чергового свистячого удару. Я вирішив його поки що не бити. Аж надто хороший противник мені попався! І мені дуже хотілося подивитися, на скільки йому вистачить сил, махати в такому темпі.

Я коли скинув плащ, то ніби гора з плечей упала. А він його, на себе напнув. І з таким тягарем, та на сонечку, — хвилини три в такому темпі протягне, не більше!

Не протягнув...

Віллі, який незрозуміло звідки узявся позаду довгого глиста, стукнув Шипа своєю важкою лапою по тім’ячку. Той одразу й осів.

— Ну ось! — вигукнув я засмучено. — Віллі, ну навіщо! Я тільки-тільки, у смак увійшов!

Приголомшений моїм дзвінким, немов дзвіночки, голосом, він швидко підійшов і до хрускоту в хребті мене обійняв.

— Задушиш... — ледве видавив я із себе.

— Вибачте господарю! — він тут же став переді мною на коліна.

— Встань! І що б я такого більше не бачив! Не люблю я цього, усвідомив? Я не король і не святий, щоб переді мною на карачках повзати. Якщо вже дуже хочеться, можеш на одне коліно стати. Це ніби й не соромно. А ще краще, просто кивни, як давньому приятелеві.

— Але як же, на одне-то! Ви ж Корконр! Барон і лицар! А я, — нікчема міська. І Ви! Ви розмовляєте! А ще кажете, що не святий! Мене з того світу повернули! А собі, — голос дзвінкий... — і він тут же впав переді мною ниць.

— Та твою ж! Віллі! — я посмикав його за рукав, щоб підняти. Марно.

— Ну все... Встань, будь ласка, і допоможи Гвалта до села дотягнути. А то місцеві його тут трохи потріпали.

Не встав... Точніше, не встиг.

Палець, що прийшов до тями, стукнув Віллі каменем по голові, який вже майже піднявся на весь свій богатирський зріст. І тут же гад, знову накинувся на мене. Миттєво стрибнувши на здивованого підлітка, він почав його душити своїми, неймовірних розмірів лапами, невтомного, місцевого землероба.

Знову сонячні зайчики і сильний біль від незагоєної рани.

— І що за навіжені селяни мені попалися?! То-то вони нікому й задарма не потрібні... — крекчучи під величезною вагою здоровенного мужика, намагаюся збагнути, що ж мені робити далі.

«Можна, звичайно, загнати мій міні-ножик велетню в шию. На цьому б усе й закінчилося. Але в мені вже прокинувся маленький, і дуже жадібний феодал. І втрачати такого велетня зовсім не хотілося. Та на ньому одному, можна було одночасно орати і сіяти. Тому було ухвалено рішення, що тіло, яке по праву належало мені, зберегти в цілісності й неушкодженості. Майже...»

Схопивши Пальця за його великий палець, переходжу на больовий, різко вивернувши цей самий палець в інший бік. Від сильного болю чоловік розтискає лапи і я в перекаті тікаю від його волаючої фігури. Одночасно розмотуючи шкіряний ремінець з хворої ноги. Легко пішовши вбік від чергової, дурної атаки розлюченого бугая і як слід розкрутивши свій трофейний ремінець з металевим набалдашником на кінці, я метнув його прямо на шию Пальцю, і одразу рвонув на себе утворений зашморг. І все було б непогано, якби цей здоровань падаючи не примудрився вдаритися потилицею об камінь, котрий, як на зло, лежав у траві. Цим самим каменем, він тільки що вирубив Віллі...

«Ну ось. І що мені тепер робити?»

Ситуація практично не змінилася. Крім одного маленького, але суттєвого доповнення... Поки я намагався оживити хоч когось, заливаючи залишки бурдюка з вином у непритомні пики, після того, як сам добряче приклався до цілющої вологи, рибалка, який утік до села, притягнув із собою добру половину цього самого села. Які зі свого боку, разом із вилами, собаками і палицями, не забули прихопити ще й попа з хрестом на шиї. І тут же виперли його попереду всього натовпу. Щоб той, як і належить священнослужителю, розібрався зі страшною нечистю, що з’явилася на порозі їхнього поселення.

***

Знову швидко зафіксувавши хвору ногу все тим же еластичним зашморгом, я допив залишок вина і, гордо випнувши груди, постав перед кількома сотнями переляканих селян.

— Ізиди! — кричав на мене піп і попутно хрестив своїм срібним хрестом.

Мені ж, дивлячись на все це дійство, було до того смішно, що я не витримав цієї безглуздої картини і зареготав. Оголошуючи всю округу своїм дзвінким, заразливим, дитячим сміхом.

Ошелешений священнослужитель абсолютно не розумів, що ж йому далі робити... Цей милий, худорлявий юнак був зовсім не схожий на того монстра, що легким помахом чорного плаща вибив дух із могутнього коваля. Та й ніякого плаща прямо з пекла, на ньому теж не було. Але з іншого боку... Цей істеричний сміх, найімовірніше, і був найкращим доказом присутності в цьому хлопчині, справжнісінької нечистої сили... Та й фізично впоратися з хлопцем для нього не становило жодних труднощів. Тож як не крути, а схоже, що це без сумніву, був подарунок долі! Щоб раз і назавжди довести парафіянам свою компетентність. А заразом і подвоїти, а то й потроїти прибуток місцевої парафії, що помітно впав останнім часом.

Реготав я так заразливо і весело, що майже всі селяни, мене дружно підтримали. Не сміявся тільки цей піп, який про щось замріявся. Але і він раптом прийшов до тями і, піднявши руки до неба, прокричав на місцевих бідолах:

— Тихо грішники! Не випробовуйте терпіння Господа нашого! — натовп тут же замовк. Він знову повернувся до мене і потрясаючи хрестом, запричитав: