Частина 1. Дитячі образи.

Відбивши черговий небезпечний випад, Кевін одразу ж перейшов у рішучу атаку, влаштувавши суперникові справжню рубку. Здивований ступенем підготовки дивного купця, ватажок вкотре ледве встигав відбивати сильні удари, з нетерпінням чекаючи, коли вже цей невгамовний торгаш видихається. Але настирливий юнак, закінчивши з однією швидкою атакою, одразу ж рвонув у наступну, сильно не мудруючи, наносячи один за одним, жорсткі бічні удари. І лише наприкінці серії спробував спіймати зосередженого на відходах і парируванні найпотужніших помахів клинка суперника, обманним фінтом, миттєво перейшовши з сильного бокового удару на тичок у груди.

Але розбійник і тут не схибив і чітко відпрацював, трохи відійшовши вбік і ковзнувши по пролетівшому повз нього мечу, підібрався ближче і з усієї сили зарядив навершям по гладко поголеній щелепі юнака, миттєво остудивши атакувальний запал суперника.

Кевін хоч і з запізненням, але все ж встиг зреагувати і на цей несподіваний удар, швидко прибравши голову якнайдалі від промайнулої сталі. Відбувшись лише черговою кривавою подряпиною та невеликим запамороченням, одразу ставши в захисну позицію і приготувавшись до продовження атаки. Але його досвідчений суперник, розвивати успіх не поспішав. На цей потужний, несподіваний удар, він і так витратив майже всі свої сили. І вони, виснажені, але не зломлені, трохи віддихавшись, знову кинулися один на одного, оголошуючи тишу дзвоном загартованої сталі.

***

— Пане інтендант, так що ж далі було?

— Дід... — штовхнула старого, що задрімав, Лайла. — Дак!

— А?! Що?! Вже закінчили? — спросонку не зрозумів дідусь, що пригрівся біля великого багаття. Усі присутні відразу перевели погляд на повністю виснажених поєдинщиків, які дружно опустили руки і вперлися лобами, щоб не звалитися.

— Начебто, ні... — відповів за всіх один із сорока розбійничків, що сиділи за загальним багаттям і був одягнений у трохи розірвану кольчугу.

— Пане інтенданте, так взяли Ви ту фортецю, чи ні?

— Фортецю?! Яку фортецю? — не зрозумів дід.

— Де барона Вашого, по голові каменем стукнули. Сміливий однак, був чоловік!

— Так... — закивали майже сімдесят голів, які уважно слухали. — Барон! І першим на штурм поліз. Дуже сміливий чоловік!

— Дурень він безголовий! — вигукнув у серцях дідусь. — А не сміливий! Ми в резерві відсиджуватися мали. А його на подвиги потягнуло! Усе Короконром цим проклятим, стати хотів...

— Ні. Ну заради Корнконра, можна й ризикнути! — загуділи колишні військові. — Корконру служити, дуже навіть почесно! Та й не всякого рубаку, до нього на службу беруть...

— Значить, кинули б свою гнилу справу, і пішли б до Корконра в підпорядкування? — обвівши всіх презирливим поглядом, з насмішкою запитав дід.

— І пішли б! Так, брати? — вигукнув найбільш балакучий.

— Піти, може й пішли... — загуло сидяче за багаттям воїнство. — але хто нас туди, таких візьме-то?!

— А якщо візьме? — усміхнувся дідусь. — По грошах, скільки зарядите?

— По грошах? — не зовсім зрозуміли його розбійнички.

— Ну так. Щоб не в лісі кувати, як звірі дикі. А нормальним життям жити, в ситості й при ділі!

— А Ви нас, на службу запрошуєте? Чи так, познущатися вирішили? Ми ж не від хорошого життя, у розбійнички подалися. Скрута змусила...

— Скрута?! — скипів дід. — Яка ще, скрута, може змусити здорового чоловіка, беззахисних грабувати?! Що за баба така? А, недолугі? Горе в сім’ї нести, останнє відбирати, теж вас скрута змушує?!

Дідусь обвів чоловіків, що повісили носи, суворим, ненависним поглядом.

— Де хлопця з Гвалтом поділи, іроди?!

— Ми не знаємо! Перший раз про таких чуємо! — загула лісова братія. — Пане інтендант, чесне слово! Купчина з багатим обозом, мав їхати. А не артільники голозаді!

— Не знають вони... А що ви знаєте? Як свавілля вчиняти і даремно вбивати? Останній раз пропоную. Заради порятунку своєї заблукалої душі. Доки бруд розбійницький із себе не змиєте, без грошей служити Вашому господареві будете. А там і подивимося, чого ви варті. Зодчі не дадуть збрехати. У Корконра нашого, все честь по честі. І на нагороду за чесну працю ніхто не скаржиться. Тож, поки не розвидніється, думайте... — дідусь встав, потягнувся. Підійшов до двобійників, які все ще ледве стояли на ногах, і підняв меч, що випав із руки ватажка розбійників.

— Усе! Бій закінчено. Наша взяла. Та й світає вже... — і не дивлячись на суперників, що тут же звалилися від втоми один на одного, прокричав: — Хто кров’ю і потом, життя не шкодуючи, своє добре ім’я відмити хоче, вірою і правдою служачи своєму господареві, Королівському Кінному Лицареві, барону, серу Коту! Ласкаво просимо, по праву руку. Усім іншим краще забратися від гріха подалі до лісу, і заритися в найглибші нори. Бо цькувати ми їх будемо, гірше за лисиць диких!

— Серу Коту? — пронеслося по воїнству. — Тому самому?

— Ну! — грізно рявкнув дід. — Чого застигли? Бігом! Та, не по ліву руку... Гаразд уже, стійте так. — дідусь перейшов на інший бік, підняв меч, і розбійнички, стоячи на колінах, почали повторювати слова присяги відданості своєму новому господареві, серу Коту...

***

Дідусь жестом покликав найбільш балакучого розбійничка.

— Як звати?

— Слай, пане інтендант.

— Слай, синку, будеш поки що за старшого. За награбованим, що в лісі ховаєте, йти поки що не потрібно. Потім, ці питання вирішимо. А зараз, розбий наше воїнство на вісім пошукових загонів, і нехай прочешуть усе, що по ліву руку. А я поранених у село завезу і заодно з вашим колишнім начальством поспілкуюся.

— Пане інтендант. Так немає в нас там майже нічого. Усе, вважай, із собою... А сер Раян, він не погана людина. Молодший син барона. Помотало його по світу знатно, і лише після смерті батька, він додому повернувся. Але блудному синові, батько у спадок цю стару шкапу тільки й залишив... Ось він і зібрав нашу ватажку. З колишніх воїнів, що особисто знав, зібрав. Зовсім вже відморозків, у нас немає! Хіба що, Тай... Але й того, намагався в узді тримати. А лицар він хороший. На турнірах виступав. Ви ж самі бачили, як він бився. Кевін Ваш, теж боєць відмінний! Але сер Кіт, напевно, ще кращий! Це ж треба! Самого Принца Троя перемогти... От би цього богатиря могутнього, якнайшвидше живцем побачити!

— Кхе. — прокашлявся дід. — Побачиш... Щойно хлопця знайдемо. Одразу й побачиш. А зараз перекусіть, що там моя баба з Конопатою приготували, і не гаючи часу, всі на пошуки!

***
Спускаючись дуже крутим схилом, я все ж таки примудрився трохи підвернути щиколотку. І дочекавшись Гвалта, який так-сяк, але скотився до низу, поскакав на одній нозі в напрямку моєї нової домівки.