Пролог

— Кирпата! Годі по білках довбати! Вони від страху й так усі там розбіглися, щойно тебе з луком побачили! Чуєш тупіт? Ідуть родимі! Навісом, уперед обозу бий! Давай, поки бій не почався. Потім позицію поміняєш. Що, ніхто не чує як біжать? Та що ж ви глухі-то всі такі?! Ех, молодь! Лайло, до дозору нашого йди. Поки їх там у капусту не покришили. Але не забувай по готовності вперед пострілювати. Без мене не лізь. У парі підемо. Рослий, досить за возом ховатися, немає там більше стрільців. Бери свою зграю артельну, та віз хазяйський розберіть. У резерві поки що, за другим возом відсиджуватися будете. Мого сигналу чекати. А далі, як домовлялися. Пісню всі вивчили? Молодці. А ти чого повернувся? Я ж тобі скільки разів казав, за господарем стежити! І до їжака б уже напевно дійшло. А тобі обухом, чи що, накази вбивати треба!

— Нема, господаря...

— Голобля! Що ти таке верзеш?! Як немає! Убили, чи що?

— У возі його немає. І Гвалт зник...

— Біжать! Попереду біжать! Багато! — закричав Віллі.

— Ти впевнений? Віз обшукав?

— Так, усе я обшукав. І віз. І під возом. Під усіма возами дивився. Навіть кущі поруч, облазив усі... Ні Гвалта, ні сера Кота так і не знайшов...

— Йолоп! — вигукнув в серцях дід Дак. Але потім, тут же заспокоївшись. — Гаразд. Бери збрую і в бій вступай. Кевіну з Віллі допоможеш. Але з дурною головою не лізь! Наше основне завдання, — усім вижити. Це зрозуміло? От і добре. Спочатку із покидьками цими розберемося. А потім і за господарем. Зрозумів? Добре, раз зрозумів. А сер Кіт, — він не пропаде! Не переживай! Не така він людина, що б узяти, та й пропасти...

***

Близько пів сотні добре екіпірованих, бувалих воїнів, намагалися взяти живими надто нервових, дивних купців. А навіщо вбивати? Он їх, усього-то двоє. А нас, як не як, — п’ять десятків! І один із них, точно, хоч і не високородний, але дуже багатий купець. Лати такі, щонайменше, двісті золотих коштують. А то й пів тисячі! Якщо покупця зацікавленого знайти і не сильно пом’яти їх при конфіскації. Тому лати, — берегти треба! Та й за їхнього господаря, викуп отримати можна чималий. А поки що, нехай побавиться. Он як завзято мечем розмахує, — ніби лицар! Але лицар у таких дорогих обладунках, і на побігеньках у купця? Не смішіть мої шоси!

Але тут, разом із влучно літаючими стрілами, розклад трохи змінився...

Розмахуючи бойовими сокирами наче вітряк з величезними крилами, у натовп лісових розбійників увірвався високий чолов’яга, і з криком:

— Де Господаря діли, виродки! — миттєво відправив двох зазівавшихся розбійничків до предків. Бувалі воїни тут же стали півколом і наїжачившись списами на цю машину для вбивств, не давали наблизиться розлюченому, величезному ведмедю.

У Вікінгів таке буває. Шаленіють, нарубають на капусту двадцять чоловік за раз, а потім вирубуються і сплять як немовлята. Тож почекаємо, чого метушитися. Але ось ще один сміливець, який спробував щось заперечити розлюченому звірові, або, правильніше, непрохідний дурень, поліз на варяга, і одразу ж із розрубаною найпотужнішим ударом сокири щелепою, відлетів на розбійників, які ще більше зімкнули ряди. Тикати в нього зараз списами, — абсолютно марне заняття. У такому стані ще більше оскаженіє, і тоді ніякий ліс із цих самих списів, вже точно не допоможе. Розметає всіх! Он, навіть його величезний товариш, відійшов від гріха подалі. Тож, чекаємо...

А тим часом, двійка з латником і кучерявим велетнем, що приєднався до нього, починають непогано огризатися в парі. Видно, що не одну бійку пройшли разом. Тому й підступиться до них тяжко. Хіба що всім гуртом накинуться. Але гуртом, не вийде. Вікінг на себе більшу половину загону відволік. Та ще й зверху стріли періодично прилітають. І дуже точно так, прилітають. Четверо, — безумовно вже не бійці.

Щось легкий рейд, проти купців, що ожиріли від грошей, починає сильно напружувати начальство. Але все одно, — латник окупить усі веселощі!

«А це, що ще таке!» — ватажок розбійників, який сидів верхи на коні, що пританцьовував, підвівся на стременах. Перед виїздом із лісу, на добре освітленому повним місяцем узліссі, де зараз і відбувалася битва, дві дещо згорблені постаті вклинилися в стрій його невеликої армії колишніх вояків і немов косою, проріджували його досить досвідчених людей.

— Не може цього бути! — вигукнув він. — Та це ж, просто парочка старих!

Якийсь дід із мечем і бабуся з двома довгими кинджалами, легко відправляли на той світ його хлопців, прориваючись на допомогу, до такого заповітного, латника. Та й лучники їх, як на зло, дуже точно луплять. Он, ще двоє зі стрілами в тілі відповзають у ліс.

«Ну все! Досить в ігри грати! Перегрупуємося і придавимо це дивне збіговисько, як тарганів! Може в обозі, що цікавіше за латника є» — ватажок узяв ріг і протрубив відступ.

Близько дюжини його людей так і не піднялися з прохолодної землі, не відійшли, вишикувавшись перед ним у лінію. Та й лучники з лісу, вже давно мали повернутися...

«А це, що ще відбувається?!» — ще більше здивувався вершник.

Вікінга, який нарешті вирубився від диких танців, його ж товариші, остаточно знесиленого, під прикриттям невгамовних старих, відтягли до возів. Але замість нього, незрозуміло звідки, з’явилося ще близько трьох десятків бородатих мужиків зі щитами і сокирами, та почали співати бойову пісню вікінгів. Одночасно стукаючи сокирами по щитах.

«Три десятки лютих, бойових варягів на майже стільки ж його пошарпаного війська? Та навіщо воно йому треба! Якщо вони хоч на третину так само гарні, як і їхній ненормальний товариш зі швидкими сокирами, їм тут точно всім кінець», — і він, махнувши на все рукою, вже хотів сурмити глобальну втечу. Аж раптом, попереду цього дивного війська вийшов той самий латник і, піднявши забрало, щосили закричав:

— Гей засранець! Так, ти! На напівдохлій кобилі! — ткнув залізною рукавичкою, такий бажаний, але недосяжний трофей, у його бік. — Чого ховаєшся за спинами своїх недобитих доходяг! Виходь на чесний бій! Чи злякався?

Військо злагоджено розступилося, пропускаючи свого командира.

— А навіщо мені це? — запитав, виїхавши вперед ватажок?

— У сенсі, навіщо? — не зрозумів латник. — Ти ж мене вбити сюди приїхав? І хлопця викрав. Так ось він, я!

Чоловік на коні, зовсім, якось розгубився.

— Послухай, як тебе? — звернувся він до крикуна.

— Кевін!

— Кевіне, навіщо мені тебе вбивати? Якщо можна буде за викуп, дорожче продати?! Та й лати твої, теж пристойно коштують! Ми ж не звірі якісь, на відміну від цих твоїх, діда з бабою. Де ти їх відкопав-то таких, кровожерливих!

— Так ти, лати хочеш? Давай! Візьми! Я їх зніму навіть, і ми битимемося! Якщо я виграю, — ти нам хлопця повернеш, якщо ти, — забереш лати. Ну так, як?

— Та ніяк! — вигукнув ватажок, сплюнувши мошкару, що залетіла в рота.

— Чому, це? — не зрозумів купець.

— Не хочу, тобі дурневі, голову знести. Я знесу, а ви нас усіх потім, у капусту порубаєте. Навіщо мені це? Он, які у вікінгів пики злі з-за щитів визирають. Того гляди, і з’їдять живцем!

— Ніхто не накинеться! Навіть із місця не зрушить! Слово даю!

— Слово... Усі чули?! Купчишка, той що в лати мої чомусь досі одягнений, слово дав! Ну, раз слово, тоді давай битися. Раз ти так, на той світ поспішаєш...