На кілька грам совісті більше

Чи знав я Герасима Филимоновича Грака? Звісно знав! Як не як в одному Інституті працювали, хоч і у різних відділах. А тепер, через рік після тих пам’ятних подій, в Академії наук зібралася комісія, яка має вирішити долю нашого Інституту. Тож і я вирішив не мовчати й, нарешті, розповісти, що насправді тоді сталося. Адже більшість тих подій бачив я на власні очі, а частину хоч і знаю з чужих слів, але від певних людей. Звідки саме, питаєте? Ну, так Київ – то ж, насправді, «велике село». Якщо ти не знаєш потрібну людину, то кум друга твого однокурсника знає точно. Так що інформація достовірна, а не з агентства «ОБС» (Одна-Баба-Сказала). Але те, що я буду розповідати з чужих слів, не відіграє основної ролі. Принаймні спробуйте зрозуміти, будь-ласка: так, наш Інститут налажав, і налажав феєрично, та проблема ж не тільки в нас, вона є куди ширшою за наш багатостраждальний заклад…

Отож, із чого б це почати?.. Почну з розвінчування двох основних міфів. По-перше, Інститут до психіки, психотроніки, фармацевтики і взагалі до медицини не має жодного відношення, як зараз люблять про це попліткувати. І зброї жодної нам не доручали розробляти. Взагалі. Ніколи. Повна назва нашого інституту – Інститут проблем термічних процесів. Як бачите з назви – нічого страшного та секретного. Так, пальниками займаємося, промисловими печами, котлами, по можливості. Один раз Інститут займався графітовими прокладками для ядерних реакторів – оце найсерйозніша робота, яку можу згадати. А так ніби нічого такого.

По-друге, Герасим Филимонович Грак точно не мав жодних злих намірів. Тут вже повірте мені. Так, його жорстко киданули, як і багатьох співробітників Інституту, із захопленою землею під гаражі. І суд тягнувся, на моїй тільки пам’яті, вже років із п’ять. Та це жодним чином не озлобило його. Я взагалі не можу уявити, щоб він на когось злився чи, навіть, підвищував голос.

Розумієте, він був ідеалістом. Бувало битий час йому пояснюєш: «Ну, Герасиме Филимоновичу, зрозумійте… Ну, не потрібен в установці зараз тепловий утилізатор, та ще з «нержавки»… Замовнику треба установку попростіше й подешевше. Він її і включить-то всього два рази – обидва для інвесторів і тільки вхолосту. Ми усвідомлюємо, що запускати таку установку без утилізатора – цілковите марнотратство, вона тупо грітиме атмосферу. Але якщо нав’язувати йому ще й утилізатор – відмовиться, і гроші ніхто не отримає. Знову на «чотириденку» обома відділами підемо…» А він все рівно не розумів – звик працювати на совість, от ця ж совість усім боком і вилізла.

І так, своє відкриття він зробив абсолютно випадково. Працював тоді над новими фільтрами для води, хотів створити матеріал із нанотрубок вуглецю, які б за рахунок різної щільності могли б стати багатошаровою селективною мембраною. Але як досягти подібної структури? Із моєю допомогою та кількох штатних слюсарів-Кулібіних зібрав тоді Герасим Филимонович експериментальну установку, яка мала тоді пальник, камеру із  псевдозрідженим шаром… Ет, не можу детально розповідати, бо сам до пуття не знаю всіх нюансів, та й давав підписку про нерозголошення. Та установка працювала, і працювала на славу! І так вже судилося, щоб Великим Богам Емпірики захотілося помістити в установку в якості побічного продукту невідомий помаранчевий порошок.

І це ще добре, що експеримент проводив Герасим Филимонович – людина відповідальна. Інший співробітник викинув би той порошок на смітник, тай по-всьому. І тоді б ця катавасія завертілася куди раніше. Бо, так вже склалося, що в Інституті після минулорічних подій… Хоча про це вам знати не треба, адже й ніхто тоді не постраждав, окрім фінансового благополуччя працівників та гордості керівництва… Отож, до раптових і не санкціонованих відкриттів начальство ставилося, м’яко кажучи, з пересторогою.

Зібрав Герасим Филимонович той порошок обережненько у пластиковий пакетик, зважив його, у звіті зафіксував... А що далі робити з ним – ніхто й не знає. До керівництва Інституту сунутися, щоб дали гроші на хіманаліз складу – можна і по шиї отримати. А свій масспектрометер у нас був тільки на картинці нового календаря «Scientific Journal», що у кабінеті начвідділу висів. Деякі співробітники відділу на те чудо дивилися і язиками цокали, ніби там гола модель Playboy була.

Отож порошком тим ніхто всерйоз не цікавився і лежав би він так ще довго, але в життя знов утрутився Його Величність Випадок. Була на території Інституту своя кото-банда, хвостів так із 10-12. Усі чорні, голодні, а тому наглі й активні. Ми, звісно, час від часу підгодовували їх, але де ж таку ораву настарчишся. Тому цупили вони все, що хоч трохи пахло їжею. Одного разу на нашому поверсі співробітник забув двері в коридор причинити, так двоє котів-ніндзя відразу пробралися й лапами змогли відчинити двері холодильника. А так, щоб сир у товстій поліетиленовій упаковці розгризти, то для них як дві лапи об асфальт…

Так до чого це я веду – пакетик, у який Герасим Филимонович порошок той склав, був з-під бутерброда і пах ковбасою. А лежав він в експериментальному залі, куди кото-банда часто проникала, щоб грітися. Тож пакет був нещадно розідраний, а порошок розсипаний. Коти після цього стали як маленькі чорні янголятка – більше нічого не цупили, поводилися тихенько, тільки противно м’явчали, коли дуже хотіли їсточки…

А незабаром і кадровий потенціал Інституту зазнав перших втрат – не стало двох слюсарів, які прибирали той порошок в експериментальному залі. Ну, як «не стало». Один тоді  пішов у важкий запій, інший – навпаки кинув пити й написав заяву на звільнення, де у якості причини вказав, «що має кинути гріховне життя, щоб жити, як св. Франциск з Ассизі або св. Домінік».