I. На кілька днів

Я хотів від неї не так уже й багато.

Принаймні тоді мені так здавалося.

Не обіцянку на все життя. Не красиву історію, яку можна було б розповідати іншим. Не навіть остаточний вибір.

Я хотів кілька днів.

Усього кілька.

Хотів, щоб вона приїхала до мене.

Не на кілька годин, не для зустрічі в машині, не між справами й чужими життями. Хотів, щоб вона просто була поруч.

Щоб одного ранку я прокинувся і знав: вона в сусідній кімнаті.

Щоб ми разом випили каву. Щоб вона ходила квартирою босоніж. Щоб я після роботи повернувся додому і почув її голос.

Щоб ми кудись пішли.

Щоб заблукали.

Щоб посварилися через якусь дрібницю.

Щоб помирилися.

Я хотів звичайного життя.

Мабуть, саме тому воно здавалося мені таким важливим.

Бо майже все, що було між нами, відбувалося поза звичайним життям.

Ми зустрічалися в машині.

Говорили ночами.

Чекали повідомлень.

Боялися, що хтось дізнається.

Блокували одне одного, розблоковували, знову говорили, знову мовчали.

У нашій історії було багато почуттів і майже не було місця, де ці почуття могли б просто пожити.

Я поїхав далеко.

Знайшов роботу.

Почав облаштовуватися в чужій країні.

Будував життя, у якому поступово з’являлися нові речі, нові маршрути, нові люди.

Частково заради себе.

А частково — заради можливості, що колись вона приїде.

Я хотів перевірити не любов.

Любов ми вже перевіряли роками.

Я хотів перевірити життя.

Чи можемо ми бути разом, коли між нами немає автомобільного скла, кількох годин до повернення додому, страху перед чужими очима й необхідності щоразу розлучатися.

Мені здавалося, що кілька днів дадуть нам більше відповідей, ніж тисячі повідомлень.

Але вона так і не приїхала.

І найважче було навіть не це.

Найважчим було те, що я ніколи не дізнаюся, що сталося б, якби вона приїхала.

Можливо, ми були б щасливі.

Можливо, не змогли б прожити разом і тижня.

Можливо, через три дні зрозуміли б, що помилялися.

А можливо, саме тоді почалося б наше справжнє життя.

Я цього не знаю.

І, мабуть, ніколи не дізнаюся.