Друга зустріч

   Це був чудовий осінній ранок. В повітрі вирував аромат прілого листя. На сірому фоні тротуару легкий вітерець грався з сухим листям, яке опадало з дерев, що немов смолоскипи палали вогняними барвами осені. За всім цим  погоднім бурхливим виром спостерігала молода дівчина, яка розташувалася на стільчику за столиком вуличного кафе. На ній була біла приталена куртка з великими чорними ґудзиками. Біль та смуток мерехтіли в очах чарівної красуні. Мертвенна блідість, що оселилася на молодому обличчі, зазнала поразки у спробі затьмарити її красу.

- Ви дозволите? – наче з потойбічча пролунав хриплий чоловічий голос.

- Перепрошую… А що саме? – перепитала дівчина молодого чоловіка, що з’явився нізвідки, з двома чашками гарячого напою у руках.

- Як це що? Запросити вас на каву звісно ж, - відповів чоловік на запитання присівши на сусідній стілець поряд з дівчиною та поставивши обидві чашки на стіл.

- Це дивно, - промовила протяжно дівчина, - мене зазвичай ніхто не бачить, точніше не помічає, наче мене не існує.

- Побачивши чарівну пані важко буде її проігнорувати. А ви вельми чарівні, - завів далі розмову дивний чоловік. Він був одягнений у чорний діловий костюм і чорне пальто. Навіть його краватка була чорною. Лише сорочка сіріла на загальному фоні.

- Пані? Вельми? – здивовано промовила дівчина слова які були незвичними для її слуху.

   Чоловік лише посміхнувся у відповідь. Глибокий шрам на щоці не псував привабливості його обличчя, а блакитні очі кольору неба притягували погляд так само як і прикрашене сивиною чорне волосся.

- Не марнуй часу, Ксеніє. Відчуй аромат свіжозвареної кави і повертайся до свого життя, - зненацька промовив чоловік у чорному та підсунув до дівчини чашку з гірким ароматним напоєм. – Я знаю, що ти обожнюєш каву…

- Що…? Ви знаєте як мене звати? – перелякано відреагувала на його слова красуня.

- Моя чарівна панно, давай перейдемо на «ти». Все ж таки не чужі люди… майже рідні. При нашій першій зустрічі тобі було вісім років. Ти полізла у сусідський садок за вишнями. Не знаю навіщо. У вас і своїх вишень було вдосталь. Напевне спрацював принцип «у сусіда завжди смачніше». В результаті струс мозку, перелом руки у двох місцях та забій м’яких тканин. А зараз що? – продовжував повчати чоловік дістаючи зі свого потертого чорного портфеля сіру папку. – Ти коли навчишся дивитися куди ти ступаєш? Навіщо пертися на дорогу де немає пішохідного переходу? Невже так свою роботу сильно любиш, що готова за неї померти?

Дівчина почала перелякано озиратися в усі сторони, а чоловік тим часом спокійно переглядав якісь документи у сірій папці.

- Ну от, будь ласка, знову переломи і струс мозку. На додачу черепно-мозкова травма. Вже сорок сім хвилин як знаходишся в операційній.

- Ти … смерть? – з тремтінням у голосі запитала Ксенія.

- Можна сказати і так. Я ангел смерті. Один з багатьох. Особисто відповідаю за тебе. Ти одна з моїх підопічних. Я слідкую щоб усе йшло згідно плану твого життя.

- Я тебе не пам’ятаю, - почала запевняти його дівчина.

- Не дивно, - сказав ангел смерті. – Ти і цю розмову забудеш. Зараз тобі тридцять сім. Ми зустрінемось з тобою наступного разу коли тобі буде п’ятдесят сім. Тоді мені доведеться забрати тебе з собою.

- Ніколи б не могла подумати, що моя душа коли-небудь завітає на каву зі смертю, - сумно зітхнула красуня.

- Повертайся до життя, Ксеніє. Чим довше тіло перебуває без душі тим важче і довше протікає реабілітація. До зустрічі, моя чарівна пані, -  промовила посміхаючись смерть і торкнулася руки дівчини своєю.

   Дівчина розчинилася у повітрі. Вона повернулася до світу живих, а чоловік у чорному вбранні продовжував сидіти за столиком у кафе. Він неквапливо підніс до своїх губ чашку кави та зробив один ковток. Як завжди, не відчувши ні смаку ні аромату ні теплоти напою, ангел смерті поставив чашку на стіл і поклавши сіру папку з документами назад у свій пошарпаний від часу чорний портфель залишив кафе. Саме в таких папках знаходилась вся інформація на кожного його підопічного. У нього їх багато. Необхідно пильнувати кожного.

   Він не розумів чому хотів пригостити цю дівчину кавою. Може просто хотів відчути себе на якусь мить хоч трошки живим, бо сам давно вже не живе а просто існує. Існує між світом живих та світом мертвих виконуючи роботу провідника. Це стало його розплатою після смерті за все те що він накоїв при житті. Він не пам’ятає свого життя, ким він був, свою сім’ю, коли і де народився, де жив та працював. Єдине, що він добре пам’ятає це те, за що тепер служить ангелом смерті між двох світів і власне свою смерть, яка на його думку виглядала досить банально. Просто не зміг визначитися разом з товаришем хто з них першим буде ґвалтувати дівчину яку вони вподобали вдвох у одному селі. В результаті він задушив товариша, а дівчина, скориставшись моментом, проломила йому голову чимось важким і втекла. Він чудово пам’ятає це село, яке вони грабували. Вони вбивали людей не шкодуючи навіть дітей. Вони відбирали зерно у людей прирікаючи їх на голодну смерть. Він пам’ятає всі болі та крики, вбивства та катування заподіяні ним. Він пам’ятає кожну скалічену та зґвалтовану ним дівчину. Він пам’ятає свою військову форму і шеврон з двома блискавками на ньому. Він пам’ятає… Та він не пам’ятає свого імені і ніколи його не згадає. Він не заслужив його мати, як і не заслужив мати жодних емоцій, відчуттів та почуттів. Він такий не один. У кожної смерті своя історія. А поки… чоловік у чорному костюмі вирушив до іншого свого підопічного. Все так як має були. Ангел смерті за цим прослідкує.