Розділ 25. Флойд

 Покинути територію цього замку ми з Діною змогли лише за годину. Ця божевільна гідка справді змусила мене роздавати автографи, а потім фотографуватися. Діну ця доля також не минула і я не можу сказати, що вона була від цього взахваті.

- Тож, куди ми тепер? - запитав я, намагаючись покращити настрій дівчини.

- Я б з превеликою радістю повернулася додому. - коротко відповіла вона.

 Я в кілька кроків опинився перед нею і почав йти спиною вперед.

- Чого ти? Гарна пригода вийшла на мою думку.

 Білявка скептично підняла брову.

- Ну, гаразд, Дінь-Дінь, - тяжко зітхнув я. - Можливо не все так добре, але хіба це вперше?

- Флойд, - почала було Діна, але я її перервав, підіймаючи перед собою руку.

- Ні, дай я скажу. У нас відразу все вийшло ненормально. От згадай лише момент, коли ти хотіла перебратися через мене в літаку. - я почав сміятися, згадавши усі деталі. - А потім, як...

- Флойд, - знову спробувала дівчина, але я її не слухав.

- Ця ситуація з тим, що мене обікрали. І, нехай це було не так, але, здається, вийшло життєво.

- Флойд! - крикнула білявка, але було вже пізно.

 Я повернув голову вправо і побачив машину, яка з кожною секундою ставала до мене дедалі ближчою

 Виявляється, доріжка, якою ми йшли закінчилася і  почалася дорога. Я цього не помітив і вийшов на її територію. Невзмозі поворохнутися, я просто стою і дивляюся на машину, яка мчить на мене. Моє життя висить на волосинці, у вухах чується лише гудок авто, яке уже не відстані двадцяти метрів.

 Перед очима відразу постає картина шестимісячної давнини. Нічне місто, світло фар зустрічної машини і такий самий сигнал авто.

 В останню мить щось тягне мене вперед, а машина з голосним сигналом і на шаленній швидкості, проїжджає повз. Виявляється, Діна знайшла достатньо сили, щоб стягнути мене з проїжджої частини і зараз я опинився в її обіймах.

- Ти впорядку? - запитала дівчина і відійшла на кілька кроків, щоб зазирнути в моє обличчя.

 Я глибоко вдихнув і відігнав образ минулого.

- Так, все нормально.

- Що це щойно було? Чому ти не зійшов з дороги? - продовжувала допитуватися вона, але я зараз був не в настрої, щоб усе розповідати. Можливо, колись.

- Просто розгубився, забудь. - відповів я і закинув їй руку на плечі. - Тепер все гаразд. Ходімо, що в нас там далі за планом?

- Музей воскових фігур, музей тортур, а потім можна буде просто прогулятися.

- Сподіваюся, ми зараз йдемо в музей тортур?

 Діна усміхнулася і заперечно похитала головою, а я тяжко зітхнув:

- Загалом все як завжди. Гаразд, ходімо вже.

 Ми продовжили йти вузькими кам’яними вулицями Чеського Крумлова. Сонце продовжувало світити, тому сонцезахисні окуляри нам стали в пригоді. Ми йшли неспішно, спершу через міст, який мав назву Замковий, як потім сказала Діна, де з обох боків стояли фігури охоронців у старовинних обладунках, а потім звернули на вузьку бруковану вулицю, яку обрамляли низькі будиночки із віконницями, прикрашеними квітами.

 Дорога була вузькою, майже як лабіринт, і час від часу доводилося робити кроки вбік, щоб розминутися з місцевими жителями та туристами. Пахло випеченим хлібом і кавою з маленьких кав’ярень уздовж шляху. 

 Через кілька хвилин ми дійшли до невеликої будівлі з темного дерева, над дверима якої висіла кована вивіска з написом “Muzeum voskových figur”. Восковий ключ, що прикрашав її, хитався від легкого вітерцю, і під золотим сяйвом він здавався майже живим.

 Діна перша відкрила двері й увійшла всередину, а я поспішив за нею. Всередині було тихо, лише приглушене світло ламп висвітлювало кімнати. Повітря пахло воском і старовиною, а стіни прикрашали портрети та картини з містичними сюжетами.

 Неподалік за касою сиділа молода жінка, яка пробивала квитки, й ми попрямували до неї.

- Два, будь ласка, - сказала Діна чеською.

 Я тим часов стояв трішки віддалік досі не знявши з обличчя сонцезахисні окуляри. Не хотілося, щоб мене ще й тут впізнали. На сьогодні вистачить фанатів, автографів і фото. Потрібно трішки відпочити.

 Касирка посміхнулася дівчині, протягнула два квитки, а потім, поки білявка діставала з гаманця гроші, кинула на мене погляд. Я злегка усміхнувся і повернувся до неї спиною, роблячи вигляд, ніби оглядаю інтер'єр будівлі.

- Ходімо. - сказала дівчина і я попрямував за нею.

 Фігури стояли у вузьких кімнатах, кожна застигла в моменті життя: середньовічний купець, що рахував монети; шляхетний лицар у обладунках; юна дама з лірою; старий алхімік над колбою з яскравою рідиною. Воскові обличчя були настільки реалістичні, що я навіть нахилявся ближче, вдивляючись у дрібні деталі: зморшки, вираз очей, напруженість у позі.

 Раптом за нашими спинами почувся голос, що сказав англійською:
— Кожна фігура відтворена за історичними описами та документами. Тут ви можете побачити, як жили наші предки, що носили, що цінували і як святкували.