Розділ 23. Тім

 Почекавши поки Діна та Флойд покинуть подвір'я будинку, я також почав збиратися. Є ідеальний момент поговорити і прояснити все з Адель, яка також не поїхала на прогулянку. Цю інформацію я почув від Діни, яка, схоже не вміє, тихо розмовляти.

 Переодягнувшись і взявши телефон з гаманцем, я обережно відкрив двері і прослизнув до коридору, роззираючись і сподіваючись, що нікого не зустріну. Компанія мами Діни це ніби пекло, а щодо її чоловіка я ще не вирішив. Хоча, судячи з того, що в нього гарні стосунки з Флойдом, він точно не мій союзник в полюванні за серцем Діни.

- Ти кудись поспішаєш? – почув голос у себе за спиною, коли вже був в кількох метрах від вхідних дверей.

 Проклинаючи свою паскудну вдачу, я весело обернувся, намаючись здаватися безтурботним і веселим.

- Ні, от вирішив просто побродити по місту, Станіславе Михайловичу.

- Я гадав, ти поїдеш разом з Діною і Флойдом. - сказав чоловік, підходячи ближче.

- О, знаєте, я вирішив, що вони ж пара як-ні-як і їм потрібно трохи вільного простору. - сказав я те, що давалося мені з неймовірними зусиллями.

- Я сподіваюся, ти не думаєш, що я повірю в це? - сказав чоловік, піднявши одну брову в чи то запитальному, чи то скептичному жесті.

- Не розумію про що ви говорите.

- Тіме, я достатньо розумний, не прикидайся, що це не так. Гадаєш, я не бачу як ти дивишся на мою доньку? Ти маєш до неї почуття, але, - Станіслав Михайлович цокнув язиком, - ти мені зовсім не подобаєшся.

- На відмінну від Флойда, так? - не зміг стриматися я, але відразу ж прикусив язика, помітивши переможну посмішку на обличчі чоловіка. Він досятгнув того, чого хотів, а я піддався, не зміг себе контролювати. - Вибачте, я поспішаю.

 Я швидко повернувся і покинув дім. Всередині все досі кипіло. Чому вони всі ставляться до мене, як до непотреба? Чому я маю виконувати їхні забаганки і забувати про власні бажання та почуття?

 Діна мені сподобалася в нашу першу зустріч. Єдине, за що я вдячний своїй роботі - це за нашу зустріч з цією дівчиною.

 Вона добра, турботлива, витривала, смілива і наполеглива. Хто б ще зміг трудитися стільки років, розуміючи, що результату ніякого немає? Я не знаю таких людей.

 Крім Діни.

 І все було б нічого, але всюди втручається цей Флойд. Та ще й з'явилася Адель. Чого вона від мене хоче?

 Тоді, в нашу першу зустріч, до неї справді лізли якісь типи і мені просто стало її шкода. Тому, я прикинувся її хлопем і ті чоловіки швидко звалили. Але я не думав, що Діна потягне її гуляти з нами, а потім вони будуть вказувати мені, що я маю бути з нею, не ранити її почуття, не псувати їй життя.

 Ким вони всі себе вважають? Богами? Чи гадають, що я лялька і мною можна просто керувати?

 Тіме, тримайся подалі від Діни. Тіме, стався краще до Адель. Тіме, Тіме, Тіме, Тіме...

 Місця в моїй голові було занадто мало для всіх думок і я, не витримавши, врізав кулаком в стіну повз яку проходив. Кілька жінок, які проходили повз, скрикнули і поспішили віддалитися від мене. Правильно, бійтеся мене. 

 Дозволяючи крові стікати по моїй руці, я попрямував далі й за кілька хвилин помітив за декілька метрів від себе  ковану вивіску з золотистим ключем, що був нахилений під кутом, ніби саме ним хтось щойно відчинив замок. Ключ був не простий — голівка у формі серця, а на зубцях можна було розгледіти дрібні гравірування: силуети пивного келиха, кавової чашки й келиха для вина.

 Під вивіскою темними літерами старого шрифту було написано “U Zlatého Klíče”, а під ним — дрібніший рядок: “káva, pivo, něco silnějšího”.

 Хоч я і не знаю чеською, але гадаю, не потрібно бути генієм, щоб зрозуміти, що це бар.

 Коли вітер гойдав вивіску, золотий ключ ловив промінь сонця і блищав так, що навіть здалеку хотілося підійти ближче — наче він обіцяв, що за дверима є якийсь маленький секрет.

 Було дивним, що бар був відкритий посеред білого дня, я до такого не звик, але не довго думаючи я попрямував до будівлі.

 Двері були важкі, з латунною ручкою, яку треба було потягнути на себе, і вона видала тихий, але задоволений скрип. Усередині було напівтемно, хоча сонце за вікном уже розливалося по Празі.

 Довга дерев’яна стійка, темний дуб, за яким стояв бармен у жилеті кольору гіркої кави. На полицях за його спиною — пляшки в два ряди: від бурштину віскі до зеленкуватих абсентів, а між ними — банки з кавовими зернами. У повітрі змішувалися запахи свіжозмеленої арабіки і чогось, що нагадувало ром із корицею.

 У дальньому кутку за столиком сиділи двоє туристів із величезною картою, але крізь велику вітрину добре було видно вулицю, де повільно йшли перші екскурсійні групи.

 Я пройшов уперед, ковзнув пальцями по барній стійці й сказав англійською:

— Подвійне еспресо… і, знаєте, щось, щоб цей день запам’ятався.

 Бармен підняв брову і я вже подумав, що він просто не розуміє англійською, але потім він дістав вузький келих і налив у нього темний лікер.

— Чеський ранок, — пояснив чоловік також англійською. — П’ється після кави. Або замість.