Розділ 22. Діна

 Вузька вуличка повільно вела вгору, вимощена старими бруківками, які, здавалося, пам’ятали ще часи, коли сюди приходили купці з мішками зерна та барилами вина. По обидва боки тісно тулилися будинки з крихітними віконцями і покрівлями, що виглядали, ніби їх вирізали з ілюстрацій до дитячої казки.

— Це точно замок, а не фітнес-зал? — запитав Флойд, витираючи чоло.

— Якби це був фітнес-зал, тут би не було таких гарних краєвидів, — усміхнувся я, показуючи рукою на панораму міста, що відкривалася між будинками.

 Ми піднялися до арочного входу, де камінь стін був прохолодним на дотик, а в повітрі стояв змішаний запах вологи й старих дерев’яних дверей. За аркою — внутрішній двір з нерівними плитами і високими стінами, вкритими блідими фресками.

 Десь нагорі у вежі дзвонила година, і звук луною розходився по каменю. Туристи повільно розбрідалися по куточках двору, а десь неподалік хтось грав на вуличній скрипці, додаючи усьому цьому ще більше казковості.

— Ну що, готовий до оглядин? — запитала я, видихаючи з полегшенням від того, що ми нарешті подолали цей шлях.

— Якщо в кінці буде кава і торт, то готовий, — відповіла чоловік, і ми рушили до сходів, що вели у глиб замку.

 Ми підіймалися вузькою бруківкою, поки замкова вежа все більше здіймалася над дахами, як величезний охоронний маяк минулих століть. Перший двір зустрів нас прохолодною тінню і тихим плескотом — у рові сиділи двоє ведмедів, ліниво перекочуючись на сонці.

— Ведмеді… в замку… Це нормально? — я недовірливо глянула вниз.

— Залежно від того, з якого боку бійниці, —підморгнув Флойд.

 Ми пройшли під кам’яною аркою до наступного двору, звідки відкривався вид на місто. Тут повітря було наповнене ароматом кави з маленької замкової кав’ярні. Туристи розсипалися групками, фотографуючи старовинні стіни, а двоє музикантів у кутку виводили щось чеське на скрипці й акордеоні.

 І от, біля кас, нас зустріла усміхнена дівчина у вишневому жилеті.

— Ви на огляд інтер’єрів чи вежу? — запитала вона англійською.

— Куди ми? - прошепотів мені Флойд.

- Інтер'єру. - відповіла я дівчині, яка протягнула мені два квитки.

 Квитки придбані, група зібралася, гідка з ключами, що дзенькали, наче браслети, почала розповідь англійською, що все робило набагпто простішим.

— Ласкаво просимо до замку Чеський Крумлов. Те, що ви бачите зараз, починалося в тринадцятому столітті… але ми пройдемо крізь кілька епох. Слідуйте за мною, і не губіться, навіть якщо вам хтось подасть руку з картини. - весело сказала гідка, а ми з Флойдом перезирнулися.

 В мене складалося враження, ніби я потрапила в божевільню.

 Вона відчинила двері, і нас зустрів прохолодний подих кам’яних стін. Перший зал — високий, зі стелею у формі перевернутого корабля, покритою темними дерев’яними балками. На стінах — старі герби Рожмберків і зображення білої троянди.

— Рожмберки були власниками замку понад триста років, — пояснила гідка, йдучи повільно, щоб усі встигли роздивитися. — Кажуть, що їхня біла леді, Перхта, досі гуляє цими коридорами, то в білій, то в чорній рукавичці… Залежно від того, що вас чекає.

- Ще не вистачало тут привида побачити. - пробурмотів мій супутник і я усміхнулася.

- Ви щось говорили? - запитала гідка, але брюнет просто знизав плечима.

- Просто говорю, як тут цікаво. - безтурботно відповів він і я ледве стрималася, щоб не засміятися.

 Далі ми пройшли в Зал портретів. Уздовж стін, наче вартові, стояли полотна в позолочених рамах. Лики суворі й горді, з гострими вусами, мереживними комірами й важкими ланцюгами на грудях. У напівтемряві здавалося, що очі портретів стежать за кожним кроком.

— Цей пан дивиться так, ніби зараз вистрибне, — прошепотів Флойд.

— Не хвилюйся, він, напевно, просто оцінює твої окуляри, — відповіла я.

 Пізніше ми перейшли у Золотий зал, де стеля була розписана сценами з міфів, а все, що можна, сяяло золотом: лиштви, різьба на дверях, навіть ніжки стільців. Тут пахло старим деревом і воском від свічників.

 Потім - Кімната мисливських трофеїв. Висіли роги, голови оленів і кабанів, а посередині — величезний стіл із вирізьбленими сценами полювання.

— Я б тут не їв, — прошепотів Флойд, дивлячись на опудало вовка.

— Особливо якщо він почне кліпати, — додала я, а брюнет здригнувся і пішов далі.

 Коридор вивів  нас до вузьких сходів.

— Тепер підемо туди, куди без квитка не потрапиш, — сказала гідка, — до підвалів і винних льохів.

- Їх можна розпивати? - голосно запитав Флойд.

 Я неочікувала такого, тому спочатку розгубилася, а потім, коли всі звернули на нас увагу, почувалася нервово і ніяково.

 Гідка примружила очі, а потім підійшла на кілька кроків ближче, вглядаючись в обличчя мого спутника.

- Нью Йорк. - проговорила вона повільно, а Флойд, будучи задоволеним собою, ствердно кивнув.

- Власною персоною.