Розділ 21. Діна

 Вимкнувши телефон, я повернулася до Флойда.

- То, куди ми сьогодні? Чи спочатку заберемо Адель? - запитав він, тримаючи руки в кишеннях.

- Адель сказала, що погано почувається, тому сьогодні без неї.

- Можливо, їй все ж набрид Тім? - запитав брюнет, але отримавши мій осудливий погляд, зробив вигляд ніби закриває рот на замок і викидає ключик, а потім примирливо підняв руки перед собою. - Гаразд-гаразд, мовчу.

- Ми могли б піти в Празький град, як і планували вчора або є ще кілька гарних місць, але вони за межами Праги.

- Їдемо туди, що за межами. - вирішив Флойд і рушив вперед.

- Ти куди? - здивувалася я, залишаючись на місці. - Я навіть не сказала, що то за місце.

- Абсолютно байдуже, головне подалі звідси. Ти не ображайся, але твоя мама жахлива жінка. - зізнався чоловік пошепки і підморгнув мені, викликавши посмішку.

- А якщо я тебе везу в якусь божевільню? - не здавалася я.

- Ще краще. В таких місцях я ще не бував.

 Ці його слова значно покращили мені настрій і я розсміялася.

- Ти просто неможливий. - відповіла крізь сміх. - Гаразд, ходімо.

- Куди? - здивувався Флойд, зрозумівши, що я йду не до воріт, а звертаю з під'їзної доріжки на іншу.

- Ми не зможемо доїхати туди громадським транспортом, тому візьмемо машину.

 За хвилину ми вже були в гаражі, в який я не заходила три роки. Він трохи змінився, але цього майже не було видно. Тато не любить змін, тому якщо щось покращує, робить це не надто помітно. Зайшовши всередину, я майже відразу натнулася поглядом на білу накидку до якої й попрямувала.

- Що ти робиш? - запитав чоловік, залишаючись стояти в дверях і споглядаючи, як я стягую накидку з машини, викликаючи своїми діями невеличку хмару пилу.

- Ось, - промовила я, дивлячись на білесеньку Volvo XC40. - Цю машину мені подарував тато на сімнадцятиріччя. Я ніколи нею не користувалася, але знаю, що тато за нею доглядав.

- Чому ми вчора мали їхати автобусом, якщо в тебе тут стоїть така краля? - запитав він, схиливши голову набік і оглядаючи авто.

 Я просто знизала плечима.

- Якщо ми хочемо повернутися до вечора - краще вже вирушати. - сказала я і зайняла водійське крісло, а Флойд зайняв місце поруч через кілька секунд.

- Вперед, мій вірний коне, - урочисто сказав він, вказуючи рукою перед собою, на що я просто закотила очі. - Чекай, а ти взагалі керувала колись машиною?

- Ображаєш. - легковажно відповіла я і рушила з місця швидше ніж було потрібно, шокувавши цим свого супутника.

 Маючи таку подругу, як Ліна, я вмію абсолютно все. Колись подруга хотіла навчитися водити і мене також потягла на курси. В результаті їх закінчила тільки я, тому що вже за кілька тижнів Ліні стало нудно і вона вирішила це не продовжувати, а я в свою чергу вирішила, що мати таку навичку стало б в пригоді та й тоді я мала занадто багато вільного часу. 

 Ми виїхали з гаража, а потім звернули на головну дорогу, минаючи ряди старих вілл із черепичними дахами. Місто ще дрімало, лише зрідка хтось поспішав на роботу, і від цього поїздка здавалася ще більш затишною, наче ми забралися у свій власний бульбашковий світ.

 Коли Прага залишилася позаду, дорога потяглася стрічкою серед пагорбів і полів. Сонце підіймалося вище, золотило далекі луки й вкривало м’яким світлом верхівки сосен. Десь унизу, поміж дерев, сріблястою стрічкою проблискувала Влтава, нагадуючи, що наший шлях веде туди, де річка знову обійме місто.

 Ми майже не розмовляли. Час від часу Флойд кидав на мене короткі погляди — я слідкувала за дорогою.

 Коли ми з'їхали з траси, дорога стала вужчою, обрамленою старими кам’яними стінами та низькими будинками з черепичними дахами. Повітря тут було інше — насичене ароматом дров і легким запахом річкової вологи.

 Автомобіль підкотився до невеликої стоянки біля міських мурів. Я заглушила двигун, і тиша, що запанувала, була майже відчутною. Лише десь неподалік чувся плескіт води та тихі кроки кількох перехожих.

- Приїхали. - сказала я і першою покинула машину.

 Місто розкривалося перед нами як стара книга з ілюстраціями: вузькі вулички, вимощені бруківкою, різнокольорові фасади з візерунками, балкони з квітами, і вдалині — замкова вежа, що ніби стежила за кожним рухом.

 За кілька секунд Флойд також вийшов і став біля мене, оглядаючи місцевість.

- І де ми?

- Тобі ж було байдуже. 

- Але зараз мені цікаво, де ми і, що будемо тут робити?

- Ми в Крумлові. Тут є  замок і просто гарні місця, в яких було б непогано побувати.

- Наприклад?

- Тут є музей воскових фігур, а ще тортур. - відповіла я, точно знаючи, що це його зацікавить і я мала рацію.

- Окей, це справді варто того, щоб витратити на нього свій час. Спочатку підемо до тортур? - з надією і нетерпінням запитав він, а я задоволено посміхнулася і заперечно похитала головою.