Розділ 20. Діна

 Я прокинулася від того, що кімнату заливало сонце і мені було прохолодно. Розплющивши очі і відразу ж пошкудувавши про це, я протерла їх руками і оглянула кімнату.

 В кімнаті справді було прохолодно тому,  що двері на балкон були на половину відкритими, місце поруч на моєму ліжку було порожнім і взагалі виглядало так, ніби на ньому ніхто не спав. Як виявилося, на ньому справді ніхто не спав тому, що Флойда я знайшла сплячим на кріслі-гойдалці. В дуже незручній позі, тому я більш ніж впевнена, що після того, як він прокинеться, в нього все болітиме.

 Полежавши ще кілька хвилин, дивлячись в стелю, я тихо встала з ліжка і взяла плед, який лежав біля крісла-гойдалки. Накривши ним брюнета, я так само тихо покинула кімнату.

 Вийшовши в коридор, я пошкудувала, що не взяла якийсь плед з собою, тому що тут також було прохолодно. Вирішивши пройтися по місцю, де провела майже все своє життя, але яке не бачила вже три роки, я повернула на ліво і попрямувала вздовж коридору.

 Все здавалося таким знайомим, але водноча - іншим. Не новим — ні. Швидше — затихлим.  

 Коридор на другому поверсі простягався довгим, спокійним тунелем, застеленим старим килимом із вицвілими квітами. Коли я була малою, здавалося, цей візерунок щось приховує. Зараз — просто мовчить.

 Стіни пофарбовані у світло-сірий, із жовтуватим відтінком — як завжди. Тут-там ще висять старі  фотографії нашої сім’ї в темних рамах, і все так само: годинник на стіні з тонким, рівним цоканням, поличка з вазонами, що давно мали б пересохнути, але хтось про них дбав. І ще — запах. Тонкий, майже невловимий — пилу, книжок, старих речей, яких не рухали, поки мене не було.

 Ліворуч — двері до батьківської спальні, за ними — гостьова, а далі, в кінці коридору, - бібліотека. Двері засклені, знайомі круглі ручки, трохи вищі, ніж зручно, — я пам’ятаю, як колись не могла до них дотягнутись. За склом — розмиті обриси полиць, трохи світла з вікна, пил у променях. Місце, де завжди пахло папером і тишею.

 Під ногами все ще та ж стара дерев'яна підлога, але кожна дошка тепер скрипить трохи інакше — наче теж змінилася за ці три роки.

 Цей дім не зустрічає мене — він приймає мовчки, як когось, хто повернувся без пояснень.

 Я натисла на холодну круглу ручку — знайоме клацання замка, і двері м’яко відчинилися всередину. Усередині було півтемно, повітря здавалося нерухомим, як у кімнаті, що довго чекала.

 Бібліотека була такою ж, якою я її пам’ятала — і зовсім іншою. Високі дерев’яні шафи сягали стелі, книги стояли щільно, спина до спини, як солдати в шерензі. Пил на верхніх полицях вловлював промені світла, що пробивались крізь вузьке вікно під самою стелею. Столи під вікнами були акуратно прибрані, чорнильниця стояла на тому самому місці, що й колись. Хтось тут бував. Але не часто.

 Я пройшлася вздовж стелажів, проводячи пальцями по знайомих корінцях. «Ґете. Гессе. Кундера. Параджанов». Пил залишався на подушечках пальців. На деяких полицях з’явились нові книги — хтось їх ставив уже після того, як я пішла. Зупинившись біля старої шафи в куті, я побачила дитячі книги. Мої улюблені.

 Одна з них стояла криво. Я витягла її, обережно відкрила — і побачила всередині листок. Аркуш, складений удвоє, пожовклий від часу. Мій почерк. Записка, яку я колись написала собі — чи батькові? Вже не пам’ятала. Але пам’ять тремтіла десь поруч, готова ожити.

 Мить я просто стояла — з книгою в руках, серед цієї тиші, з тим дивним відчуттям, що дім не просто пам’ятає мене — а чекав.

- Ти завжди так рано прокидаєшся? - почувся голос ззаду, що налякало мене і я швидко закрила книжку, здійнявши невеличку хмарку пилу, і, заховавши книгу за спину, обернулася. 

 За секунду я могла спокійно видихнути. Це був просто Тім, який стояв, опершись на одвірок і протираючи сонні очі.

- Ні, а ти завжди так тихо ходиш? - запитала я, ставлячи книжку на місце і переглядаючи інші полиці.

- Як виходить. - знизав він плечами і також наблизився до полиць, проводячи пальцем по корінцям. - Твої батьки не будуть проти якщо я візьму щось почитати?

- Тут рідко хто буває крім мене, тому сумніваюся, що вони помітять якщо ти візьмеш кілька книг.

- Тоді я почитаю те, що ти мені порадиш. Гадаю, ти багато прочитала з усіх цих книжок.

- Так, ти маєш рацію. - посміхнулася я. - Що саме тебе цікавить? Жанр? Можливо, є улюблений автор?

 Тім знизав плечима.

- Автора немає, просто порадь якісь детективи.

 Я кивнула і пішла вздовж полиць, переглядаючи книги.

- Як Адель? - запитала я.

 Моє запитання змусило блондина завмерти на кілька секунд, а потім він ніби прийшов до тями і просто знизав плечима.

- Нормально. А твоя мама? Вчора я став свідком вашої з Флойдом сварки, звісно я не маю права втручатися, але мені здається, що цей тип забагато на себе бере і взагалі...

- Ти маєш рацію, ти не маєш права втручатися. Я ж не запитую, що відбувається у вас з Адель. – спокійно перервала я його.

- Так, але Адель - це лише... - почав знову Тім.

- Не лише, Тім, не лише. Прошу не засмучувати її. Врешті-решт ти мій друг. - відповіла я і стрімко обернушись, віддала блондину невеличкий стосик книжок, які підібрала. - Гадаю, тобі сподобається.