Розділ 17. Діна

Вітер легко колихав поверхню Влтави, коли ми ступили на дерев'яний трап невеликого прогулянкового кораблика. Він чекав нас біля підніжжя Карлова мосту, на березі Старого міста, між двома будівлями, що дивилися на воду вузькими вікнами, ніби сторожі часу.

 Корабель хитнувся під ногами, коли ми зійшли на палубу, і я інстинктивно вхопилася за поручень, а Флойд натомість схопив мене за лікоть, допомогаючи втримувати рівновагу.

 Дерев’яні лавки з м’якими подушками, старовинні ліхтарі, що висіли над головами, і запах річкової вологи змішаний із чимось солодким — усе це створювало відчуття, ніби ми занурилися в іншу епоху.

 Коли двигун тихо загуркотів, і корабель повільно рушив з місця, я озирнулася. Карлів міст залишався за спиною, мов темна артерія, що з'єднувала два світи — готичну загадковість Граду і барокову ніжність Старого міста. Кам’яні фігури на парапетах мосту мовчки дивилися нам услід, застиглі у вічності.

 Влтава була спокійною. Її темна, майже чорнильна вода відбивала вогні ліхтарів і пізнє небо — ще блакитне, але вже з натяком на фіолетовий. Уздовж берегів повз нас ковзали будівлі, що здавались живими — вони дихали історією, шепотіли про колишніх закоханих, поетів, алхіміків.

— Тут красиво, — тихо сказала Адель, ніби боялася порушити спокій цієї миті.

— Як в іншому світі, — відгукнувся Тім, стоячи поруч і спостерігаючи за тим, як над річкою розгортається сутінок.

 Ми пропливли під арками Карлова мосту — темні склепіння висять над головою, і звук води здається глибшим тут, у тіні каменю. Під мостом ледь чутно лунав звук скрипки — хтось грав на набережній, і мелодія дивно злилася з плескотом води.

 Корабель ішов повільно, ніби даючи нам змогу вдихнути кожен момент. Ми пропливали повз Малу Страну  і башти Собору святого Миколая з’являлися вдалині, як золоті корони. Під кінець маршруту річка розширилася  і ми побачили силует Празького граду, що гордо височів на пагорбі, обрамлений останніми променями сонця.

- Тоді, ми вже завтра туди сходимо. - сказала я, дивлячись на силует величної будівлі.

 Я заплющила очі лише на мить — щоб краще запам’ятати все це. Тишу, світло, прохолоду вітру і тепло поруч стоячої руки.

 Корабель повільно сповільнив хід, і ми зрозуміли — подорож добігає кінця. Попереду, крізь легкий серпанок над водою, виднівся невеликий причал біля Кампа-парку. Над деревами виринали черепичні дахи будинків Малої Страни, а далі, вище на пагорбі, в тиші вечора височів Празький град, освітлений золотистим світлом ліхтарів.

— Тут зупинка? — запитала я.

— Мабуть, кращого місця і не знайдеш, — усміхнулася Адель, дивлячись на берег.

 Корабель торкнувся причалу з м’яким поштовхом. Ми зійшли з палуби, й одразу опинилися серед тихих, вимощених бруківкою вуличок. Пахло каштанами і свіжоспеченим хлібом — десь поруч працювала пекарня.

-  Куди ми тепер? - запитав Флойд, роззираючись навсібіч.

- Не знаю, додому повертатися ще рано. Можна просто тут посидіти.

- Я не проти. - відразу відповів блондин, влаштовуючись під найближчим деревом і закидаючи голову до неба.

- Тут павуків немає? - запитала Адель, обережно оглядаючи землю навколо чоловіка.

- Мене ніхто не з'їв, тому немає. - безтурботно махнув він рукою.

- Я не хочу сидіти. - запротестував Флойд.

 Ну звісно, хто б міг сумніватися, що наша зірка буде згодна на те, що влаштовує всіх?

- Тоді можна  просто  поблукати вуличками. Здається, тут неподалік має бути канал Чертовка.

- Чертовка? - не зрозумів Флойд.

- Це водний канал, який розділяє острів Кампа та район Мала Страна, його води течуть прямо між будинків, фасади якихмайже впритул підступають до води. Це не можливо описати, таке просто потрібно побачити. - пояснила я.

- Гара-а-азд, - протягнув Тім, підводячись з-під дерева, - ходімо вже дивитися на цей ваш канал.

 Ми пішли по вуличці, а коли звернули з однієї гамірної вулички — і усе змінилося. Попереду відкрився вузький, тихий канал, прихований між старовинними будинками. Вода текла повільно, майже нерухомо, глибока й темна, з ледь помітними колами на поверхні. Здавалося, що вона зберігає кожен шепіт, кожну думку, кинута в неї.

 З одного боку — високі фасади, вікна яких дивляться просто у воду. Балкони нависають над каналом, ніби бояться, що впадуть. З іншого — дерев’яне колесо старого млина повільно обертається, скрипить, ніби розповідає щось забуте. В його русі є щось заспокійливе, без поспіху, як у самого міста.

 Над водою перекинутий низький місток — вузький, вимощений старою бруківкою. Я зупинилась на ньому, сперлася на перила, а інші підійшли пізніше. Канал тягнеться далі, між кам’яними стінами, ховається в глибокій тіні. Навколо — тиша. Лише іноді хлюпає вода, проходить хтось, і чутно, як скрипить старе взуття по каменю.

 Повітря пахне вологим каменем, трохи мохом, трохи річкою. Але не сиро — затишно. Це місце виглядає, наче вирване зі сну. Невеличке, тихе, відокремлене від усього світу. Можна просто стояти тут — і нікуди не поспішати.

 Адель, Флойд і Тім захоплено крутили головами, споглядаючи навколишню красу.

 Роззирнувшись, я помітила лавку, на яку й сіла, спостерігаючи за водою. За кілька хвилин біля мене сів Флойд, а потім й наша парочка. Повз нас пропливло кілька качок і мені на думку спала одна ідея.

- Давайте погодуємо качок? - запитала в інших.

- А в нас хіба є їжа? - озвався Тім, трішки нахиляючись в перед, щоб краще мене бачити.

- Тут неподалік є різноманітні пекарні й кав'ярні. Можна купити там хліб чи якісь булочки.

- Я можу сходити. - викликалася Адель, підводячись.

- Добре, - я полізла в сумочку в пошуках гаманця. - я дам тобі грошей.

- Та, що ти! Не потрібно, в мене є.

- Чорт, через них, - я кивнула на чоловіків, - зовсім забула, що ти також мешкаєш в Чехії.

 Адель посто посміхнулася і повернулася, щоб вже йти, як блондин викрикнув їй вслід: