Розділ 16. Діна

 Через деякий час - я не могла сказати скільки точно пройшло часу - ми з Флойдом відірвалися одне від одного. Навколо нас повисла тиша і коли я роззирнулася то побачила, що Тім з Адель також злилися в поцілунку. Взагалі, мені було якось незвично через те, що вони при першій же зустрічі поцілувалися,потім пішли гуляти, а тепер від них летять такі іскри. Хоча чому я маю дивуватися якщо сама вже стільки разів цілувалася з Флойдом хоча між нами немає ніяких справжніх відносин чи хоча б романтичних почуттів.

 Від роздумів мене відівав звук оплесків. Струснувши головою, щоб відігнати обриси своїх спогадів, я побачила, що Тім з Адель вже не цілуються, а люди, які зібралися навколо нас плескають.

- Нью-Йорк! Можна фото? - почула я один з криків, яких ставало все більше і більше.

- От чорт! - прошипів брюнет, стоячи поруч.

- Що таке?

- Мене впізнали, потрібно вшиватися. - промовив він крізь зуби, посміхаючись і махаючи народу рукою.

- Хіба ти цим не розчаруєш фанів?

- Ти, що, здуріла? - він перевів шокований погляд на мене. - Якщо я зараз увійду з ними в контакт - вони мене живцем з'їдять. А ти цього не хочеш, правда?

 Він почав знову використовувати щенячий погляд, мило посміхаючись.

- І що ж потрібно від мене знову? - тяжко зітхнула я.

- Допоможи мені звалити звідси.

- Добре, - тяжко зітхнула я і ступила крок вперед, збираючись прямувати до Тіма, але Флойд схопив мене за лікоть, зупиняючи.

- Ти куди?

- Сказати Тіму про наш план. Ми ж не можемо його просто кинути.

- Ми не зможемо лишитися непоміченними вчотирьох, не можна їх брати з собою.

- Гаразд, я просто повідомлю його.

 Брюнет ще деякий час повагався, але відпустив мій лікоть, даючи змогу підійти до друга, який стояв за кілька метрів від мене, дивлячись в наш бік.

- Що сталося? - тихо запитав він, коли я підійшла, а Адель підступился ближче.

- Тут фанати Флойда, він не може зараз стати тут і автографи роздавати, деякі з цих людей неадекватні, ризикувати не можна.

 Він повільно кивнув, пильно дивлячись в землю.

- І, що ви будете робити?

- Ми з ним зараз спробуємо злитися з натовпом, вас взяти не можемо, разом буде складніше залишатися неоміченними. Гадаю, ми зможемо через деякий час зустрітися на Карловому мосту, ти знаєш де це? - запитую, перевівши погляд на шатенку.

 Вона невпевненно знизала плечима.

- Скористайтеся картами якщо що, але він тут неподалік. До зустрічі.

 Я швидко віддалилася від них, беручи Флойда за руку і ведучи назад до спуску зі сходів.

- Знову спускатися? - протягнув він.

- Якщо ти хочеш до своїх божевільних фанів - то будь ласка,  я тебе не тримаю.

- Ну гаразд-гаразд, ходімо вже. 

 Чоловік міцніше стиснув мою руку і вийшов трішки вперед.

 За кілька хвилин ми спустилися до підніжжя сходів, а потім трохи пройшли  по Малій Страні, блукаючи по брукованним вулочкам та кав'ярням аж поки не вийшли на Малостранську площу, на якій звідусіль було чути глухі кроки по бруківці, шепіт туристів іноземними мовами, дзвони костелу, а також музика - тут повсюди було повно музикантів, які, здавалося, не знали не тиші не спокою - постійно грали одну композицію за іншою, розважаючи перехожих і людей, які прийшли сюди заради того, щоб їх послухати.

 Тут повсюди були кав'ярні, книгарні, на вітринах яких було виставленно різноманітні твори, антикварні магазини, ліхтарі, що увечері світили м'яким світлом, лавки, де можна просто сісти і спостерігати за містом. Я б з радістю посиділа, але, нажаль, на це в нас не було часу - доводилося йти все далі й далі, боячись того, що за нами може хтось стежити.

 Навколо нас були розсташовані високі триповерхові будинки з ліпниною, черепичними дахами, кам'яними порталами та дерев'яними віконницями, що тісно прилягали один до одного, створюючи цілісний ансамбль. Невдовзі ми дійшли до масивної споруди, що мала зелений купол і дзвіницю, яка підіймається високо в небо - це був костел святого Миколая. Він величний, але не холодний - навпаки, м'яко вписується в простір, ніби завжди тут був. Я була в ньому кілька разів, усередині - мармур, фрески, позолота і запах ладану, але Флойд сьогодні точно не зможе цього побачити.

Кинувши швидкий погляд на нього, я побачила, що йому і екстер'єра вистачило, щоб захопитися спорудою.

 Через кілька хвилин ми вийшли на Мостову вулицю, яка була не надто довгою, також дуже гарною, мала в собі безліч споруд, а найголовніше - була прямою дорогою до Карлового мосту.

- Нам ще довго? - порушив таку прекрасну тишу мій супутник.

- Ми майже дійшли, це остання вулиця. До речі, - згадала я, - про неї ще кажуть, що вона немов шия між тілом площі та головою - мостом.

 Це була правда. Площа - це спогад про велич, а мостова - про перехід. Все було дуже символічно і буквально.

 Дорога була викладена старою бруківкою, вузька, вигнута, з невеликим нахилом донизу. Посередині - дорога для трамваїв і машин, по боках вузькі тротуари.

- Ви тут, що, всі самогубці? - знову заговорив брюнет.

- Що? - не зрозуміла я, відволікшись від своїх думок.

- Чому ці люди йдуть по проїжджій частині? - пояснив він, шоковано дивлячись на прохожих.

- Це не дивно, ту часто так роблять. - знизала я плечима, нічому не здивувавшись, але, схоже, змусивши здивуватися його.

 За кілька хвилин ми вже побачили міст, а ще через кілька - були вже на ньому.

- Про що ти говорила з ним? - запитав Флойд, оглядаючи краєвиди.

- Ти про кого?

- Про Тімчика твого улюбленого. - закотив він очі.

- Сказала, що ми йдемо на Карлів міст, нехай потім також приходять сюди і ми тут зустрінемося.

- Ходімо в інше місце. - сказав він, знову взявши мене за руку, яку вже встиг відпустити, коли ми сюди прийшли.

- А це ще навіщо?

- Залишимо парочку наодинці, а ще я сподіваюся, що він нарешті відчепиться від нас і буде зі своєю Аделіною.