Розділ 15. Діна

- Ти бачиш те ж саме, що й я? - запитую у Флойда.

- Ага, бачу, що блондинчик часу не втрачає поки ми його тут шукаємо. Ходімо. - відповідає той, беручи мене по-під руку.

- Куди? - обертаюся до нього, звільняючи свою руку.

- Не будемо заважати закоханим.

- Він приїхав з нами, ще загубиться тут. Ми маємо підійти до нього.

- В нього нова супутниця. Гадаю, він впорається і без нас. Чи, - чоловік хитро примружив очі. - Ти закохалася в нього?

- Не верзи дурниць, він мій друг.

- Ну звісно. - брюнет склав руки на грудях і опустив кутики вуст вниз. 

- Діна! 

  Я обернулася і побачила, що мене окликнув Тім, який відірвався від дівчини й прямував до нас, а вона залишилася трішки поодаль, нервово стискаючи ремінець своєї сумочки і кусаючи губи.

- Ми тебе шукали. - сказала я, повільно переводячи погляд з дівчини на блондина. - Де ти подівся?

- Було багато людей і через їхній потік я опинився на вулиці, а потім побачив, як до Адель чепляються якісь хлопці і вирішив вдати, ніби вона моя дівчина.

- Ти всіх дівчат цілуєш заради їхного блага? - підняв брови Флойд.

- Ага і тебе можу поцілувати. - саркастино відказав Тім, їдко посміхаючись.

- Дякую, але мушу відмовитися від такої неймовірної пропозиції. - повернув йому усмішку брюнет і притягнув мене до себе за талію. - Я не тієї орієнтації. В мене ось, - кинув він на мене погляд зверху вниз, - дівчина є. На відмінну від тебе.

- А можливо в мене теж є? - виклично підняв підборіддя Тім.

- Ага, ця бідна дама. - Флойд кинув швидкий погляд на неї, а потім повернув на чоловіка. - Вона хоча б про це знає?

- Ти думаєш ми не зможемо стати парою? Закладаємося, - почав було Тім, але я, яка до цього не могла ніяк встигнути за подіями, перервала його, вивільнившись з обіймів ''мого хлопця''.

- Так, годі вам. Ви взагалі збожеволіли? Я не дозволю вам закладатися на цю дівчину. Ненормальні! - обурливо сказала я і, залишивши їх позаду, попрямувала до дівчини, яка, схоже, була готова крізь землю провалитися.

- Привіт, я Діна. - промовила, протягаючи руку, яку шатенка потиснула через кілька секунд.

- Адель. - невпевненно відповіла вона.

- Приємно познайомитися. - посміхнулася я їй. - Тім говорив: до тебе хтось чеплявся. Все гаразд?

- Так-так, вибачте, що потурбувала.

- Ну, що ти, і давай на ''ти'', я ще не настільки стара. До речі, тобі скільки?

- Дев'ятнадцять.

- Ну от, я лише на рік старше тебе. Ми йдемо на старі замкові сходи, ти з нами?

- Отак просто? - здивувалася вона, нервово кусаючи губи. - Я... не знаю. - Адель кинула погляд на Тіма і Флойда. - Я певно буду заважати.

- Та, що ти, нам втрьох нудно буде. А взагалі, - вже тихіше промовила я, піднясячи руку до рота і трішки нахиляюся вперед. - вони мене дістали. Постійно сваряться. Флойд, отой брюнет, - пояснила я. - мій хлопець, і він постійно ревнує мене до Тіма. Ну, з ним ти вже знайома.

 Мої слова змусили  нову знайому розсміятися.

- Ну, якщо вони будуть не проти, то було б непогано. - відповіла шатенка.

- От і чудово! - зраділа я, схопила її за руку й повела до чоловіків. - Це Адель, вона прогуляється з нами.

- Привіт! - знову зніяковіла дівчина.

- Приємно познайомитися. - промовив Флойд, злегка вклоняючись на свій клоунський манір, беручи її руку і цілуючи, невідривно дивлячись увіччі.

- Мені також дуже приємно. - втрутився Тім, м'яко вивільняючи долоню Адель з руки брюнета й роблячи такий самий женст як і він.

- Ну, якщо всі вже роззнайомилися, давайте уже підемо. О, - згадала я. - Флойд, ти хотів води, чи не так?

- У мене є. - схопилася дівчина, дістаючи з сумки пляшечку і протягуючи брюнету. - Нова.

- Дякую. Після сцени, яку я побачив, я навіть забув, що хотів. 

- Флойд. - докірливо сказала я, помітивши, що наша нова знайома знову почала соромитися. - Не звертай на нього увагу, ходімо.

 Я взяла шатенку під руку і радісно покрокувала вперед. Якщо вірити картам, ми маємо за кілька хвилин дійти до сходів.

 Всю дорогу чоловіки просто мовчки йшли за нами, а ми з Адель - навпаки, ніяк не могли замовкнути. Виявляється, вона також трохи пише, але на відмінну від мене вона пише не прозу, а вірші. Також живе в Чехії, але не в Празі, а в Бероуні, а сюди приїхали вступати в Карлів університет після закінчення літературно-гуманітарної гімназії. Батьки повністю її підтримують, що трішки нагадало мені про мою проблему, але я рада, що в неї все добре складається, а не так, як у мене.

- Прийшли! - сказала я видихаючи й зупинячись перед підняжжям сходів.

 Вони виникали ніби нізвідки, починалися неочікувано, були не занадто широкими, але для нас чотирьох місця вистачало.

- А який у вас маршрут? - запитала Адель, в захваті оглядачи місцевість.

- Зараз по цим сходам піднімемося в Празький Град, а потім підемо на Петришенську вежу.

- Нам довго йти? - протягнув Флойд, звівши брови на перенісі і оглядаючи сходи. - Скільки це взагалі?

- Максимум десять хвилин, але це цікаво. - захоплено відповіла я, не відриваючи свого погляду, а потім ступила вперед. – Ходімо.

 Ми почали підійматися по сходинках, а я не переставала милуватися навколишнім середщовищем. Я була тут вже не один раз, але кожного разу захоплююся так, ніби вперше.

 Мені завжди здавалося неймовірним, що вони існують так довго. Їхня історія тягнеться ще з десятого століття, коли виникла потреба з'єднати Празький град з низовиною. Раніше дорога до нього простягалася лише річкою. Потім сходи не раз перебудовували, але їхній дух залишається незмінним. Я йду тут так само, як і багато років тому тут ходили королі, посли, шановані процесії, торговці і протий люд, слуги, солдати. Це справжній шлях історії під ногами.

 З обох боків мене оточують старовинні ліхтарі, ковані поруччя та високі мури, на яких місцями росте плющ. Уздовж простягаються тераси з неймовірними видами на Малу Страну, Влтаву, Карлів міст і куполи празьких костелів.