Розділ 14. Діна

- Зараз? - запитала я здивовано.

- Ну так. - знизав плечима Тім, заходячи в кімнату. - Як я зрозумів, зараз всеодно немає чим зайнятися, так?

 Я похитала головою.

- То ходімо.

- А куди ти хочеш піти? - запитала я.

- Не знаю, - знову знизав блондин плечима, поклавши руки до кишень спортивних штанів. - Обери щось ти.

- Ну є багато дуже гарних місць, але ми не встигнемо все обійти.

- Можна обрати шляхом випадковості. - подав голос Флойд, який до цього навіть не обурювався через появу Тіма.

- Точно! - вигукнула я, злізаючи з крісла-гойдалки.

 Підійшовши до столу, я відкрила верхню шухляду, в якій мав лежати папір, якщо мама його не переклала або не викинула. Виявилося, що не викинула, тому я взяла лист паперу, ручку зі склянки, що стояла на столі, й написала десять моїх найулюбленіших місць на маленьких клаптиках паперу, які потім відірвала і зібгала так, щоб не було видно, що там написано.

 Висипавши ручки й олівці зі склянки, я вкинула туди паперові кульки й підійшла до хлопців.

- Тягніть. - сказала я, протягуючи склянку вперед. - Зараз кожен з нас обере по одному папірцю і, що випаде - туди й підемо.

 Вони не поспішали нічого тягнути, тому я, закотивши очі, першою просунула руку в склянку, витягнувши звідти маленький папірець.

- Празький град, - прочитала я, розгорнувши його, а потім протягнула склянку Флойду, - Тепер ти.

- Петршинська вежа, - сказав він розгорнувши папірець, а потім перевів погляд на мене, - Це що таке?

- Побачиш. - відмахнулася я й протягнула склянку Тіму.

- Дзеркальний лабіринт на Петршині. - прочитав той зі свого папірця.

- Нам пощастило, що ці місця знаходяться не надто далеко одне від одного, а то б до ночі блукали. - сказала я, повертаючи склянку на стіл. - Я прийму душ, переодягнуся і можна буде йти. Зустрінемося на подвір'ї через двадцять хвилин, добре?

 Блондин кивнув і покинув кімнату, а брюнет залишився сидіти на ліжку.

- Ти не чув? Я збираюся переодягнутися. - повторила я, схиливши голову до плеча.

- То й що? - знизав він плечима й оперся на витягнуті руки, завівши їх трохи за спину. - Хіба я заважаю?

 Просто дивуючись його характеру, я похитала головою й підійшла до валізи, в якій відкопала топ і шорти, знову при цьому зчинивши безлад, й попрямувала до ванної.

 Швидко прийнявши душ та переодягнувшись, я зайшла в спальню, в якій Флойда вже не було. Спустившиь на ганок будинку, на щастя, не зустрівши батьків, я знайшла хлопців, які вже чекали мене.

- Тож, куди ми зараз? - запитав Тім, коли я наблизилася.

- На старі замкові східці, звідки ми потрапимо до Празького граду. - відповіла я, застібаючи свій рюкзак, який взяла з собою.

- Це далеко? - втрутився Флойд, йдучи з іншого боку від мене.

- Десь пів години пішки. 

- Чорт, чому так довго?

- Можемо громадським транспортом скористатися. - втрутився Тім, отримавши скептичний погляд від брюнета.

- Я схожий на жебрака, щоб ним користуватися?

- Якщо не хочеш  - можеш залишатися тут, а ми підемо. - сказала я, взявши блондина за руку й пішовши вперед, але співак нас досить швидко наздогнав.

- Ага, ще чого. Не вистачало ще, щоб в новинах з'явилися заголовки, що новоспечена дівчина Нью-Йорка гуляє з якимось блондинчиком по Празі, в якій живуть її батьки. Напевно, це її наречений або ще гірше - чоловік, від якого вона має десятьох дітей, але приховує це. - промовив писклявим голосом мій фіктивний хлопець.

 Я аж на секунду зупинилася й, піднявши брови, покрутила пальцем біля скроні, не зводячи з нього погляду. На цю мою реакцію він лише знизав плечима.

- А що? Ти ніколи не знаєш, що за казки можуть про тебе написати ці журналюги. Тому, - він виразно подивився на наші з Тімом переплетені руки, - руки геть.

 Блондин і не подумав виконувати цей наказ, але я все ж вивільнила свою руку, порадувавши Флойда, який відразу схопив мене за іншу руку й потягнув вперед, зупинившись за кілька кроків, тому що не знав куди йти далі.

 - Але це не змінює факту, що я не хочу пів години йти пішки. Я створений не для цього.

- Ага, хто б сумнівався. - хмикнув Тім.

- Гаразд. Тоді їдемо громадським трансортом, - сказала я й, помітивши погляд брюнета, додала: - Й не дивися на мене так. Або громадський транспорт або пішки.

- Окей. - зітхнув він. - Де знаходиться зупинка?

- Чекай, зараз подивлюся по картам. - відповіла я й дістала телефон, щоб переглянути маршрут, а коли підняла очі, помітила як хлопці дивляться на мене. - Що?

- Ти ж тут живеш, хіба не маєш знати дорогу? - запитав блондин.

- Жила. - виправила його я. - Я не була тут три роки, багато що могло змінитися. Отже, - вирішила змінити тему, - нам зараз на зупинку Sibeliova, до неї п'ять хвилин йти.

 Роззирнувшись, я звернула на право, згадуючи роки, коли ще жила тут і гуляла цими вуличками щодня. Мені дуже подобається архітектура, атмосфера та історія Праги і я навіть інколи сумую за цим місцем. Можливо, спогади про нього в мене були б кращими, якби не мої стосунки з батьками. Гадаю, я б навіть не вирішила поїхати звідси.

 Ми минали різні вузенькі вулички, укладені старою потертою часом бруківкою. Флойд з Тімом з цікавістю розглядали будиночки з різнокольоровими дахами і нарешті мовчали, не сперечаючись. Доволі швидко дійшовши до зупинки, ми зайшли до потрібного автобусу, який саме приїхав.

- Хіба ми не мали спочатку купити квиток? - тихо запитав Тім, роззираючись.

- Навіщо? Можна й карткою розрахуватися. - відповіла я, приклавши телефон до валідатора й розрахувавшись за нас трьох. - Ходімо.

- Чекай, я ще не розрахувався. - сказав брюнет.

- Я розрахувалася за всіх нас, ходімо вже. - відповіла я й потягнула його за руку.

- А так можна було? В Нью-Йорку з однієї картки можна лише за одну особу заплатити. 

- Я знаю, я ж там живу. Та в Чехії все інакше.