Розділ 8. Флойд

- Тихіше, чому ви кричите? Я ж вас не грабую. - нервово посміхнувся я, намагаючись задобрити цю жіночку.

- Охороно! - знову закричала вона, виходячи в коридор, але не зводячи з мене погляду.

- Ви не залишаєте мені вибору. - винувато зітхнув я і, розбігшись, схопив візок, попрямувавши до виходу з кімнати. Жіночка явно такого не очікувала, тому зависла, через що я ледве не влетів в неї. На щастя, в останню мить, я зміг повернути убік.

 Пожежна тривога досі лунала, сіючи паніку та хаос. Повсюди бігали відвідувачі та пацієнти, намагаючись якнайшвидше дістатися до виходу, а лікарі намагаються всіх заспокоїти, що не надто добре їм вдається. За кілька метрів від себе, я помітив нашого фальшивого водія. який, схоже, також мене помітив і навіть впізнав, рушивши мені на зустріч, але я побіг далі. Швидко перетнувши холл, я опинився наподвір'ї, де вже зібралося досить багато людей. Намагаючись швидко пробратися крізь натовп і відірватися від переслідувача, що от-от мав мене наздогнати, я випадково зачепив якогось хлопця, який в свою чергу налетів на якусь молодицю, яка саме сварилася з якимось чоловіком. Той миттєво відреагував, починаючи погрозливо насуватися на хлопця. Здається, між ними назрівала бійка, але я не став залишатися подивитися, хоч мені й було цікаво. Взагалі, ця бійка була на мою користь, оскільки не дозволяла фальшивому водію пробратися далі.

 Нарешті, залишивши натовп позаду, я поспішив на парковку, але мені не довелося далеко йти, тому що прямо переді мною зупинилася машина, з якої швидко вийшов Тім і допоміг мені покласти валізу в багажник. Залишивши візок біля машини і швидко стягнувши з себе халат і маску, які я кинув на візочок, я зайняв місце на задньому сидінні, поруч з Діною, в очах якої читалося занепокоєння. За кілька секунд блондин зайняв водійське місце і ми нарешті рушили, залишивши фальшивого водія, який саме вибрався з натовпу, позаду.

- Тепер ми в ту квартиру? - запитав я.

- Так, вона неподалік, десять хвилин їзди.

- До речі, свою валізу я не зміг забрати, мені потрібні нові речі.

- Я можу сходити, тобі зараз краще не висовуватися. 

- Окей, зараз дам картку. - сказав я, тягнучись до задньої кишені своїх джинсів і дістаючи гаманець. - Готівки немає.

- Добре, пароль? - запитує Тім,  не відволікаючись від дороги, протягує праву руку назад, щоб я вклав в неї картку.

- Можеш дати чистий лист? - переводжу погляд на Діну, яка явно хоче щось сказати, і я навіть знаю що. - Я бачив в тебе купу блокнотів.

 Не сказавши ні слова, дівчина мовчки полізла до рюкзака і, покопирсавшись там кілька секунд, дістала зелений блокнот і безжалісно - навіть зі злістю - видерла звідти лист, зім'явши його. Ніяково стиснувши губи, я взяв його.

- Ручку можна? - нерішуче запитав я і ще через кілька секунд вона протягнула мені й ручку. Приклавши листок до переднього сидіння, я швидко написав пароль від картки і протягнув водію.

 Решту шляху ми провели мовчки, в повній тиші, повернувшись кожен до свого вікна. Коли приїхали, білявка так само мовчки вийшла з машини, голосно хряснувши дверцятами, і перша зайшла в багатоповерхову будівлю.

- Образилася? - запитав у мене Тім, також підійшовши до багажника. Я лише знизав плечима. - Вона хороша, поки ти десь там бігав і влаштовував армагедон в лікарні, Ді не знаходила собі місця і навіть хотіла піти знайти тебе.

- Ді? - запитав я, на що блондин лише усміхнувся.

- З усіх моїх слів ти тільки це почув? Не цінуватимеш її - заберу собі. - підморгнув він, діставши з багажника валізу і поставивши поруч. 

- Вона тобі не річ. - похмуро зауважив я.

- Моя справа сказати. - знизав Тім плечима. І, поки я не встиг нічого сказати, сів в машину й поїхав, залишивши мене стояти.

- А показати квартиру?

 Зітхнувши, я взяв валізу і зайшов в будівлю. Зупинившись посеред лобі, я роззирнувся.

  Просторе приміщення з високими стелями було залите м’яким, теплим світлом. Крізь панорамні вікна ліворуч пробивалося сонячне італійське світло, що відбивалося на глянцевій мармуровій підлозі кольору слонової кістки. У центрі стояла невисока кругла стійка консьєржа, оздоблена деревом горіха, а за нею — ввічливий літній чоловік у темно-синьому костюмі з хустинкою в нагрудній кишені.

 Поруч із входом — кілька стильних м’яких крісел кольору шампанського та невеликий журнальний столик із свіжими номерами місцевих газет та модних італійських видань. На стінах — сучасне мистецтво: абстракції в теплих тонах, що надавали інтер'єру елегантного настрою.

 В кутку ледь чутно грала інструментальна музика — ймовірно, легкий джаз. Парадні двері ліфта були оздоблені латунню, а поруч — панель з кнопками виклику та невеликий екран, що показував поверхи. У повітрі можна було відчути ледь вловимий аромат кави та дорогого парфуму, який, можливо, залишили мешканці, що нещодавно пройшли повз.

 Я вже був рушив до ліфта, як мене окликнув чоловік, що стояв за стійкою консьєржа.

- Молодий чоловіче, можна вас? Вам просили дещо передати.

- Хто просив? - запитав я, підійшовши до нього.

- Невисока блондинка з зеленими очима попросила, щоб я передав дещо містеру Олів'є і описала його. Ви підходите за описом, тож ви знаєте ту дівчину?

- Так, - відповів я, стиснувши зуби, намагаючись ігнорувати моє перековеркане ім'я. - Що вона просила передати?

- Сказала, що Тім дав їй ключі від квартири, а ви маєте залишити валізу тут і - цитую - „Vypadněte k čertu!“. Здається, це чеська. - добродушно повідомив мене чоловік.

- Гаразд, дякую, а ви б не могли сказати в якій вона квартирі або на якому поверсі? - мило посміхнувся я. - Вона моя дівчина і ми посварилися, я б хотів попросити в неї вибачення.

- Якщо ви її молодий чоловік, то хіба не маєте знати в якій квартирі живе ваша наречена? - підозріло звузив очі консьєрж.

 Чорт! Ну коли я нарешті зможу зітхнути з полегшенням?