Глава 16

Набрав повні легені повітря. Кипів від люті. З ним так, ще ніхто не поводився. Боявся, сам себе, адже розумів, вона ніде практично не працювала, тож списував все на це. Підійшовши до підвіконня, схопив теку, а тоді повернувшись, вручив її дівчині, й розлючено кинув.

—     Вивчи та запам’ятай, як потрібно поводитися на робочому місці. Та спочатку б не завадило, навчитися елементарної поваги до старших. — Перевів подих, а тоді роздратовано продовжив. — І не потрібно на мене так дивитися. Якби ти так поводилася з іншим директором, то думаю, ти знаєш, що тобі б за це було.

Килина часто кліпала, тримаючи теку у руках. Яромир розчаровано дивився на неї. Він плекав стільки надій, що вона поступиться, а вона наче неприступна скеля. Знав, що вона по суті у нього ще не працювала, і втрачати їй нічого, та йому не хотілося втрачати її, але напевно, не судилося. Розвернувшись подався з кімнати, розлючено гримнувши дверима.

Прикро, що все складається саме так. Йому так підтримка потрібна, адже вона дуже багато знає, так багато могла б допомогти, «Не розумів чому вона так опирається?»

З важкою душею подався у свій кабінет. Швидко переодягнувся, та рушив в підземелля. Тут вже кипіла робота, адже при вихідному, робітники зголосилися працювати, бо напередодні ввечері отримали нове, термінове замовлення. До обіду розібрали останню стіну, та тут знайшли старовинні ікони теж в золотих рамках, які потребували реставрації.

Яромир з розпачем видихнув, й подався на гору, віддавши наказ археологам, ще раз ретельно продзвонювати кожен сантиметр підземелля. Все ще сподівався, що можливо перстень у якійсь щілині, хоча після вчорашніх розповідей Килини, вже сумнівався.

Тільки увійшов у кабінет, як за ним без стуку увірвалася Ірина.

—     Яромире Севериновичу!!! Що відбувається? За, що ви з рання накричали на Килину? — Наїхала жінка відразу з порогу.

—     Я не накричав, просто дещо пояснив. — Відмахнувся через плече, і просто у брудному одязі впав у крісло.

—     Нормально пояснили! — Невдоволено кинула Ірина, зупинившись біля столу, і заклавши руки на грудях, розлючено продовжила. — Так пояснили, що бідолашна, ще дві години заспокоїтися не могла. Я була вимушена провести екскурсію, бо не могла ж Килина з розпухлим обличчям її проводити. Та, що там казати, вона говорити не могла. — Ірина перехопила подих та продовжила. — А коли заговорила, то повідомила, що працює рівно тринадцять днів від сьогодні. Більше екскурсій на її ім’я не писати. Що це означає?

Яромир закрив очі, та важко зітхнув. «Як з нею говорити, просив, не діє, лякав не боїться, погрожував, і тільки зробив ще гірше.»

—     Ви розумієте, що я не вона? Розумієте? —Допитувалася Ірина. — Килина все розповідає так, наче прожила усі ці майже триста років у цьому палаці. Ви ж знаєте?!! Її не замінить ніхто?

—     Знаю! — Зірвано погодився, а тоді чесно зізнався. — Я образив її, і тепер вона хоче піти.

—     Вона не може піти! — Тепер зірвалася Ірина. — Просто не може, ви це розумієте?

—     Розумію, та змінити нічого не можу, після сьогодні вона не те, що говорити зі мною не захоче, а навіть бачити мене. — Говорив, щиро та з відчаєм.

—     Яромире Севериновичу, ви ж чоловік... Невже не можна домовитися з дівчиною. — На емоціях з докором допитувалася завідувачка.

—     З нею не можливо домовитися. Просто не можливо. — Заревів та вставши ходив кабінетом. — Невже ви думаєте, я в захваті від того, що все сталося саме так.

Ірина закотила очима та шумно зітхнувши, охнула.

—     Яромире Севериновичу, якщо ви образили Килину, то перепросіть її. Думаю це ви можете зробити?

—     Я намагався, і ось, що з того вийшло. — Відмахнувся через плече, зупинившись біля вікна за яким опускалося на захід сонце. — Я не можу з нею домовитися, їй байдуже до мене.

Управителька фиркнула, й впевнено заговорила.

—     Все ясно! Як тільки я вас у двох побачила вперше, то найперше, про, що подумала, що ось нарешті, прийшла та, яка вкраде серце нашого шефа, і схоже я не помилилася...

Почуте шокувало, щойно Ірина сказала те, чого він ще сам до кінця не розумів. Різко оглянувся, сухо зазначивши.

—     Ви забагато помічаєте.

—     Можливо! Та ви занадто ризикуєте, бо добре знаєте, що ця дівчина означає для замку Потоцьких, я вже мовчу про ваші власні інтереси. — На емоціях говорила жінка.

—     Ірино! — Зірвався Гораль, адже такою свою управительку ще не бачив.

—     Не перебивайте! — Лише фиркнула, продовживши. — Це ваш косяк, і ви мусите його виправити. Килина мусить залишитися працювати у нас.

—     Вона на це не погодиться, ніколи. — З відчаєм кинув і знову присів у крісло.

—     Рано здаєтеся! — З осудом кинула Ірина, а тоді запропонувала. — Давайте, я поговорю з нею.

—     Пробуйте. — Хмикнув Яромир, та попросив. — Тільки мене туди не вплутуйте. Не потрібно мене вигороджувати чи захищати. Килина побачила мене у всій красі, тож всі ваші оди будуть зайвими.

—     Яромире Севериновичу, навіщо ви так з нею? — З відчаєм запитала Ірина, зрозумівши, що шансів справді мало.

—     Ірино Федорівно, я вчинив так, бо цього вимагала ситуація, та Килина прийняла все по своєму. — Важко зітхнув. — Я частково її розумію, але... — Видихнув, прикрість ситуації роздирала серце. Він так не хотів, але сталося саме так.

—     Я спробую зробити все, що зможу, аби вона залишилася. — Поникло промовила управителька.

—     На жаль, я допомогти не можу нічим. Єдине, що може змінити ситуацію, це моє зникнення, адже це її умова. Вона не хоче перетинатися зі мною, навіть випадково.

Ірина співчутливо стисла губи, й поглядом повним розгубленості глянула на шефа.

—     Я постараюся, щось вигадати. — Невпевнено кинула, й подалася з кабінету.

Важко зітхнув й закривши очі, втомлено відкинувся на спинку крісла. Сумнівався, що в Ірини щось вийде. Свої позиції Килина вже виставила, тому навряд чи змінить їх. «Чому все так складно?» Чомусь плекав всі надії, що сьогодні знайде перстень, та на жаль. Гіркота розчарування огорнула душу. Навіть виговоритися, і, то нема з ким. Нема кому підтримати. Напевно батько таки мав рацію.