Глава 15

Припаркувавши машину посеред двору. Побрів у свою спальню. Сил вистачило, тільки на те, щоб здерти з себе одяг та впасти в ліжко. Зрання прокинувся з першими променями. Переробив купу справ, які затягнулися ще від вчора. Швидко привів себе в порядок, і за чверть восьма вже стрибнув в машину, вирушивши в село за Килиною. На серці наростав приємний трепет, в передчутті зустрічі з цією дівчиною. Їхав в село в третє, а здавалося наче їздив тут усе життя, вже навіть встиг запам’ятати кожну ямку на дорозі.

В село домчав за двадцять хвилин. Зупинившись біля її воріт посигналив. Серце нарощувало шалений хід. Минула довжелезна хвилина, потім друга, третя. Минуло п’ять хвилин, але Килина не виходила.

Терпіння уривалося, вийшов з машини й подався у двір. Пройшов невеличкою кладеною, ще радянською плитою. Постукав у темні лаковані дерев’яні двері та реакції не було. В будинку надто тихо. Рука автоматично лягла на ручку, але двері замкнені.

—     Доброго ранку!

Хтось привітався з дороги. Оглянувся, біля машини стояла літня жінка. Рушив до неї.

—     Ви може до Килини? — Зацікавлено допитувалася співрозмовниця.

Зачинив хвіртку, добре пам’ятав розповіді дівчини про плітки, тому сухо кинув.

—     Так, вона в мене працює, сьогодні вона мені потрібна швидше, от я і приїхав за нею.

—     Ай, а вона вже пішла на маршрутку. — Бідкалася жінка. — Як шкода...

Яромир видихнув, «От вперта! Казав же, що заїду.»

—     Дякую!

Кинув жінці, та сів в машину, й розвернувшись поїхав в сторону міста. Маршрутку наздогнав на виїзді з села. Вже не поспішав, повільно їхав позаду за автобусом.

На зупинці поблизу палацу, теж припаркувався позаду автобуса, чекав, що Килина вийде. Та вона не вийшла. Вилаявшись поїхав до палацу.

Роздратований, подався відразу у свій кабінет. Знав, що сьогодні день буде важким, тому набрав батька. Розмовляли довго, Северин не докоряв, за те, що не дзвонив, все розумів. Хоча тонко натякнув, що самотужки трохи важко. Яромир кликав батька до себе, мовляв, місця в будинку багато. У двох буде краще, на, що батько важко зітхнувши, здавлено нагадав.

—     Сину, тобі не мене, потрібно до себе запрошувати, а дружину в дім приводити. Знаєш, як важко одному. Це ти поки молодий, то здається, що, то дрібниці. Знаєш, як хочеться часом ввечері притулитися до рідної людини, а її немає.

Яромир зітхнув. Частенько відчував таке, «Та, що робити... Де та рідна душа? Здається знайшов одну, та вона чомусь мене динамить.»

—     Тату, я над цим працюю. — Сказав, аби хоч трохи заспокоїти батька.

—     Яромире, знаю я, як ти працюєш. Заліз там у своє підземелля, та світу божого не бачиш. Досить там копатися, нічого ти вже не зміниш, а от нашкодити собі можеш. — Батько видихнув, й буквально з благанням попросив. — Навіщо тобі той готель в палаці? Купи собі землі поруч, там же є повно незабудованої землі, побудуй окремо готель та розважальний комплекс, і не парся.

—     Тату, це буде не те. — Відмахнувся Яромир. — Як ти не розумієш? Люди хочуть не п’ятизірковий готель, а вражень, емоцій, які можна відчути лише тут. У палаці особлива та надзвичайна енергетика, тільки на жаль не всі можуть це відчути. Тут витає дух історії, ці стіни несуть у собі енергію трьох століть, — це неймовірно. Ти не розумієш...

—     Яромире, досить! Я це все вже чув. — Зітхнув батько, а тоді з докором таки кинув. — Ти мов хлопчисько, пора дорослішати. — На мить замовк, а тоді з відчаєм додав. — Я внуків хочу, розумієш? Чим тобі Діана не догодила? Вона ж розумна, красива, з заможної родини... Вона постійно про тебе питає.

—     Тату, цю тему, я закрив ще рік тому. До того ж ми з нею зустрілися лише один єдиний раз. Це не моє, вона хороша, мила, але ми різні. Не муч мене, прошу. — Просився Яромир. — Ти ж хочеш, бачити мене щасливим, а не навпаки. — Зітхнув та додав. — Я не хочу одружуватися зі заможною панянкою, аби потім думати, як втекти з дому від неї. Мені потрібна така, яка буде постійно поруч, яка буде підтримувати мене...

—     І буде ритися з тобою у твоїх підземеллях, перебираючи непотрібний нікому мотлох. Ти ще часом там такої не знайшов?

На це Яромир видихнув, а перед очима стояв образ Килини. Серце щеміло від бажання побачити її, й заглянувши в ці красиві очі, потонути в них.

—     Син! — Покликав Северин, а тоді розсміявшись запитав. — Невже знайшов таку?

—     Не знаю, тату, але те, що вона є, мені вже зігріває серце.

Старший Гораль хмикнув, і здивовано запитав.

—     Невже ти, ще досі її не звабив? Це ж на тебе не схоже.

—     Я тільки її зустрів. І з нею не так легко, як з іншими. Навіть здається їй байдуже до мене. Вона не така, як всі...

Северин посміхнувся у трубку, а тоді цілком серйозно зазначив.

—     Отже, буде твоєю. Твоя мати, теж була особливою, не такою як всі, і довго мені мізки виносила. — Зітхнув, та здавлено додав. — А коли таки завоював її, справді стала частиною мене. — Чоловік замовк, а тоді з відчаєм кинув. — Шкода, що життя, так рано забрало її від мене, бо більше такої, я не зустрічав.

Яромир весь напружився, аж вилиці виступили на обличчі. Згадка про матір, краяла серце, її вже десять років немає, а душа за нею тужить та болить.

—     Гаразд, синку! Ти вибач за різкість, я вірю, що ти знаєш, що робиш. А дівчину бережи, проявляй терплячість, наполегливість, хитрість, а ще дівчата люблять несподіванки. Бо при всім, важливо, щоб в житті ви мали на все однакові погляди, бо інакше, буде важко в парі. — А зараз вибач, маю йти. Обіймаю, та чекаю в гості.

—     Тату, не обіцяю, але постараюся приїхати. — Не впевнено пообіцяв Яромир.

—     Бережи себе, синку!

Попрощалися. В трубці залунали короткі гудки. Поклав телефон на стіл. Всю уяву заполонила Килина. Її відверті погляди, її різкість, тендітність та жива енергетика, вабили до неї з кожною хвилиною все більше, а вона ж йому жодного шансу не давала.

Схопившись подався з кабінету, дівчина вже мала б бути на робочому місці. Їм потрібно порозмовляти. І байдуже, що вже всі на робочих місцях. Підійшов до кімнати обслуговчого персоналу. Постукав, та увійти не зміг. З-за дверей почув голос Нелі, з проханням зачекати.