Глава 14

Повільно рушили на вихід з кладовища. Дорогою жінка розповідала історію знайомства Гертруди та Станіслава. Виявляється молодий граф приїжджав у село Сушно влітку, і його застав дощ. Молодий граф сховався під воротами одного з дворів, та побачивши його, господар покликав до хати. Де він і познайомився з його дочкою Гертрудою, яка щойно повернулася з Відня. Від тоді молоді люди таємно зустрічалися. Коли ж Комаровські дізналися про те, що донька вагітна, почали наполягати на шлюбі. В листопаді відбулися заручини, а в грудні закохані взяли шлюб у 1770 році у селі Нестаничі. Та молода дружина мусила жити в дома, бо шлюб був таємним.

Коли чутки дійшли до палацу. Потоцьким Анні та Селезію, це не сподобалося, і вони намагалися змусити Станіслава Щенсного анулювати шлюб, та виправдовували його перед польською знаттю, мовляв, молодий ще, помилився, бо його звабили. 

Після того батьки Гертруди переховували її у Виткові, та це не допомогло. Дівчину викрали найманці Потоцького. Які мали доручення везти Гертруду до львівського монастиря, аби вибити з неї відмову від шлюбу. Та заїхали недалеко, дівчина почала кликати на допомогу, і її замотали у перини, від чого бідолашна задихнулася. Тіло кинули в річку Рату під лід, яке на весні винесла вода на берег. Знайшов тіло мірошник. Чоловік впізнав дівчину по кулону, який вона мала на шиї. На цьому кулоні був зображений герб срібна Пилява, а в середині знаходилося фото Станіслава Потоцького.

Розказуючи історію старенька схлипувала, виявляється Гертруда була сестрою її дідуся у третьому поколінні, то ту історію знав весь рід.

Коли вийшли з кладовища вже стемніло. Підвезли бабусю додому, й обіцяли навідати, коли будуть тут.

Яромир допоміг жінці вийти з машини, і попрощавшись сів назад за кермо, зірвано кинувши.

—     В мене стрес!

—     Які ми ніжні?!! — Фиркнула глузуючи Килина.

Ця фраза ще більше розізлила Гораль. Рушивши з місця поїхав вузькою вуличкою, і виїхавши на трасу звернув у протилежний бік, потрібного їм.

—     Куди ми їдемо? — Налякано поцікавилася Килина.

—     Знімати стрес. — Відмахнувся.

—     Куди саме? — Налякано допитувалася Килина.

—     На заправку. Чи може ти можеш запропонувати щось інше? — Знову різко запитав Яромир.

Дівчина мовчала, лише глянула на годинник, та мовчки дивилася у бокове вікно.

На АЗС були через п’ятнадцять хвилин. Знявши бахіли, Килина подалася з машини.

—     Ти куди? — Нічого не зрозумів Гораль.

—     У дамську кімнату. — Відмахнулася, прихопивши рюкзак.

Яромир справді заправив машину та купив їм два великих лате, гамбургери та круасани. Від’їхавши, зупинився осторонь чекаючи дівчину. Вона не забарилася, та коли вийшла з термінала, то розгублено стояла, напевно не розуміла куди він пропав. Аби не хвилювалася, відразу ж покликав її. Коли ж підійшла ближче, пильно дивлячись на неї запитав.

—     Як ти почуваєшся?

—     Жахливо! — Фиркнула. — Хочу їсти, в душ, і спати.

Прочинив їй дверцята, допомагаючи сісти в салон. За мить сів за кермо.

—     Перше твоє бажання я виконав. Вечеря не царська, але поїсти можна. — Простягнув їй гамбургер, та паперовий стаканчик з Лате.

Килина взяла від нього все. Стаканчик відразу поставила у спеціальну підставку, й взялася їсти гамбургер. Відкусивши шматок, вдоволено закрила очі та застогнала, з повним ротом кинувши.

—     Як же смачно.

Яромир посміхнувся. Вона така мила. Справжня, без понтів, без пафосу, а ще надто розумна та кмітлива. Кілька секунд спостерігав за нею, а тоді теж взявся до свого гамбургера, бо був не менше голодний за неї. Одного гамбургера виявилося замало, мусив іти по ще один, бо дівчина на відріз відмовилася від додаткової порції їжі.

Коли повернувся, Килина рилася у телефоні. Гораль швидко впорався з їжею, і пильно глянувши на дівчину, яка здається вже була не тут, запитав.

—     Килино, ти чому Лате не п’єш? Охолоне!

Вона автоматично потягнувшись взяла стаканчик, навіть не відриваючись від екрана телефона. Не розумів, в чому так можна залипати. Дратувало те, що вона лише тілом присутня тут, а душею десь далеко.

—     Килино! — Настирливо покликав.

Нарешті відірвалася, пильно глянувши на нього поцікавилася.

—     Яромире Севериновичу, це правда, що в палаці знайшли багато старовинних ікон?

—     Правда! — Сухо запевнив, а тоді поцікавився. — То може ти ці ікони шукала? Якщо потрібно, я подарую тобі одну. Ніхто ж не знає скільки ікон було.

Килина дивилася на чоловіка мов на придурка, а тоді зробивши ковток Лате, зірвано поцікавилася.

—     Ви справді бовдур, чи лише прикидаєтеся? Чи може вирішили познущатися? — Зітхнула й невдоволено додала. — Я мала на увазі, чому ми не в курсі, що палац поповнився такими цінностями?

—     Тому, що ще тривають роботи, як дослідницькі, так і реставраційні. — Відмахнувся Гораль, він був шокований зауваженням та обзиванням дівчини, хоча неохоче визнав, воно заслужене.

—     Але про це вже гуде преса?!! — Сухо зауважила дівчина.

—     Зараз палац опинився в епіцентрі уваги, адже побільшало туристів. — Пояснив Яромир, змовчавши про те, що це частково завдяки їй. — Я переконаний що цю інформацію, злив хтось з працівників, що працюють у підземеллі, та це не страшно. Це лише ще більше приваблюватиме туристів. — Зітхнувши, взяв своє Лате, й пильно глянувши на дівчину, сухо нагадав. — Килино, ми не закінчили розмову, дорогою сюди.

—     Ми закінчили цю розмову, Яромире Севериновичу. Ви ж не погодилися на мою умову, тож розмовляти більше немає про, що.

—     Килино...

—     Яромире Севериновичу! — Перебила його дівчина невдоволено заговоривши. — Майте хоч крихту людяності, я втомилася за весь день, ноги боліли ще в палаці, а про відчуття зараз, я взагалі мовчу. Я не хочу більше розмов...

Гораль потягнув Лате через трубочку. Кілька секунд мізкував. Здаватися він не любив, тож доведеться вдаватися до крайнощів. Схрестивши пальці лівої руки, підняв погляд на дівчину, впевнено випаливши.