Глава 13

Пригальмувавши біля чималого кладовища, Яромир мовчки вийшов з машини. Дивувався, адже Килина продовжувала сидіти в машині, був переконаний, що зараз закотить істерику, відмовившись іти з ним. Один іти не хотів, таки нестримно бажав, аби вона була поруч. Не те щоб боявся, але все ж місце тут не найкраще для прогулянок.

Прочинив дверцята пасажира та простягнув Килині руку, здавлено попросивши.

—     Ходімо зі мною.

—     Я в капцях, а тут пісок... Зараз пилюки в рани наб’ю і буде ще гірше.

—     В мене в аптечці є бахіли. — Впевнено запропонував.

—     Ну це кардинально міняє ситуацію. — З іронією кинула дівчина, продовжуючи сидіти.

Видихнув, і таки вийнявши аптечку розпакував бахіли, й підійшовши з ними до дівчини, попросив.

—     Давай ноги, я одягну.

Килина примружила одне око, та забрала бахіли у нього з рук, й одягаючи їх, бурмотіла.

—     Якщо я в них підковзнуся на траві, то завтра... —  Замовкла й вийшла з машини.

—     Я поруч, тобі не варто хвилюватися. — Сухо запевнив Гораль, і рушив стежкою до хвіртки, що вела на кладовище, через плече кинувши. — Ходімо.

Йшов вперед і страшенно нервував. Хвилювався, бо ж шукав сам не знав, що, а заява Килини про те, що персня немає в замку, розчарувала остаточно.

Довго блукали величезним кладовищем. В основному бродили поміж старезних, подекуди закинутих й зарослих травою та кущами, могил. Роздивлялися навколо та схоже тут не було могили Комаровські, тому вони й не бачили її.

Почув як Килина зойкнула, моментально оглянувся. Дівчина об щось спіткнулася, і зараз стояла зі закритими очима та гримасою болю на обличчі. Миттю кинувся до неї. Не зважаючи ні на що, пригорнув її до себе, заклопотано запитавши.

—     Дуже болить? — Серце мліло від того, що пригортав її до себе.

—     Відпустіть, зараз пройде. — Тихо попросила.

—     Як пройде, тоді й відпущу. — Впевнено кинув, насолоджуючись тим, що тримав її у своєму полоні.

Та ця солодка мить тривала не довго, її обірвала дівчина, здавлено прошепотівши.

—     Уже не болить.

Видихнувши відпустив її з обіймів. І навіть не роздумуючи взяв за руку. Погляди зустрілися, відчував як по венах розноситься гаряча кров. Ці відчуття неймовірні. За них готовий на все на світі, лиш би вона поруч була. Серце у грудях розривалося від шалених відчуттів.

—     Ми ще довго будемо так стояти?

Насолоду обірвала Килина, мусив опускатися на землю. Рушив вперед, обережно ведучи дівчину за собою.

Ще напевно хвилин двадцять блукали разом, але нічого так і не знайшли. Дівчина оглянулася по кладовищі, й сухо зазначила.

—     Сонце сідає! Нам пора забиратися звідси. Але тут за описами десь має бути напіврозвалена каплиця Комаровські. — Глянула у бік заростей та попросила. — Ходімо туди. Гадаю, вона має бути десь там.

Мовчки рушили у той бік, у який вказала дівчина. І справді, чим ближче підходили, тим більше з-за гілля кущів виднілися частини якоїсь цегляної споруди. Коли підійшли ближче побачили напіврозвалену невеличку будівлю.

—     Напевно це і є склеп Комаровські, але тут їхніх останків немає. Їх викинули звідси під час другої світової. — Тихо повідомила дівчина.

—     Килино, це, що, жарт такий? — Роздратовано допитувався Гораль, розлючений до глибини душі почутим.

Погляд зелено-карих очей дивився на нього з осудом, а сама дівчина не погоджуючись закивала головою.

—     На жаль, Яромире Севериновичу, це правда. — Сухо запевнила.

Чоловік закипів від люті, а тоді зірвано запитав.

—     То, якого біса, ти стільки часу мовчала?

Килина кліпнула очима, й оминувши чоловіка, через плече кинула.

—     Аби вас позлити.

Яромир закотив очима з риком видихнувши, таки рушив за нею.

—     Насолоджуйся, в тебе вийшло. — Прошипів крокуючи позаду дівчини.

Чув як дівчина хмикнула, і оглянувшись зухвало заявила.

—     Пане Гораль, погано ви знаєте історію своїх предків. — Повернувшись рушила далі, розповідаючи. — Після того, як склеп покійних Комаровські обікрали та повикидали останки, небайдужі все зібрали та перепоховали у звичайній могилі, і вона десь тут. Тільки потрібно знати де.

Яромир дратувався, її звинувачення даремні. Він не міг всього знати, але змовчав, крокуючи позаду. Вже майже доходили до виходу, як хтось покликав позаду.

—     Діти, зачекайте!!!

Обоє оглянулися, до них наближалася старенька, згорблена бабуся. Їй, мабуть, поза дев’яносто років. Вся в чорному, від хустки, до довгої спідниці, ще й з довгою палицею в руках. Підійшовши ближче підняла голову на них.

—     Слава Ісусу Христу! — Привіталася.

—     Слава на віки! — Відповіла Килина.

—     Ви певно когось шукаїте? — Допитувалася старезна жінка, дивлячись на молодих людей вицвілими сивими очима. Обличчя все в зморшках, а з під чорної хустини, повибивалося майже біле волосся.

Яромир відчув, як спина покрилася потом, розумів, що ця жінка реальна, але з відчуттям страху, зробити нічого не міг.

—     Так, бабусю, шукаємо. — Погодилася дівчина і посміхнувшись звернулася до старенької. — І ви, нам напевно можете допомогти.

Жінка у чорному знизала плечима, й невпевнено заговорила.

—     Не знаю чи можу, та кажіть кого шукаїте?

—     Нам потрібна могила родини Комаровських. Ви знаєте де ту могилу шукати?

—     Ой знаю! — З жалем промовила жінка та захитала головою. — Невже, то комусь навіть треба. Я гадала жи вмру, і всьо, так і зостанеці. — Жінка Змахнула скупі сльози, сухою, викрученою поліартритом рукою, і попросила. — Ходіт зі мною.

Бабуся рушила вперед, а Яромир взявши Килину за руку йшов за нею. Почувався жахливо. Ця старенька скидалася на привида. Весь напружився, і не міг розслабитися. А жінка тим часом повільно заговорила.

—     То сталосі, коли йшла війна, діти. Спучітку склеп пограбували, а потім, більшовики всьо знистили, і викинули рештки покійних, бо шукали схрон партизанів. — Жінка зітхнула, й зупинилася.