Глава 12

Килина зробила два кроки аби оминути чоловіка, як він міцно схопив її зап’ястя, стиснувши його в руці. Від останніх її слів був в шоку. Вона першокласний гід, але такої поведінки він не потерпить. Тамував у собі злість, адже при скаженій люті, не міг собі дозволити таку розкіш, як відпустити її.

—     Я вже знайшов гіда. — Прошипів повернувшись до неї обличчям, а тоді схопивши підборіддя дівчини, крізь зуби заговорив їй в обличчя. — Але ти, моя зухвала бусинко, залишишся цей місяць без заробітної плати. Будеш жити на тих три тисячі, які вчора взяла в ломбарді. І працюватимеш на мене, — це зрозуміло?

—     Не працюватиму! — Шморгнула носом Килина, впевнено заглядаючи йому в очі. — І ти не маєш права мене змусити.

Вмить притиснув дівчину до свого тіла. Її зухвалість виводила чоловіка зі себе.

—     Послухай мене, бусинко! — Зірвано прохрипів.

—     Мене звати — КИЛИНА. — Навмисно зробила наголос на останньому слові, опираючись тендітними руками в його груди.

—     Це я вирішуватиму, як тебе називати. — Гаркнув, її непокора бісила ще більше. — Це зрозуміло?!! Ти працюватимеш в цьому палаці доти, доки мені це буде потрібно.

—     Боюся, що від завтра, моя праця тобі не сподобається. — З викликом попередила.

—     Тільки спробуй щось утнути? — Уже не жартував. Вона навмисне бісила його, тому втрачав над собою контроль.

Боячись не наробити дурниць, мовчки рушив вперед.

—     Куди ви мене ведете?

—     Ти їдеш зі мною. — Холодно відмахнувся.

—     Куди? — З відчаєм перепитала дівчина.

—     На кладовище. — Фиркнув.

—     Хочете мене прибити, і там закопати, а перстень присвоїти собі? — Лементувала позаду Килина, адже чоловік буквально тяг її за собою, на вихід з підземелля.

Зітхнувши, Яромир закотив очима, і таки зупинився, оглянувшись. Очі дівчини знову повні сліз.

—     Килино, припини молоти дурниці та вигадувати казна-що. Ти працюєш на мене, — це раз. І перстень я тобі віддам, коли вважатиму за потрібне, а, то ти знову попхаєшся з ним у черговий ломбард, і тоді тебе точно може хтось прибити. — Перевів подих, та поставив перед фактом. — А зараз ти їдеш зі мною. Не потрібно пручатися, чи опиратися, бо тоді я візьму тебе на руки, і нестиму до машини, можеш уявити, які чутки завтра розпустить охорона.

Килина часто кліпала очима, а тоді попросила.

—     Руку відпустіть. — Вказала поглядом на їхні руки.

—     Якщо ти втікатимеш, я...

—     Я не можу втікати. Мене болять ноги. — Перебивши його, сухо заявила та по хвилі додала. — Якщо ви вестимете мене за руку, охорона теж нічого хорошого не подумає.

Насправді Гораль було глибоко плювати, хто, і, що подумає. Зараз хотів аби вона була поруч, адже їхати самому на кладовище було не дуже комфортно. Не бажаючи цього таки відпустив її руку. Разом рушили з палацу.

У фоє Килина забрала свого рюкзака. Та вже на вулиці рушила до своїх Жигулів. Яромир миттю зловив її руку. Від доторку до неї, відчув як по тілу розлетілося приємне тепло. Погляди зустрілися. Чомусь здалося, що вона відчула те саме. Та це було лише секундне затьмарення.

—     Я поїду на своїй машині. — Впевнено заявила.

—     Ти їдеш зі мною. — Суворо наказав чоловік.

—     А на роботу, я завтра чим приїду? — Схвильовано допитувалася дівчина.

—     Я заїду за тобою. — Знову поставив перед фактом.

Повисла чергова пауза. Килина збентежено дивилася на чоловіка кілька секунд, а тоді неоднозначно випалила.

—     Заїжджайте. — Висмикнула свою руку, й подалася до його машини. Вперто зупинившись біля задніх дверей.

Гораль хмикнув, подавшись за нею. Зняв машину з сигналізації, суворо наказавши.

—     Ти їдеш по переду зі мною. — Прочинив їй дверцята.

За це йому дістався розлючений погляд Килини. Ще кілька хвилин дівчина стояла, а тоді таки сіла в машину. Чоловік видихнувши зачинив дверцята, й подався за кермо. Він не хотів того, що трапилося. Та на жаль це сталося. Не розумів, чому ця дівка, не йде на контакт з ним. Здається, ніколи жодних проблем, з представницями прекрасної статі не мав. Навпаки, інколи доводилося відбиватися від настирливих дівчат, які нахабно залицялися. «А тут... Повний ігнор. Що не так? Навіть розмова, і та не клеїлася, з самого початку їхньої зустрічі.» Це солідно дратувало Яромира.

Набравши повні легені повітря, завів двигун та зрушив з місця. Страшенно нервував, хоча на серці оселився приємний трепет, адже вона поруч. Хоч ображена, й зараз сидить з надутими щоками, але поруч.

Вже від’їхали певний проміжок дороги, чоловік таки не витримавши, знову запитав.

—     Килино, що ти робила одна у підземеллі? Невже справді не страшно?

Дівчина довго мовчала, а тоді навіть не дивлячись на нього, відмахнулася.

—     Я не зобов’язана відповідати, на особисті питання, ще й в не робочий час.

—     Килино, а просто по-людськи... — Старався говорити спокійно, аби викликати її на розмову. — Невже тобі не страшно бродити там одній?

Дівчина різко глянула на нього, й з неприхованою образою фиркнула.

—     Ви вимагаєте від мене людяності, в той час, коли самі навіть поняття не маєте, що це таке... — Нервово ковтнула, і знову перевела погляд у бокове вікно.

Яромир зітхнув. Вона мала рацію. Він перегнув палку. Та зараз був на нервах. Про те, що відбувалося в замку не міг розповісти нікому. Потрібно зв’язатися з батьком. З усіма справами забув про нього. Тато знову ображатиметься, що покинув його напризволяще.

Відірвався від роздумів, сконцентрувавшись на дорозі. Краєм ока бачив, як Килина вийнявши серветки та дзеркальце, взялася витирати обличчя. Чоловік більше не тиснути на неї, «не хоче відповідати, той не потрібно.» Було прикро, якщо вона вже поруч, то хотів би дізнатися якомога більше про неї, а вона образившись, вперто мовчала, ще й грозилася на роботу не вийти. Таких працівників у нього ще не було. Зазвичай він звільняв того, хто його не влаштовував. Дивувало її мовчання. «Невже не цікаво куди він везе її? Бо ж його заяву про кладовище, сприйняла, як залякування.»