Глава 11

Яромир довго стояв навпроти свого маєтку, вчепившись руками за кермо. Боровся з несамовитим бажанням, плюнути на все та поїхати до Килини, і все з’ясувати. «Звідки взяла таку цінну річ, якщо на ній були лише крихітні сережки? Навіщо попхалася з цим перснем у ломбард, наражаючи себе на небезпеку. Людей не чистих на руку багато, а здаючи річ, вона пред’являла паспорт, відповідно, це давало повний доступ до адреси проживання?» Зрушив з місця, і проїхавши кілька метрів в напрямку села, знову зупинився, «Щось тут не сходилося? Три тисячі до зарплати?!! Навіщо їй гроші? Ще й така мізерна сума?!! Якби ж вона здавала цей перстень, то точно б отримала у декілька десятків разів більше.»

Розвернувши машину, таки повернувся додому. Вирішив, що завтра все з’ясує.

По вечері засів у своєму кабінеті. Довго та пильно роздивлявся перстень через лупу. Він був ідеальним, наче виготовлений у наш час, тільки манера роботи та відсутність сучасної проби, підтверджувала старовинність виробу. Тут була своя золотникова проба, найвища, що позначалася цифрами 96 і ще двома слов’янськими літерами.

Пів ночі міркував, та логічного пояснення подіям, що відбулися дати не міг. Мучило два запитання, «Де Килина взяла цей перстень? Чи не Гертруді належить він?»

Знову заснув під ранок. Відповідно у палац солідно запізнився. Килину так і не побачив, мусив поспішати у підвал, там розібрали третю стіну. Тут знаходився невеликий ящик з ще князівськими, срібними печатками. Цінними документами які вже були трухлявими та розлазилися самі по собі. Піднявся на гору, адже потрібно шукати реставраторів, для цього всього.

Яромир втомлено впав в крісло у своєму кабінеті, почувався виснаженим та пригніченим, адже все, що вони знайшли це добре, це справді цінності, але надії, що перстень у цій останній стіні, дуже мало. «Якщо Анна повідомляла, що перстень в одній зі стін, тоді, що за перстень я забрав у ювеліра?» Вже нічого не розумів, все заплутано.

У двері постукали, від цього здригнувся, і з пересердя вилаявшись в душі, дозволив увійти. В середині з’явилася управителька, й побачивши чоловіка стривожено запитала.

—     Яромире Севериновичу, щось трапилося?

Гораль важко зітхнув, і потер перенісся двома пальцями.

—     Нічого особливого, трохи втомився, а так все добре. Ви краще розкажіть, як проходять екскурсії?

—     Ну ви знаєте, що з появою Килини, наші справи колосально пішли в гору. Тільки відвідувачі вимагають повноцінну екскурсію, а саме з підземеллям. Чи ще довго триватимуть роботи у підземеллі? — Примружившись допитувалася жінка.

—     Довго, Ірино Федорівно. Завтра розбиратимуть останню стіну, та усі реставраційні роботи проходитимуть, там же. Тож підземелля закриті на довго, якщо не до кінця літа.

—     Шкода! — Зітхнула Ірина, замислившись.

—     А як Килина почувається? — Сухо поцікавився.

—     Наче добре. — Знизала плечима, та додала. — Сьогодні трохи втомилася, казала, що над вечір нога ниє, тому зараз перепочине й поїде додому. — Жінка на мить опустила очі, а тоді підняла їх не сміло заговоривши. — Яромире Севериновичу, відпустіть мене, будь ласка, сьогодні швидше, і на завтра на весь день, якщо можна?

Гораль пильно глянувши на жінку, довго вирішував, що має робити. Розумів, що завтрашній день проведе тут, хоч і роботи в підземеллі не проводитимуться. Вирішив реставраторів шукати завтра, а зараз мав трохи інші плани.

—     Гаразд, біжіть. — Зітхнув. — Я щось придумаю.

—     Щиро дякую! — Схопилася з місця жінка, вона буквально світилася від щастя. — До побачення!

—     До побачення! — Посміхнувся Яромир.

Як тільки Ірина пішла, схопився з місця кинувся в облаштований в кабінеті душ. Швидко переодягнувся та рушив в сторону кімнат, які були відведені для персоналу. Серце в грудях гупотіло. Страшенно хвилювався, та був розчарований, коли Килини тут не застав. Відчинив шафу зі змінним одягом, та тут повно речей, не зрозумієш, де чиї. Важко зітхнувши вирішив ще раз спуститися в підвал, а тоді поїде додому, бо плани поговорити з цією дівкою, зірвалися.

Глянувши на годинник, тільки 17:30. Спустився в низ по сходах, йшов невеличким не освітленим коридором і раптом почув чиїсь тихі кроки. Зупинився, адже з освітленого коридору бачив тінь, що наближалася. Кілька секунд, і в темний коридор увійшла Килина, її чоловік бачив добре, а от вона його, схоже ні.

Серце забилося в шаленому ритмі. Емоції переповнювали, рушив на неї, і за кілька секунд, схопивши її за талію, притиснув до себе. Дівчина від несподіванки пискнула, і вириваючись з міцних рук чоловіка, з відчаєм наказувала відпустити її.

—     Заспокойся! — Різко наказав Яромир, міцно притискаючи дівчину до себе. — Що ти знову робила у підземеллі?

Килина припинила пручатися, й важко дихаючи зірвано заговорила.

—     Ви мене налякали. Відпустіть!

—     Обов’язково! Але після того, як ти розповіси, що робила у підземеллі? І звідки у тебе перстень? Ти в курсі, що це реліквія Потоцьких?

—     Я не буду нічого говорити, доки ви мене не відпустите. — Важко дихаючи фиркнула дівчина, й знову намагалася звільнитися з полону чоловіка.

Яромир шаленів, пригортаючи дівчину до себе. Тіло проймали трепет та блудні бажання. Не хотів її відпускати, з багатьох причин, і всі вони особисті. Та Килина справді мовчала кілька хвилин. Так і стояли посеред коридору. Відчував як серце гупотить у грудях. Отямився коли вона шморгнула носом, зрозумів вона плаче.

—     Килино, припини плакати. Просто розкажи, що ти тут робила вже в друге, це те, що я бачив?!! А чого не бачив. І звідкіля в тебе перстень?

—     Відпустіть! — Ледь не по складах знову просила.

Яромир відчув, як вона здригається в його обіймах від ридання. Зітхнувши відпустив її, й суворо кинув.

—     Я слухаю! І навіть не думай мене обманювати. — Заклав руки на грудях.

Килина відразу відступила на кілька метрів. Яромир бачив, як вона в темряві витирала сльози.