Глава 7

Яромир.

Килина вийшла з кабінету, Гораль хмикнув, задавшись запитанням, «Надто горда? Чи навпаки надто скромна?» Обираючи компенсацію для Килини, вирішив взяти найкраще. Чомусь від щирого серця, хотілося зробити їй приємно, а вона повернула. Справді зараз почувався не найкраще. За життя подарунки йому повертали двічі, перший раз ще в школі однокласниця, сказала, що вона такі дешеві подарунки не бере, а другий ось сьогодні. Тут все навпаки. Подарунок за дорогий. Він усе познімав, наліпки, етикетки, та викарбувані бренди не зняти.

Видихнув, було справді не приємно від того, що вона все повернула. Вчора ввечері теж відшила. Просто хотів провести її додому. Хвилювався за неї, а вона дивилася на нього з пересторогою. Не очікував стільки опору. Усвідомлював, що можливо причин на це є багато, але чоловіка це найменше хвилювало. «Немає хлопця, отже, немає причини».  Вона зацікавила його, як особистість, і байдуже, що вона працює на нього. Йому було приємно у її товаристві, навіть тоді коли був злий на неї мов чорт, коли мало не підібрав під колеса.

Знову про себе хмикнув, її скромність вражала. Дівчат, які відмовлялися від подарунків, у своєму дорослому житті, ще не зустрічав. Зазвичай дівчата їх випрошували самі.

Подарунок залишив на тому ж місці, де його залишила Килина. Ще не вирішив, що з ним робити, бо справді хотів, аби дівчина взяла його.

Відірвався від роздумів та емоцій. Потрібно працювати. При тім, що приїде делегація з Польщі, у підземеллі вже з самого рання працюють археологи з будівельниками. Ледь знайшов літнього тямучого архітектора, який колись будував мости. Адже потрібно знати, які стіни у палаці можна чіпати, а які ні. Археологи, мають продзвонити здоровенні колони, аби виявити наявність пустот у них та сторонніх предметів. Сам Яромир слабо вірив, що в замку після трьох століть могла завалятися хоч якась цінна річ. Хоча зважаючи на знайдений сувій можливо все.

Вирішив спуститися й сам перевірити, як проходять роботи, хоч з працівниками знаходився завідувач господарської частини, все ж хотів побачити все сам.

Вийшовши коридором бачив, як Килина побігла кудись ще не переодягнена. Прикипів до неї поглядом, здалося, що вона кульгає. Та не роздивився, бо вона заховалася за дверима. Зітхнувши рушив до низу.

Страшенно хотів, щоб весь цей бардак, як найшвидше закінчився. Бо зараз підземелля недоступні для екскурсій.

В низу велися активні роботи. Яромир тепер хотів скласти детальний план конструкцій підземелля. Здається все розчистили, але кожного разу відкривалися нові ходи. «Цікаво і де ж знаходиться цей тунель смерті, позначений королівською короною, а найголовніше, що за ними?» Видихнув, «І як тепер бути? Знав, що  належить до клану Потоцьких, але ж скільки поколінь уже минуло...»

Зупинившись навпроти мурованої стіни з цегли замислився. Здається ніколи нічого не боявся, та заходити в цей тунель, чомусь було моторошно. Хоча для початку його потрібно знайти. Та цим займеться пізніше. Зараз потрібно аби археологи продзвонили стіни, на наявність отих цінностей. А ще потрібно поїхати у те село Витків. Не раз проїжджав цим селом, та ніколи навіть не замислювався, що колись доведеться бродити місцевим кладовищем, в пошуках могил панів Комаровських. І це потрібно зробити якомога швидше.

Видихнувши подався на гору, адже вже дев’ята, зараз прибуде делегація.

Яромир увійшов у фоє, тут уже біля дверей чекали Ірина Федорівна та Килина. Пробігся поглядом по дівчині. Не міг відірвати очей від цієї красуні. Її приємний сміх, торкався найпотаємніших струн душі чоловіка. Кілька хвилин спостерігав за нею, милуючись. Все в ній подобалося йому. Від зовнішності до жестів, голосу та сміху. Приваблювала її жива енергетика.

Раптом управителька покликала його. Дівчина оглянулася, на мить погляди зустрілися, і від цього, в її милих очах з’явилася паніка. Напружився з середини, не такої реакції на себе, хотів від неї.

Підійшовши ближче, напружено поцікавився.

—     Ну, що? Готові?

—     Готові. — З оптимізмом запевнила Ірина.

Перевів погляд на дівчину, яка опустивши очі мовчала. Це ніяк не влаштовувало Гораль, тому звернувся до неї.

—     А, ви, Килино Ігорівно?

Дівчина підняла розгублений погляд на чоловіка. Бачив хвилювання в її очах. Заглянувши в цю красу незвичних очей, шаленів. Та не влаштовувало те, що вона боялася його.

—     Готова. — Не сміло злетіло з красивих вуст.

Мимоволі посміхнувся. Хотів, щоб вона розслабилася, і не почувалася так скуто.

—     Яромире Севериновичу! Приїхали! — На емоціях вигукнула управителька, оглянувшись від вікна.

—     Ходімо. — Впевнено попросив. Адже сам неабияк хвилювався. Така делегація до нього приїжджає вперше.

Легенько поклав руку на спину Килини, повівши її до виходу. Коли доходили до дверей, дівчина забрала руку зі своєї спини.

—     Ірино Федорівно! Хто із вас зустрічатиме делегацію? — Хрипким голосом поцікавився.

—     Ми у двох з Килиною. — Посміхнулася жінка, й перевівши погляд на дівчину, додала. — У, нашої дівчинки, не погано виходить. Щось мені підказує, що сьогоднішній візит делегації, саме завдяки їй. — Жінка перевела подих, зі захопленням додавши. — Якщо чесно на її екскурсіях, я сама слухаю історію палацу, наче ніколи до того її не чула.

—     Ірино Федорівно! — Тихо обурилася дівчина, почервонівши. — Ви солідно перебільшуєте.

Скромність цієї красуні вражала.

—     Килино Ігорівно, не применшуйте свої заслуги. Це справді так. — Запевнив Яромир пропускаючи дівчат вперед. Шалено хвилювався, хоча не знав через, що більше. Через делегацію, чи може через те, що ця красуня поруч.

—     Килино, розслабся. — Наказувала Ірина. — Зроби це так, як ти робила у попередні дні. І ні про, що не думай.

—     Дякую, Ірино Федорівно! Я спробую. — Тихо промовила дівчина.

Яромир порівнявся з ними. Разом спустилися по сходах. З Іриною привітали гостей. Жінка представила їм Килину, повідомивши, що саме вона познайомить їх з історією палацу.