Глава 6

Швидко склала все необхідне, разом з хімією, усього ледь пів візка назбиралося. Поруч з цим чоловіком шалено нервувала. Підкотивши візок до каси, він у пів тону кинув.

—     Я зараз повернуся.

Килина втішилася, коли до каси під’їхали дві матусі з малими дітками, та з повними візками. Коли повернувся Гораль, то був вимушений чекати. За цей час дівчина розрахувалася, й забравши три невеличких пакети, повезла їх до машини.

Яромир підійшов до неї, коли дівчина вже повернула візок.

—     Килино, я проведу тебе додому. — Надто впевнено поставив перед фактом.

По тілу рознеслося тремтіння, а роздратування охопило душу.

—     Яромире Севериновичу, це зайве. Мені їхати якихось десять кілометрів. До того ж село невелике, мені плітки не потрібні. Пильно глянула у темряві на нього.

—     Килино, це не обговорюється. — Впевнено заявив Гораль.

—     Ви сліпите мене, коли їдете позаду. — Зірвано заявила дівчина. — В мене оптика не така крута, як у вас. У вас ближнє світло краще, ніж у мене дальнє. І взагалі... — Відчувала тіло тремтить, як і голос, який вона так старалася вирівняти. — Я не хочу аби ви мене проводжали.

—     Чому?

Це запитання прозвучало надто різко. Килина знову підняла збентежений погляд на чоловіка. Причини пояснити не могла, просто не хотіла, аби він їхав з нею. Побоялася будь-що більше сказати. Розвернувшись сіла в машину, так і залишивши чоловіка без відповіді. Розуміла він може звільнити її за зухвалість, але хай краще звільнить, ніж...

У дзеркалі бачила, як чоловік з пакетом пішов до своєї машини. Виїхавши зі стоянки, дівчина видихнула. Нарешті почувалася спокійно. Та тішилася не довго, адже за кілька хвилин, її уже наздогнав джип, і їхав позаду неї лише на габаритах, аби не сліпити. Знову дратувалася. «Потрібно було їхати з Нелею.» Хоча справді дуже втомлювалася, це напевне від незвички стільки ходити. Вже не знала як відбуде завтрашній день. Стопи пекли навіть зараз, а натерті мозолі кровоточили. Мазі якими користувалася, не допомагали. Видихнула, адже залишається або сподіватися на диво, або терпіти скажений біль, і при цьому посміхатися.

Навмисно скинула швидкість, їхала дуже повільно, хоча розуміла, що потрібно перемикати вищу швидкість, адже вже виїхала на трасу, та вперто не робила цього. Коли ж джип увімкнув лівий поворот, втішилася, а тоді сама себе запитала, «Невже Гораль живе у цьому розкішному особняку, посеред лісу?» Все життя тут їздила, ніколи б навіть не подумала, що у цьому маєтку хтось живе. Розкішний пентхаус, з великим двором та височенним парканом. Навіть чимось ці володіння скидалися на музей.

Далі дорогою їхала одна, навіть машин зустрічних не було. Приїхавши додому, ледь добрела до хати. Розклала продукти та побутову хімію, й прийнявши душ побрела спати.

Розбудив дівчину телефон. Зірвавшись схопила гаджет, адже телефонувала Ірина Федорівна. Не роздумуючи зняла слухавку.

Жінка привітавшись, повідомила.

—     Килино, сьогодні о восьмій, потрібно бути на робочому місці. До нас несподівано делегація з Польщі прибуває. Вже о дев’ятій п’ятнадцять, вони будуть у палаці. Яромир Северинович просив усіх зібратися на восьму, бо потрібно все підготувати.

—     На восьму? — Збентежено перепитала, погляд відразу стрибнув на годинник на руці, який показував 6:57. «Навіть ще будильник не дзвенів, за те маршрутка відправляється вже через сім хвилин. А я ще не одягнена, та й до зупинки хвилин десять потрібно йти...» — Я не встигну. У мене наступна маршрутка, о 8:15.

—     Килино, шукай чим дістатися, о восьмій ти маєш бути на роботі. Яромир Северинович, не любить спізнень. До того ж усі перероблені години оплачується по подвійному тарифу. Поквапся.

Дівчина поклала слухавку. Миттю зірвалася з ліжка, поспіхом кинулася у санвузол, дорогою набираючи подругу. Та в трубці лунали лише гудки. Набрала в друге, почала чистити зуби, та цього разу, подруга зняла трубку, сонно кинувши.

—     Алло! Ти чого дзвениш з самого рання?

Виплюнула зубну пасту з рота й попросила.

—     Кать, підвези в місто. Мені дуже треба.

Подруга застогнала, й невдоволено пробурмотіла.

—     Ліно, я тільки лягла о четвертій...

—     Кать, будь ласка! — Просилася подруга сполоснувши обличчя водою. — Я на роботу не встигаю. Нас сьогодні викликали раніше, тільки-но подзвонили.

—     А твій «Жужик», що?

—     Бензину тільки до заправки, і бабла зеро.

Катя видихнула, й без емоцій кинула.

—     Ну добре, збирайся, через хвилин двадцять буду, але з тебе ввечері манікюр.

—     Без питань. Дякую! Вдоволено промовила Килина, й поклавши телефон кинулася в душ.

Виходячи з душової кабіни, мала необережність вдаритися ногою об піддон, чим розразила мозоль на великому пальці, який відразу закровоточив. Зойкнувши повернулася в душову, підставивши ногу під холодний струмінь води. Кілька хвилин постояла, рана наче кровоточила менше. Покульгала одягатися та перемотувати ногу. Не уявляла, як сьогодні відбуде день, бо розуміла, що навіть туфлі взути буде боляче.

Позаліплювавши рани лейкопластиром, стрибнула у темно-сині джинси, й такого ж кольору довгу блузку-сорочку. Чорні шкарпетки й такі ж кросівки, аби не було видно плям, якщо рани роз’ятряться.

Килина схопила рюкзак та окуляри й подалася на кухню. Глянула на годинник. «Ще є час на каву.» Доки кипів чайник відкрила пакунок, який їй вчора передав Гораль.

Побачене шокувало. Тут знаходилися бездротові навушники відомої компанії, та й окуляри теж відомого бренду. Могла тільки уявити скільки це все коштує. Прийняти це вона не може. Приготувавши собі каву, твердо вирішила, що зробить з цим пакунком.

Подруга приїхала через пів години, ще й мотоциклом, повідомивши, що машина не завелася.

Доки Килина дісталася до палацу, то вже було 8:05. Охоронець повідомив, що шеф зібрав усіх в себе в кабінеті. З шаленим хвилюванням подалася туди. Вже не зважала, що нога болить. Хоч мозолі були на обох ногах, права нога, боліла надто сильно.