Глава 5

Килина.

Дівчина відкрила очі, в кімнаті напівтемно, а в коридорі чулися чиїсь надто голосні, розмірені, важкі кроки. Серце на мить завмерло, а тоді заколотилося в шаленому ритмі. Схопилася, й схопивши рюкзак, завмерла посеред кімнати, адже кроки вже були поруч. Відчувала, як від страху, в кімнаті наче вигорів весь кисень, і дихати стало важко. Раптом в арку хтось увійшов, і вже за мить в кімнаті загорілося світло.

Килина яка зажмурила очі від страху, була близька до втрати свідомості. Розуміла, що це, мабуть, жива людина, але так страшно ще ніколи не було. Повільно відкрила очі, при тім, що було дуже лячно. Чула як кроки стихли зовсім поруч. Кліпнула очима, перед нею стояв сам Гораль. Хотіла зробити крок назад та похитнулася, і вже за мить опинилася в обіймах чоловіка. Хвилювання зросло. Знову закрила очі, відчувала, як дихання збилося нанівець. 

—     Як ти почуваєшся? — З турботою поцікавився чоловік, напружено заглядаючи їй в очі.

—     Яромире Севериновичу, ви мене налякали. — Відкривши очі, нервово ковтнула ком, й попросила. — Відпустіть мене. Мені вже краще.

Почувалася збентежено, адже обійми цього кремезного красеня, надто хвилювали.

Чоловік наче не чув її, підхопивши на руки підійшов з нею до дивану. Посадивши її на нього, й присівши поруч винувато кинув.

—     Килино, вибач! Я не хотів тебе налякати. — Видихнув, й знову пригорнув її до себе. — Мені охоронець сказав, що ти ще не пішла, от я вирішив перевірити. — Пильно глянувши на неї додав. — Тут залишатися справді небезпечно.

Ці обійми реально лякали. Швидко зібралася та звільнившись з обіймів чоловіка, встала.

—     Вибачте! Я вже йду. — Схвильовано промовила притискаючи рюкзак до себе. Розвернувшись рушила до виходу.

—     Килино, зачекай!

Почула позаду. Від цього тембру голосу, приємне тепло розлилося по тілу. Боялася цього чоловіка, тому хотіла якнайшвидше позбутися його компанії. Та все ж зупинилася. Кроки, що наближалися змушували серце битися в скаженому ритмі. Повільно оглянулася.

—     Вже пізно, ходімо. Я відвезу тебе додому.

Така заява змусила дратуватися. «Тільки цього не вистачало.» Розгублено кліпнула, й закинувши рюкзак на одне плече, впевнено заявила.

—     Дякую, та я на своїй машині.

—     Ти впевнена, що впораєшся з керуванням?

—     Все добре. Не хвилюйтеся. — Старалася бути переконливою. 

—     Гаразд, як знаєш. — Напружено кинув чоловік та попросив. — Ходімо.

Килина чомусь гадала, що цей чоловік залишить її на одинці, а він впевнено крокував поруч.

—     Як тобі у нас працюється? — Коли опускалися сходами поцікавився Гораль.

—     Дякую! Добре. — Чесно зізналася, змовчала про деякі незручності.

—     Може є якісь побажання? — Не відставав чоловік.

—     Все добре. — Навіть не замислюючись запевнила.

«Бо, що дасть те, що вона поскаржиться на взуття.» Вона тут працює без трьох днів тиждень. Краще мовчати, адже робота й справді потрібна. А тут обіцяють хорошу заробітну плату, таку, за яку можна справді прожити, а не просто існувати.

—     І все ж, Килино, може щось не так?

Дівчина не розуміла навіщо цей допит. Зійшовши зі сходів зупинилася, й пильно глянувши на чоловіка запитала у відповідь.

—     Яромире Севериновичу, якщо ви хочете почути щось конкретно, то хоча б натякніть. Бо мене справді все влаштовує.

—     Гаразд! — Видихнув чоловік. — Якщо з’являться якісь зауваження, чи ідеї щодо покращення роботи, я завжди готовий до діалогу.

Килина знітилася, й тихо кинула.

—     Буду мати на увазі. Нервово облизнула губи й додала. — А тепер вибачте, мушу йти.

—     Килино, не квапся, я маю для тебе дещо, тож ходімо до машини.

Дівчина вся напружилася. Тепер боялася цього чоловіка ще більше. Його прохання напружувало. Мовчала кілька секунд. Здається від хвилювання все тіло тремтіло. Повернувшись рушила на вихід. Чула як чоловік йшов позаду, це ще більше не давало розслабитися.

Мовчки у двох йшли до машини. Ще здалеку Гораль  відчинив машину пультом.

—     Килино, іди сюди. Це на кілька хвилин. — Покликав позаду Ярлмир.

Збентежено зупинилася. Боялася цього чоловіка і край, і до машини теж підходити боялася. Яромир наздогнавши її, пригорнув за талію та змусив йти з ним.  Килину охопила паніка. У скронях гуло. Намагалася забрати руку чоловіка зі своєї талії, та він лише міцніше притиснув її до себе, хрипко попросивши.

—     Килино, не хвилюйся, це займе лише кілька хвилин.

Не випускаючи дівчину з обіймів, прочинив передні двері пасажира, й щось взявши з панелі, простягнув його дівчині. 

—     Ось візьми.

—     Що це? — Напружено запитала, не поспішаючи брати пакунок, і таки звільнилася з обіймів чоловіка.

—     Навушники та окуляри, які я розтрощив. Візьми. — Пильно дивився на неї.

Килина розгублено кліпнула, й не сміло взяла паперовий пакет.

—     Дякую! — Збентежено промовила. — Але не варто було...

—     Килино, все добре. — Запевнив Гораль, напівтемряві дивлячись на дівчину. — Я тоді дуже розсердився, адже через твою необережність, я мало не забрав твоє життя.

Килина почувалася ніяково, та й почуття провини, перед цим чоловіком не відпускало.

—     Яромире Севериновичу, це все сталося з моєї вини, тож...

—     Килино, годі. — Здолав крихітну відстань між ними. — Добре, що все закінчилося добре. Тільки наступного разу, прошу будь обережною, особливо на переходах.

Від близької присутності цього чоловіка, тіло кинуло жар. При вечірній прохолодні, вся вкрилася дрібними краплинками поту. Страшенне хвилювання зростало, як і бажання втекти від нього.

—     Буду. — Зірваним від хвилювання голосом пообіцяла, й опустивши очі тихо додала. — До побачення!

Повернулася поспішно рушивши до своїх Жигулів, що стояли неподалік.

—     Килино, може я справді відвезу тебе до дому?

Знову почула за спиною. «Ну чому він такий настирливий?» Оглянулася й заперечила.