Глава 2

В салоні повисла пауза, яку порушив чоловік.

—     А освіта в тебе є?

—     Є. — Зітхала. — Та для гіда особливої освіти не потрібно. Навіть курси згодяться.

—     То в тебе курси? — Напружено перепитав чоловік.

—     Ні, на жаль курсів у мене немає, але є дві вищих освіти. За однією я філолог, за іншою, краєзнавець.

Не знала навіщо це розповідала цьому чоловікові, і взагалі навіщо йому це все. Мабуть, це нерви. Адже реально могла потрапити під колеса цього велетенського джипа. Тепер навіть тішилася, що цей чоловік не дуже кричав на неї.

—     А досвід роботи, у цій сфері, є?

Пролунало чергове запитання. Дівчина зітхнула, «Звідки йому взятися?»

—     На жаль, ні.

—     Чому не працевлаштовувалася за фахом? Не було потреби?

Тепер в голосі цього чоловіка звучав осуд.

—     Можливості. — Сухо відмахнулася.

—     А зараз з’явилася можливість?

Цей допит починав дратувати, адже запитання звучали з неприхованим глузуванням.

—     Тепер з’явилася. — Відповіла різко, адже дратувалася.

—     І, що ж було причиною? Що не давало тобі працювати та реалізуватися?

Здається ця розмова розважала чоловіка, але страшенно бісила Килину. Вирішила сказати правду. «Може це поставить цього пихатого панича трохи на місце.»

—     У мене важко хворіла бабуся. — Зробила паузу, адже згадка про найріднішу людину, болем відізвалася на серці. — Та тепер коли бабусі не стало, я можу дозволити собі таку розкіш, як працювати.

Знову перевела погляд у вікно, вони саме під’їхали до палацу Потоцьких. «Ну слава Богу! Нарешті позбудуся компанії цього чоловіка.»

—     Вибач! Мені шкода! — Сухо видавив незнайомець та заглушив двигун. Прикипівши поглядом до дівчини.

Найменше очікувала його співчуття. Знову ігнорувала його слова.

—     Спасибі, вам, що підвезли та вибачте за неуважність на дорозі. — Тремтіння охопило тіло. Рука лягла на ручку на дверях, але вони не відчинилися.

Перевела збентежений погляд на чоловіка, який відверто дивився на неї.

—     Відчиніть, будь ласка, двері. — Хвилювання зростало.

—     Не квапся, Килино. То, ти так квапилася на співбесіду, в цей палац?

—     Так! — Нічого не зрозумівши, кліпнула очима.

—     Що ж Килино, я і є той жахливий власник цього палацу.  — Випалив чоловік.

Дівчина відчула, як по тілу пройшовся холод. Раптом клацнули замки на дверях. Розуміла їй пора. Бо після всього, їй місце роботи тут точно не світить.

—     До побачення! — Поспіхом на емоціях випалила та вистрибнула з машини, подавшись геть.

Встигла обійти машину, як перед нею вже стояв незнайомець, відверто заглядаючи в очі.

—     Килино, ти куди? — Напружено поцікавився.

Серце з грудей дівчини вискакувало. Чомусь здавалося, цей чоловік так розважається.

—     Додому! — На емоціях фиркнула.

—     Чому? — Здивовано перепитав чоловік.

—     Я може й роззява, але добре, розумію, що після всього, співбесіду не пройду. Тож навіщо тратити свій та ваш час, даремно.

—     Чому ж? Навпаки! — Примружившись, красивим голосом, повідомив чоловік. — Співбесіду ти пройшла. Мене звати Яромир Северинович. — Чоловік так несподівано пригорнув її за плечі. — Ходімо, Килино. Познайомишся з персоналом, та владнаємо все з документами.

Дівчина не встигла отямитися, як чоловік тримаючи її за плечі, вів у сторону входу у велетенський палац. Збентежено глянула на чоловіка, не могла зрозуміти жартує він чи говорить серйозно. Погляд стрибнув на його руку на своєму плечі. Акуратно зловивши її, забрала руку з плеча, й зупинившись пильно глянула на чоловіка.

—     Ви зараз серйозно? Ви готові прийняти мене на роботу, після всього?

—     Килино, тобі потрібна робота?

—     Потрібна. — Тихо відмахнулася, емоції переповнювали.

—     Тоді, не став дурних запитань, в мене часу обмаль. — Вказав рукою у бік сходів, що знаходилися під козирком з чотирма колонами, а зверху красувався кований балкон, обвішаний горшками з квітами.

Зітхнула й мовчки рушила вперед. Чоловік йшов позаду. Відчувала шалене хвилювання. Тремтіння не проходило, ще й те, що цей чоловік йшов позаду, неабияк напружувало. Дратувалася, й через те, що одягнулася зовсім не відповідно. Домовляючись про співбесіду, вона розмовляла з жінкою, тому одяглася у зручний одяг. Чорні джинси, таку ж футболку, поверх шкіряна куртка, ще й взута в білі кросівки. Швидко зав’язала довге волосся у хвіст на маківці. Прихопила рюкзак, замість сумочки. «Потрібно було одягнутися більш відповідніше, та тепер пізно.»

Так несподівано Яромир прочинив їй двері. Тихо подякувала, й пройшла у чималий хол. «Незвичне у нього ім’я. Теж не дуже сучасне. Цікаво, хто йому таке ім’я обрав?»

Коли увійшли в фоє, чоловік порівнявся. Дівчина прикипіла поглядом до височенної стелі. Велетенські картини вражали розмірами. Була тут ще в дитинстві. Зараз палац реставрований, і мав зовсім інший, величний вигляд. З широкого коридору, їм на зустріч йшла ще зовсім молода, вродлива жінка. Одягнена у білу блузку, костюм двійку чорного кольору з жилетом. На ногах теж чорні туфлі на шпильці, меліроване волосся вкладене у зачіску. На очах великі окуляри.

—     Доброго дня! — Першим привітався чоловік поруч. — Ірино Федорівно, ось дівчина на посаду гіда. Ознайомте її з графіком роботи. Введіть в курс справи, та не забудьте про дрескод.

Повернувшись чоловік вже подався в протилежну сторону коридору, та раптом зупинився й оглянувшись наказав.

—     Ірино Федорівно, як закінчите, проведіть дівчину у мій кабінет.

Жінка лише покірно кивнула головою, й пильно глянувши на дівчину попросила.

—     Ходіть зі мною.

Разом жінкою подалися у комірчину неподалік. Познайомилися. Жінка розповіла, що до чого. Виявляється графік роботи з дев’ятої ранку, до вісімнадцятої вечора. Одягнена Килина на робочому місці, має бути відповідно, костюм двійка, біла блузка і обов’язково туфлі на шпильці. Далі жінка провела дівчину цілим замком. В якому виявляється є сорок покоїв, велика бальна кімната, бібліотека та чотири салони.