Глава 1

«Хоч би встигнути... Блін! Ще й  відлік на світлофорі тільки почався.»

Підійшовши до краю тротуару, дівчина кілька секунд стояла, вагаючись, «йти чи ні». В навушниках приємна музика. Глянула по обидва боки дороги, через темне скло окулярів. З права машин не було, а от зліва не бачила, бо дорогу закривала колона припаркованих машин. Погляд стрибнув на табло світлофора, ще двадцять секунд. Маршрутка точно за цей час поїде. Ще раз глянула вліво, наче пусто, й безпечно рушила по зебрі.

Килина навіть не встигла кліпнути очима, як буквально перед носом, побачила капот здоровенного джипа. Завмерла на місці. Адже машину трохи розвернуло на зустрічну смугу, добре, що на дорозі пусто. Не чула нічого, адже в навушниках гули баси. Та навіть через них чула, як сильно б’ється серце. Дихання збилося. Бачила, як потрібна Килині маршрутка поїхала, та зараз не до неї, адже усвідомлювала, її врятували, якихось кілька секунд, та лічені міліметри. Вона не злякалася, але страх тільки зараз охоплював тіло, буквально паралізуючи його.

Краєм ока бачила, як з машини вистрибнув водій, та з озлобленою гримасою сунув на неї. Ковтнула ком та хотіла втекти, але від паніки не могла поворухнутися. Чоловік щось роздратовано говорив, та вона його не чула. Зажмурила очі, знала, скільки зараз доведеться вислухати.

За якусь мить, з очей були зірвані чорні окуляри, а з вух висмикнуті бездротові навушники. Ще мить, і від них лишилися дрібні частинки на асфальті. Чолов’яга розтрощив їх ногою, викинувши окуляри на інший бік дороги, а тоді озлоблено зиркнувши на неї, заволав.

—     Тобі жити надоїло?

—     Я... Поспішала... — Ледь не тремтячим голосом видавила, опустивши очі.

—     Куди? На інший світ? — Лютував кремезний незнайомець.

Мовчала, відчувала, як вся тремтить. Наче тепер збагнула, чим її поспіх міг обернутися для неї. Чолов’яга щось волав, а дівчина втупилася поглядом в уламки своїх новеньких навушників. Розуміла, якби не блискавична реакція цього чоловіка, то на асфальті зараз була б вона. Очі наповнилися сльозами.

—     Що тут відбувається?

Наче прийшла до тями, кліпнула очима, з яких скотилися сльози. Погляд стрибнув на поліціанта, який вимогливо дивився на неї.

—     Я... — Перевела розгублений погляд на водія.

Погляд темно-карих очей, суворо дивився на неї кілька секунд. Від цього забула, що мала сказати.

—     Це моя сестра, вона втекла від мене, ледве наздогнав. — Красивим баритоном заговорив водій, і так несподівано пригорнув дівчину до себе.

Затамувала подих. Знову розгублено кліпнула, побоявшись глянути на чоловіка у формі.

—     Гаразд, проїжджайте, ви перешкоджаєте рухові на дорозі. — Нахмурившись наказав поліціант.

Видихнула, розуміла, що винна. «Тепер ще й маршрутка поїхала. На співбесіду спізнюся. Що за день?»

Поліціант пішов, хотіла звільнитися з обіймів незнайомця, та він раптом міцніше притиснув її до себе, крізь зуби прогарчавши.

—     Не рипайся, і швидко сідай в машину.

По спинному мозку пробігся холод. Паніка охопила розум. Хотіла обернутися аби покликати чоловіка у формі, та незнайомець буквально заштовхав її в машину, зачинивши двері, які вже відчинити не могла. Стало так лячно.

Кремезний чолов’яга сів за кермо. Від цього стало ще моторошніше, але сказати не встигла нічого, як він наказав.

—     Пристебнися.

Кліпнула очима, налякано дивлячись на чоловіка.

—     Куди ви мене везете?

—     Як ти почуваєшся? — Запитав у відповідь підкачаний мужик, одягнений у діловий, сірий костюм, та зрушив з місця.

—     Нормально я почуваюся. Відпустіть мене. — Зірваним голосом просила.

Лише тепер помітила, як руки чоловіка на кермі, тремтіли. Відчуття провини та страх, змішалися. Чоловік перемкнув швидкість, та їхав наче не чув її.

—     Куди ви мене везете? — Не могла заспокоїтися.

—     У клініку. — Сухо відмахнувся.

—     Для чого. Я нормально почуваюся. Відпустіть мене, будь ласка. — Збентежено просилася, і знову повторила. — Я справді, поспішаю.

—     Я це вже зрозумів. — Гримнув суворо водій. — Ще трохи, і ти б вже нікуди не поспішала, а я через тебе, роззяву, опинився б за ґратами.

Дівчина вся напружилася. Розуміла цей чоловік має рацію, і має за, що на неї сердитися, але ж їй потрібно встигнути. Ця робота життєво необхідна їй.

—     Пробачте! — Тихо та винувато кинула, і знову просилася дівчина. — Будь ласка, не потрібно у клініку. Краще відпустіть. Може я ще встигну...

—     Знову комусь стрибнути під колеса? — Гаркнув керманич.

Дівчина важко видихнула та пропустивши його слова повз вуха, тихо відповіла.

—     На співбесіду. — Кілька секунд помовчавши, додала. — Для мене дуже важливо влаштуватися на роботу. — Видихнула й знітилася. — Якщо вдасться пройти співбесіду.

Схвильовано дивилася на дорогу, й знала, цьому солідному чоловікові, мабуть, байдуже до неї. Вона налякала його, і тепер боялася, що він може з нею зробити за це. Поліції не здав, але тішитися рано.

—     Куди саме тобі потрібно на співбесіду? — Сухо поцікавився.

Збентежено глянула на чоловіка. «Навіщо це тобі?»

—     Шептицького 36, здається. — Не сміло повідомила і знову попросила. — Зупиніться, будь ласка. В мене ще є час. Я ще встигну.

Сумнівалася, що він послухає, але так уповала на його порядність.

—     Як тебе звати?

—     Килина.

Тихо відповіла, не сміло глянувши на надто серйозного чоловіка. На її відповідь він на мить відірвався від дороги, здивовано перепитавши.

—     Як?

—     Килина! — Видихнувши повторила.

Майже всі з ким вона знайомилася, так реагували на її ім’я. Навіть Сашко так спочатку реагував, а потім дражнився, називаючи її калиною, та й в школі було теж саме. Тож реакція незнайомця звична.

—     Дуже красиве та оригінальне ім’я. — Голос чоловіка зазвучав по іншому. — Не зустрічав дівчат з таким іменем.

—     І не зустріли б, якби я не потрапила вам під колеса. — Відмахнулася, і знову напружено попросила. — Може ви все-таки відпустите мене?