Розділ 21

Ну гаразд, можливо Захар і мав рацію. Але це вперше за все життя. Щойно ми наблизилися до будинку я зупинилася склавши руки у бік і видихнула. Хлопець глянув на мене, він не сказав але погляду вистачило замість слів "Я ж казав". Надворі в якийсь момент почали пролітати сніжинки через що все ускладнилося. Я вийшла сходами на гору щоб покликати В'ячеслава бо таку гору як ці сходи я не подолаю. 

Чоловік вийшов і здивовано глянув на мене.

— Віолетто, варто було мені подзвонити. Я б приїхав.

— Я їй казав те ж саме, — підтакнув Захар.

Я йому посміхнулася а тоді глянула на чоловіка.

— Я була впевнена що їхати не далеко. До того ж свіже повітря не аби як корисне.

У будинку я зробила все що потрібно було опісля прийшла додому. Повечерявши я дістала телефон і посміхнулася коли по традиції побачила повідомлення від Привидика.

Привітики. Як день пройшов?

Я помахала пальцем над екраном роздумуючи що відповісти після чого надрукувала.

День пройшов продуктивно. Зробила багато справ котрі на довго відставляла. А що на рахунок тебе?

Я не здивувалася коли побачила "👻👻👻 пише".

В мене пройшов інформативно. Правда, зовсім трішки змучився. Але написала ти, я і забув про це 

Від написаного в мене з'явилася  посмішка і в цей момент зайшла сестра.

— Що в тебе там такого веселого?- спитала вона примруживши очі.

Я знизила плечима.

— Нічого цікавого. З чого ти взяла?

— Те, що я не завжди говорю не означає що я нічогісінько не бачу. Ти постійно посміхаєшся до телефон. З'явився хтось?

— Поля, не говори дурниць. Я...з подругою переписуюся.

Поля закотила очі.

— Ну, не хочеш то і не потрібно казати. 

— А в тебе як день пройшов?

— Без Дана скучно, — сестра сумно посміхнулася.

Я примружила очі.

— Ви з Даном просто друзі я ж сподіваюся?

— Такі ж як ти із своєю онлайн подругою. 

Я вже хотіла відповісти як сестра вийшла з кімнати і пішла напевно на кухню. Головне, щоб вона із Даном не наламала дров.

Я знову глянула в телефон 

Моє ім'я тобі вже не цікаве, зірочко?

З чого ти це подумав?

Ну...ти вже і не думаєш про це.

Я просто не маю припущень хто ти.

У світі не так багато чоловічих імен. Тому ти можеш за рік його відгадати

Я тихо засміялася

Гаразд. Тоді, я хоч звужу коло пошуку. В твоєму імені є тільки одна голосна літера?

Гарне запитання, Віолетто. І моя відповідь позитивна,тільки додам що це працює у скороченій формі.

Я задумалася

Можливо ти Назар?

Можливо для тебе і я Назар але для паспорта точно ні😂

Ха. Говорити загадками в тебе чудово виходить.

Стараюся.

Я неочікувано для себе позіхнула. Ще не було пізно і саме тому для мене це стало дивним. Хотіла вже писати Надобраніч але мене випередили.

Вибач, я сьогодні трішки перепрацював. Тому бажаю "Найсолодших снів", зірко.

Все нормально, надобраніч привидик 

На наступний день я прокинулася і одразу пішла на роботу. Тут як і завжди мені самій було сумно. Неочікувано для мене пролунав рингтон телефону і я посміхнулася зрозумівши що це Злата. Моя колишня одногрупниць з якою я непогано спілкувалася.

— Ну ти і зрадниця. Поїхала, і навіть не дзвониш! — обурилася одразу подруга що викликало в мене посмішку. Вона завжди була надто енергійна

— Вибач, визнаю свою провину. Я повністю забула про те, що в мене є подруги.

— Ну ти і ... та вже не важливо. І так знаєш що я довго не вмію ображатися. Я до тебе з пропозицією. Не хочеш зустрітися? Завтра або ж коли тобі зручно.

— Думаю, що завтра буде просто чудово. Заодно виправлю свою пропажу.

— Ну, я чекатиму. Тоді зустріну тебе на вокзалі, напишеш коли приїдеш. Але як мінімум за годинку. 

— Окей, до завтра, Златка.

Насправді, по приїзду в місто я абсолютно забула про те, що було в місті. Тому після дзвінка колишньої подруги в мене виникло почуття провини. І я навіть не проти із нею провести вечір. У двері постукали і я зацікавлено висунула голову з светру щоб побачити хто там нарешті прийшов. Мої брови злетіли коли побачила Андрія. Він посміхнувся мені заходячи.

— Можна?— спитав чоловік а я йому посміхнулася.

— Так, звичайно, сідай.

— Я не привітався, тому виправлю своїм маленьким Привітики.

Я не стримала сміху.

— Привіт. Не подумай що не рада, але ти просто зайшов чи із Захаром проблеми?

— О, ні. Захар виявився дуже веселим хлопцем.

Мої брови злетіли вгору.

— Ми про одну людину говоримо? — вирішила уточнити я.

Андрій тихо хихикнув

— До кожної людини просто на просто потрібно знайти підхід. І Захар не виняток. А я до тебе не просто так. Я свою аптечку вчора з машини забрав щоб перевірити терміни таблеток і назад забув поставити. А голова щось жахливо розболілася. Даш чарівну таблеточку?

Я посміхнулася йому і піднялася.

— Спочатку я повинна зрозуміти через що голова розболілася а тоді вже таблетку давати.

Андрій закотив очі.

— Тиск напевно трішки підскочив. Я вранці каву пив тому мабуть так і сталося. 

Я підійшла до шафки і вийняла тискомір. Як і планувалося, зміряла тиск і зрозуміла що хлопець мав рацію. Тому, пізніше простягнула йому пігулку.

— Тобі тут не сумно?— спитав він віддаючи склянку від води.

Я сумно посміхнулася.

— Якщо чесно то інколи навіть дуже. Але, після навчання я хотіла повернутися додому. Тому, і опинилася тут.

— А зараз не жалієш?

Я знизила плечима.

— Я про це якщо чесно не думала. Тут спокійно, хоча і сумно бо немає роботи але все ж я поряд із сім'єю.

— Я спочатку так само думав. І як і ти засів у місцевому медпункті. Але це не щастя тобі жодних привілеїв. Вибач, якщо раптом моя думка тобі не цікава...

— О, ні. Ти що. Мені цікаво хоча б із кимось поговорити і твоя думка для мене також цікава. Ти давно закінчив навчання?