Розділ 20

Пальці зависли над клавіатурою. Як він сказав, припущення це не помилка.

В мене є припущення але зараз думаючи про цю людину мені просто хочеться розсміятися і вдарити себе рукою по голові. Хто-хто а він точно не міг би бути тобою.

Цікаво, хто ж це.

Ти вже знаєш про одного мого буркотливого пацієнта. На часточку секунди я вж подумала що це він.

Здається, по той бік чату довго думали що відписати.

А чому ти думаєш що це не він.

Я важко видихнула і задумалася.

По-перше, він не додумався б до такого. Ми знайомі ще з школи тому і знає про мене все. Йому не потрібно все це. Та й...він не може наважитися на власні потрібні для нього рішення. А іще ти набагато веселіший за нього.

З цього всього я скажу, що твій пацієнь це дуже цікава людина. Але...не забувай що інколи людина в переписці може бути набагато іншої ніж у житті.

Це підказка?

Сприймай як забажаєш) А зараз, солодких снів Віолетто.

Надобраніч, Привидик

У кімнату зайшла сестра і я їй посміхнулая. Вона була радісна через що мій настрій просто не міг зіпсуватися.

- Щось сталося?

Сестра тільки знизила плечима.

- Ні. З чого ти подумала? Я просто радію що незабаром канікули.

Я примружила очі. Надто добре знала Полю щоб повірити у це. Але допитувати не стала, у кожного все ж є право на власні секретики. 

Заваривши у своїй кімнаті чай я взяла його до кімнати а опісля потягнулася до книжки. Купила її давно, а прочитати ніяк часу не знаходила. Тому, доки сестра щось писала у своєму зошиті я розгорнула на першій сторінці і почала читати. Чай незабаром закінчився а очі почали закриватися. Я відклала книжку, та закривши книжку, поставила її на тубу а тоді залізла під ковдру і заснула.

Вранці я за зміною рецепту Захара одразу пішла до медпункту. Тут було жахливо скучно, тому до обіду я пробула тут а тоді із здивуванням почула скрип вхідних дверей. А це означає, що хтось прийшов. Я втричі здивувалася коли за дві секунди зявився Захар разом із Вячеславом. Я заклякла на місці.

- Привіт, Віолетто, - сказав Вячеслав як завжди з посмішкою.

Я напевно забула як говорити бо слова застряги від здивування.

- Доброго дня. Вибачте я трішки розгубилася, - сказала я з помітним здивуванням.

- Нічого страшного, я сам був здивований. Але мені вже треба їхати, тому вас залишу.

Вячеслав зник так неочікувано як і зявився. Я ж дивилася на Захара із здивуванням. 

- Не дивися так ніби привида побачила, - сказав він закотивши очі і поставив руки на колеса підїхавши ближче до столу.

- Просто...побачити тебе це неочікувано.

Захар глянув на мене а тоді хмикнув.

- Якщо я тобі заважаю то так прямо і скажи.

- Ні, в жодному разі ні. Але...що привело тебе до мене?

- Я вдома залишився з Даном. А він надто активний. Моєї адекватності не вистачить до вечора. Він надто багато говорить а іще надто багато хоче від мене.

Я посміхнулася.

- Хочеш сказати що Дан гірший за мене?

Захар закотив очі а тоді важко видихнув наче визнавав програш у якійсь надважливій грі.

- Так, ти поряд із ним біла овечка. То можна я в тебе тут посиджу?

Я посміхнулася.

- Звичайно ж, але якщо ти вже тут то допоможеш мені заповнити деякі папери.

- А просто так не вийде?

Я закотила очі.

- Я зараз подзвоню Данилові.

- Добре, які папери і де писати? Тільки попереджаю що я можу накосячити, а іще мій почерк і здатність написання букв можливо погіршився до нуля.

Я на нього подивилася дістаючи коробку з шафи.

- Це мене не лякає.

Я поставила перед ним папку і пояснила що робити. Все ж,хвилин через пять хлопець зняв куртку котру мав адже виявилося навіть жарко. Через годину я почула що мій живіт гарненько бурчить. Захар уважно читав котрийсь з паперів. Я давно хотіла до них дотягнутися, але постійно було лінь а далі і забула. А зараз коли є помічник під рукою, то все і зробиться швидше, і мені не так сумно буде.

- Я піду в магазин, куплю шось поїсти. Тобі що взяти?

Захар глянув на мене з поверх паперів і знизив плечима.

- Я нічого не хочу.

Я кивнула головою. Після чого взяла з вішака свою куртку та шарф із шапкою. 

- Через пять хвилин буду, якщо щось дзвони, - сказала я.

Захар угукнув і я пішла. У магазині купила печиво а коли прийшла то посміхнулася сама до себе.

- Я тут трішки похазяйнував. Ти не проти? - спитав Захар показуючи дві чашки чаю.

- У цьому випадку не проти, - відказала я.

Ми випили чай з печивом після чого повернулися до роботи. 

- Що означає "Люмбаго"? - раптом спитав Захар а я глянула на нього.

- Де ти таке знайшов? 

- Тут у документах.

Я задумалася. Цей термін мені був знайомим.

- А-а-а-а це коли в тебе при різких рухах у області попереку зявляється гострий біль. Це можна і по іншому назвати. 

Захар кивнув головою.

- Цікаво.

Він потер своє підборіддя і почав заповнювати інший документ. До кінця мого робочого дня, я згадала свої шкільні роки. Мене дивувала зацікавленість Захара до того що ж він пише. Але одночасно моментами я відчувала себе жах якою старою бо не памятала те, що нас вчили на першому курсі.

Годинник пробив шосту коли я простягнулася у кріслі. Більшу частину документів ми переписали і це мене радувало. Я випила холодний чай, котрий залишився і забрала порожню чашку Захара відправившись їх помити та поставити у шафу. Роблячи це я боковим зором дивилася на Захара у коли закрила дверцята шафки не стримала посмішки. Напевно, хлопець зауважив мій погляд бо глянув на мене і запитально підняв брови.

- Що?

Я не стримала іще одної посмішки.

- Ти не уявляєш наскільки мило виглядаєш зі сторони, а іще...ми сьогодні навіть жодного разу не посварилися а іще ти на диво сьогодні інший.