Розділ 14

Захар

І знову ця Летті перемогла. Мені моментами здається що її впертість ні до чого доброго не приведе. Та все ж, я вкотре переступив через власні принципи і бажання через неї. Але все ає свою ціну. Я почав їй довіряти будучи впевненим що дівчина не зробить нічого поганого для мене. Так, можливо вона і не робить але змовитися з моїм батьком і можна сказати таємно привезти мене в лікарню...це повна зрада.

Віолетта

Я дивилася на Захара часто кліпаючи очима. Він погодився але...я не могла поворушитися.

- Щ-що? - перепитала я нервово.

Захар глянву знову на мене і я зауважила напів посмішку.

- Ти все чудово почула. Думала що просто так менепривезеш у місце котре я прямо ненавиджу без мого відома і я...просто погоджуся? Хоча справді, дурне запитання адже я погодився. Але тобі я більше не довіряю. Сьогодні до клініки привозиш,  а завтра що? Знову щось зробиш без моєї згоди.

- Захар, мені здається ти все надто сильно іронізуєш, - сказав Вячеслав повертаючись до нас а я була вдячна йому за підтримку.

- Ні тату, я цілком серйозно. Хоча...напевно Леті це і не затурбує. Бо вона тільки виконує свою роботу. 

Я міцно стиснула свою руку. Справді, я ж тільки виконую свою роботу. І Захар дуже вчасно мені про це нагадав. 

Лікар нам попався молодий. Він весело щось підспівував весь час і я для себе підмітила що Захар навіть відповідав на його деякі запитання. Тільки от погляди лікаря на мене мені не подобалися. Коли все нарешті закінчилося, а навіть я втомилася ходити з поверху на поверх, ми сиділи у кабінеті лікаря а він гортав якісь папери.

- Ну що ж, я вас вітаю. Трішки ваших зусиль, наполегливості і впертості а вона я впевнений у вас є і ви як нова копійка, - сказав лікар весело, - Коли починаємо тренування?

- Ніколи, - відрізав Захар а я знову нахмурилася.

- Ох, тобто? - спантеличився лікар.

- Я не бажаю міняти своє життя. Мені і так цілком зручно, - відказав Захар.

Лікар нахмурився.

- Знаєте, не вважайте мене хамом але якщо ж є шанс то чому б його не використати? Не для себе то хоча б он задля нареченої. 

Лікар глянув на мене а я закашлялася. Захар глянув на мене і також розсміявся. Дивно було чути як він сміється але все ж в цю хвилину мене хвилював не він а факт що мене сприйняли за його дівчину. Тепер ясно щодо цих дивних поглядів.

- О, ні. Ви що. Помиляєтеся, - сказала я нервово посміхаючись а Захар і досі сміявся.

- Вона і моя наречена? - спитав він а тоді знову порсміхнувся і запеерчливо похитав головою, - О, ні. Ви що. Знаєте скільки з її впертість треба терпіння мати? Моя нервова система не витримала б.

Я нахмурила брови.

- Ой, хто б казав. Якщо я вперта то ти осел порівняно з мурашкорю. Он все що йому не запропонуй все йому не подобається і все не так. 

Я повернулася до лікаря котрий здається також починав веселитися від цієї сцени.

- Ви помилилися я жодним чином не поввязана з цим впертюхом. Точніше повязана але не так як ви припустили.

- Вона просто медсестра,  ну і колишня однокласниця. Це єдине що нас повязує, - додав Захар вже заспокоївши свій приступ сміху. 

Лікар похитав головою.

- Знаєте, ви б були чудовою парою але ні то ні. А щодо тебе, - він вказав на хлопця, - Я відмовки не приймаю. Раз на тиждень я приїздитиму до тебе додому і ми займатимемося. Почнемо з малих тренувань. Обіцяю що я не набридатиму тобі але просто так не упущу можливість поставити тебе на ноги. Це зрозуміло?

Захар закотив очі а тоді глянув на мене.

- Ви змовилися? - спитав він.

- Ні, просто ми однієї думки. Як і більшість людей твого оточення якщо ти іще не зауважив.

Захар закотив очі і важко видихнув.

По дорозі назад Захар заснув і я дивилася на нього. Довіра... Я і не зауважила що вона була то можливо факт що я її втратила не така вже і жахлива. Я прикусила свою губу і глянула у вікно. Ні, сам факт що я щось втратила не дає змоги проігнорувати. 

Я не зрозуміла моменту коли почала засинати. Від легкого доторку до руки я здригнулася розплющивши очі. Повернулася і побачила що Захара немає а біля мене Вячеслав. Я часто покліпала і простігнулася.

- Ой, я заснула, - сказала я.

Чоловік посміхнувся.

- Так, ви з ним так мило спали. Я б і не будив якби можна було. 

Я посміхнулася і вийшла з авто заправляючи волосся за вухо.

- Зайдеш ще до нас?

- Та ні, я піду в медпункт а ввечері зайду як завжди.

Вячеслав кивнула головою а тоді посміхнувся мені.

- Віолетто, дякую тобі. Як би це дивно не звучало але з твоєю появою все справді змінилося. 

Я посміхнулася.

- Я просто виконую свою роботу.

Чоловік заперечливо похитав головою.

- Ні, це точно не просто обовязок. І що б не було я вдячний тобі за зміни котрі ти приносиш...