Розділ 11

Я ішла територією будинку Захара і мій погляд піднявся угору. Я побачила його у вікні і посміхнувшись помахала рукою. Хай що було в школі, зараз це не має сенсу. Я лікар а він мій пацієнт. І я старатимусь робити все для покращення його самопочуття. 

Я подзвонила у двері і їх відкрив Дан.

- О, ви сьогодні скоро.

Я посміхнулася йому.

- Так,маю деякі плани стосовно твого брата. Ти ж не проти?

Дан посміхнувся мені.

- Якщо він погодився то я тільки за. Можу якось допомогти?

Дан швидко показав мені де у будинку є ліфт і я йому подякувала. Як виявляється, Маряна пішла у магазина за продуктами а Вячеслав ще не повернувся. 

Я піднялася сходами у кімнату Захара.

- Бачу, ти готовий, - сказала я дивлячись на чорний спортивний костюм в який він був одягнений.

- Цікавість перемогла, - відказав він.

Я переможно посміхнулася.

- От і чудово, тоді я перевяжу тобі руку і ми поїдемо.

- А без цього ніяк? - спитав Захар скривившись.

Я закотила очі.

- Вибач, але мені дуже сильно хочеться спитати тебе, чим ти думав сьогодні вночі якщо зараз боїшся отримати легеньке пощипування від перекисю.

Захар закотив очі.

- Ти єдина хто мене ще не відчитав по цій темі? - спитав він доки я одягала рукавички.

- А мала б, але я все ж залишу це слово за собою. Але...Захар, - я глянула йому в очі, - Пообіцяй що якщо тобі просто буде погано ти поговориш зі мною або з кимось іншим а не різатимеш руки або робитимеш іще щось схоже. Добре?

Хлопець закотив очі але головою.

- Гаразд

Він сьогодні на диво був надто поступливим через що я нахмурила брови.

- Ти не захворів? - спитала я розмотуючи руку.

- Чому так думаєш?

- Ти надто легко ідеш на всі мої умови і погоджуєшся з словами.

Захар хмикнув але нічого не відказав. Я зробила все що було потрібно і вирівнялася.

- Такс, але тобі варто одягнути іще куртку. Де вона? - спитала я.

- В шафі напевно, якщо чесно я не маю поняття.

Я хмикнула і підійшла до єдиної шафки у кімнаті.

- Бачиш, ти дійшов до моменту коли не знаєш що і де в тебе лежить.

- Якщо я не користуюся цими предетами то навіщо знати.

Я закотила очі і вийняла з шафи дві чорні куртки.

- В тебе звичайно ж різноманіття, яку обереш?

Захар знизив плечима.

- Давай ту що зліва.

- А давай ту що з права, - вирішила я.

- Ну то давай ту що справа.

- А чому? - я запитально підняла брови, - Бо я так сказала?

- Бо для мене немає різниці. Куртка і у Африці куртка.

- Ні. У твоєму словниковому запасі більше не існує слово "немає різниці" і всі синоніми до нього. Якщо ти сказав що та що зліва. Значить так. 

Захар хмикнув.

- Дивися а то потім тобі буде гірше.

Я повісила назад одну з курток.

- Якщо ти почнеш бути перебірливим у всьому а не просто погоджуватися то я буду тільки рада

Я підійшла до Захара. Він відхилився і ми разом почали повільно одягати курту. Один рукав без проблем був одягнутий а от з іншим виникли проблеми.

Я нахилилася щоб поправити таким чином опинившись у міліметр від вуха Захара. Хлопець подався у сторону щоб звільнитися, в цю мить торкаючись щокою моїх губ. Я ледь не підскочила. Це була...здавалося так по дурному і так по особливому. Я поправила рукав і нарешті куртка була одягнена. Защипивши її я взяла з стільчика плед вкриваючи ноги Захара.

- Змерзнеш, - пояснила на його запитальний погляд, - Надворі осінь. Сніг скоро впаде.

Я стала позаду візка і вже хвилин через десять ми виїхали  на вулицю. Захар запхав руки в кишені.

- Холодно? - спитала я.

- Трохи є, - відказав він а я хмикнула.

- Бо треба на вулиці більше бувати а не сидіти в будинку.

Я не бачила але впевнена що Захар закотив очі. Я не знала території саду, тому це зіграло на зло мені. Але Захар перейняв ініціативу і просто казав куди повертати і як їхати чим допоміг мені. Я була здивована що ділянка настільки велика. 

- У вас такий сад красивий, - сказала я коли ми прямували поміж ряду яблунь.

- Навесні і влітку він ще кращий. Був принаймні, коли я в школі вчився. 

Я посміхнулася.

- Твій батько не буде проти якщо я вас пограбую, - сказала я вказуючи на зимову грушку котра ще була не обірвана.

- Думаю що він і не помітить, - посміхнувся Захар.

Я ж стала на крок в сторону зірвавши як на око нажовтішу. Відкусила шматок а Захар повернувя дивлячись на мене. Я занила.

- Це така смакота. В нас колись також була, але одного літа як була гроза вітер стовбур просто на половину поділив. Вона ще молода булі тому це було дуже легко а після того зимові не приймаються. 

Захар знову повернувся вперед а я повільно покрокувала дальше моментами відкушуючи шматок грушки.

- А тут що було? - спитала я помітивши порожню місце між, здається, сливами.

- Горіх. Мені як десять було його зрізали бо врожаю від нього не було а місце займав. Я часто з хлопцями лазив на нього. В нас там своя база була, - Захар посміхнувся,- Я навіть одного разу як скакав з нього руку зламав.

Я посміхнулася.

- Я памятаю. Тоді ще в школі ти на гіпсі всім дівчатам давав розписуватися. Типу гіпс автографів. Але, здається ти тоді не сказав що з горіха впав.

Захар хикнувв.

- Бо це не звучало привабливо. Просто впасти з горіха це надто нудно.

Я закотила очі.

- Доречі, там  одного автографа не вистачало. 

- І хто це був?

- Ти, - я зупинилася а Захар знову повернув до мене свою голову

Я посміхнулася а тоді знову покркувала.

- Ну слухай, я в школі була просто тихою дитиною. Так, моментами хотілося мати друзів і таку ж компанію як у інших але... не знаю навіть. Від першого вересня всі так поділилися а я одна як тоді була так і до випуску.

- Тебе просто всі вважали дивною, - сказав Захар.

Я знизила плечима.

- Можливо і так. 

Неподалік побачила іще одну грушечку. 

- Ну, хай мене вже вибачить твій батько, - сказала я зриваючи її.