Розділ 10

Я не зрозуміла моменту коли Захар просто заснув на моєму плечі, але коли його дихання стало рівномірним, я легко нахилилася переміщаючи його на подушку. Поправивши ковдру хвилини з дві просто дивилася на нього, а тоді вийняла телефон. Була майже шоста ранку. Двері тихо відчинилися і я побачила голову В'ячеслава.

Я піднялася.

- Я піду додому, переодягнуся і потім як завжди прийду, - сказала йому.

Чоловік ледь посміхнувся. Напевно, в нього шок і досі не пройшов. Я торкнулася його плеча.

- Дякую тобі.

Я кивнула головою і пішла біля дверей дивлячись як В'ячеслав сідає на крісло, де нещодавно сиділа я. Зачинивши двері я спустилася на низ, а на сходах потерла лоб, адже чомусь голова починала боліти й ледь не впала.

- Упс, я перепрошую, - сказав Дан.

Я підняла розгублений погляд і здається...перенеслася на декілька років назад. 

Вони були шалено схожі із Захаром, я не могла цього не помітити.

- Це ти вибач, мені варто дивитися куди іду, - сказала я ледь посміхнувшись.

- Займаєшся спортом? - спитала я зауваживши що хлопець у спортивному костюмі.

Він скривився.

- Від собак хіба що тікаю, якщо вони великі й злі. Ну а ще є гуси, але це окрема історія.

Я не стримала сміху. Так, ситуація знайома.

- А ти чому так рано прийшла? Щось із Захаром сталося?

Я помітила страх у його очах і не знала що сказати.

- Нічого страшного. Думаю, ти невдовзі й сам дізнаєшся, - відказала я, - Я піду. Іще зустрінемося.

Я підняла руку у знак прощання і хлопець також ледь посміхнувся. Коли я виходила то глянула на сходи й помітила як Дан відчинив двері до кімнати Захара.

І справді, думаю, якби мені довелося втратити Полю це було б...найгірше в житті. Я струснула головою проганяючи дурні думки. І чого це я? Ще не вистачало перейняти думки та ідеології Захара. Тоді взагалі можна сідати й в депресію впадати.

Я прийшла додому де Поля снідала.

- О, нарешті. Летті, що сталося? Поля сказала ти кудись побігла серед ночі, - почала бідкатися мама.

Я ж сіла на стілець біля Полі.

- Та...вже нічого. У Захара виникли проблеми.

Я не хотіла розповідати що саме відбулося, навіть власній матері. Знаю, вона найрідніша людина, але все ж ця історія суто Вячеслава, Захара і їхньої сім'ї. Так, жити в селі це означає що завтра вже всі будуть знати, але все ж я не хотіла бути першою.

Я поснідала, вмилася у ванні, одягнула сині джинси з чорним худі. Волосся залишила розпущеним, а на верх накинула темно-синю куртку пуховик. Взявши ключі від медпункту та потрібні речі я вийшла і знову пішла до будинку голови села. Цього разу вже подзвонивши як вихована людина у двері. Маряні здається вже було краще, і решта всі поводилися наче нічого і не було. А  можливо мені хотілося вірити що це на них не вплинуло.

Захар попри годину гортав якусь книжку. Я зайшла в кімнату і він глянув на мене.

- Добрий ранок, - сказала я а він кивнув головою.

Спочатку я зафіксувала крапельницю як це завжди буває а тоді перейшла до руки. Сівши на край ліжка я одягла рукавички і взяла ватні диски й перекись.

- Попереджаю що буде пекти, - сказала я дивлячись на Захара.

Він схоже не мав бажання говорити бо тільки кивнув головою.

Я розмотала бинт, та  змочивши диски  приклала їх до рани. Захар сіпнвуся і зашипів а я спочатку хотіла ляпнути щось до прикладу "А треба було скоріше думати. А ні тепер шипіти" Але все ж моє добре серце втрималося від цього тому я тільки подула щоб хоч якось допомогти.

Коли ж все було зроблено, я почала одягати свою куртку.

- Ти не проти ввечері прогулятися? - спитала я дивлячись на Захара.

- Тобто? - спитав він.

Я скривилася.

- Відмови не приймаються. Якщо опиратимешся я тебе силою витягну. І мене нічого не цікавить. Я прийду скоріше і ми прогуляємося чудовим садом твого батька. Не переживай, далеко тебе не потягну.

- Ти зараз серйозно? - спитав Захар.

Я глянула на нього забираючи свій мобільник зі стола.

- Повністю. Повір, я б не чіпала тебе якби ти сьогодні не вирішив створити самогубство. І як думаю я, твій спосіб життя повністю неправильна. І від цього моменту, я займатимусь тобою. І мене нічого не цікавить. Ти впертий, і я така ж. До вечора.

Я посміхнулася коли хлопець закотив очі але все ж прошепотів "До вечора".

Я відкрила медпункт і одягла халат як телефон засмвітився від повідомелння з інсти.

Я посміхнулася 

"Сподіваюся ніхто не зіпсував цей ранок?"

"Можна сказати що 50/50"

"Ох, і чому ж? Знову пацієн?"

"Ні, точніше поки що ні бо ранок ще триває а я тільки прийшла на роботу. Але поки що мої жалості в тому, що я не виспалася "

"Це завжди так. Відкрию таємницю, зірко. В цьому житті тобі завжди не вистачає сну"

"Ну так,привидик"

"Що-о-о-о? Привидик? Мені починати ображатися, зірко?"

"Ну, я ж за зірку не ображаюся. А якщо в мене буде прізвисько а в тебе ні то моя совість не пробачить"

"Зірка, це не прізвисько. А твоє походження"

 Я закусила нижню губу щоб не посміхатися аж так широко.

"Якщо тобі не подобається привидик, то скажи своє імя"

"Ти хитра, але я погоджуся. Вважай що я Моцарт"

"Я така ж хитра як і ти, маестро"

Двері відчинилися і я відставила телефон. Прийшла жінка, котра скаржилася на погане самопочутя. Виявилося в неї тільки тиск підвищився а вона вже каже мені:"Скажи коли помру аби одягнутися встигла". Я дала їй таблетку і вона через пять хвилин сказала що передумала помирати, а тому іще зустрінемося. Я посміхнулася сама до себ. Інколи літні люди буваються настільки смішними.

Інше частину часу я просто сиділа вв телефоні, а під кінець вирішила переглянути книжку Захара. Вивчивши всі нюанси я подзвонила Вячеславу. 

- Слухаю.

- Вячеслав, я хотіла з вами поговорити на рахунок Захара.

- Щось не так?